вівторок, 11 січня 2011 р.

(НЕ)ВЧАСНІ РІЗДВЯНІ МІРКУВАННЯ

Ігор

Живучи в часі, людина має властивість по-особливому використовувати цей вимір власного існування, власної присутності на цій землі. Для людини є характерним прагнення володіти часом, саме тому вона поділила час на секунди, хвилини, години, роки, століття... (Не дивно, чому таку інтимно-заспокійливу дію інколи має звичайнісіньке цокання годинника). Саме розділяючи час на окремі періоди, можна краще володіти життям. З огляду на це, стає зрозуміло, чому ми так специфічно сприймаємо Різдво та Новий рік. Початок нового року – це одночасно ностальгія і візія, підбиття підсумків і будування планів на майбутнє, це час для того, щоб задуматись про власне буття, вдатись до тверезого аналізу і не стратити те, що не піддається будь-якій логіці, проте – залишаючись містично незбагненним – своїм п’янким ароматом формує романтичну наснагу до життя.


2010/2011 – що ці числа означають для України? Два періоди буття-в-часі українського народу – що саме вони можуть нам сказати, вони: ті, з котрих один залишився для нас данністю, а інший – постає потенцією? Що приніс нам рік 2010, що несе нам рік 2011?..


Рік 2010 залишився для нас виразно переломним періодом. Це час, коли держава «Україна», котра принаймі поверхнево-формально, починаючи з 2004 року, почала набирати хоч якихось українських рис, перетворилася на відверто антиукраїнську державу. Однак це також час, котрий все більше почав будити українців, пояснюючи їм справжній стан речей, спонукаючи до дії. Тож цілком можливо, що 2011 рік стане воістину доленосним у житті української нації.


Дійсно, те, як саме значний прошарок українського суспільства прореагував на дії нової влади (йдеться про нещодавні масові акції протесту), дуже багато чого свідчить. Нинішній режим внутрішньої окупації направду відкриває людям очі, змущує їх звільнитися від ілюзій. Закономірно, що за умов відсутності власної національної держави до населення ставляться як до бидла, та найгірше – коли таке ставлення прикривається солоденькою демагогією, що час від часу підсилюєтється певними соціальними подачками. Краще, коли народу чітко говорять: «ТИ – БИДЛО». Саме це починає робити сучасна влада. І, дякувати Богу, все більше людей чуюють ці слова. Щоправда, режим внутрішньої окупації, не відважуючись кинути відвертий виклик усьому суспільству, ще й досі використовує давно перевірену тактику «розділяй і пануй», однак ті, кого наш вік «освіти», «демократії» і «прогресу» ще остаточно не відучив думати самостійно, розуміють, що до чого. А отже, є надії на те, що з часом все ж таки визріє критична маса, котра зважиться на проведення революційних змін у країні. І все це може збутися у 2011 році! Однак чи своєчасними є всі ці міркування і ці надії?..


Акції протесту підприємців – які висновки ми можемо з них зробити окрім констатації факту зростання протестних настроїв? Очевидно, більшість висновків криються вже у самому формулюванні «протести підприємців».


В першу чергу варто зауважити, що під поняттям «підприємці» маються на увазі представники малого та середнього бізнесу, а отже – єдиного бізнесу, котрим володіють українці. Підприємці за своєю природою є досить пасіонарним суспільним елементом – тим елементом, котрий надає динаміки усьому соціуму. В умовах українського суспільства, котре пройшло тривалу колоніальну селекцію, це надзвичайно важливо: протягом тривалого часу окупанти цілеспрямовано знищували вітчизняну еліту – і то не лише духовну та політичну, але й економічну (досить лише згадати, який потенціал втратила Україна в наслідок розкуркулення, коли до Сибіру вивозили трударів, котрих «пролєтарії» змушені були повторно розкуркулювати вже через декілька років після того, як їх – навіть без сокири в руках – викинули посеред лісу). Тож суспільна активізація підприємців – це прояв відродження нації у всій повноті своєї стратифікованості, це, в решті решт, відродження життєздатності нації. При цьому варто пам’ятати про успіхи націоналістичної пропаганди серед підприємців... цілком можливо, що вислів «буржуазний націоналіст» із видуманого ворогами ярлика з часом нарешті перетвориться у дійсність. У всякому разі, ми можемо говорити про розширення фронту визвольної боротьби і формування дійсно українського середнього класу.


По-друге, все ж не можна ігнорувати очевидних негативів. «Акції протесту підприємців» – поняття вужче, ніж «супільні акції протесту», і в цьому є величезна проблема, а саме – неможливість дати належної відповіді використанню неприятилем вище згаданого принципу «розділяй і пануй». Так не повинно бути: не важливо, по кому б’є ворог – по бізнесменові чи шахтареві, по інтелігенту чи селянину, по робітнику чи студенту, – удар наноситься всьому народу, а отже і відповідь повинна бути спільною. Якщо ми й надалі будемо мати лишень «акції протесту підприємців», «акції протесту шахтарів», «акції протесту вчителів» і т.д., то про зміни на краще можна забути.


По-третє – і це стосується питання доцільності та своєчасності викладених щойно міркувань, – дещо лякає каталізатор протестних акцій. Чому українці почали протестувати лише тоді, коли опинилися перед небезпекою втрати матеріальних благ? Хіба це саме головне в житті? Хіба не важливішим чинником є факт національного пригноблення, факт безправності корінної нації на власній землі? Хіба в першу чергу спонукати до дії повинні шлункові інтереси, а не почуття образи і бажання справедливої відплати за всі оті плювки в національну душу? Що це: протест вільної людини чи бунт раба, в котрого господар недалекоглядно забрав пайку хліба, боротьба за Свободу чи банальне виживання – виживання заради животіння?


Із поставлених вище питань закономірно випливає наступне: чи має право на кращу долю народ, котрий ставить матерію вище за дух? Вороги України століттями не лише нищили нашу еліту, але й намагалися насамперед вбити будь-який аристократизм в середовищі українського народу: те, що було шляхетним, дуже часто гинуло в боротьбі, виживало ж те, що мало кастроване серце, фригідну душу та імпотентний дух – саме так нація перетворюється на плебс. Тож відродження української нації залежить від того, як поведуть себе самі українці: як плебс, що вимагає хліба й видовищ, чи як спільнота, котра бореться в ім’я здійснення власних вищих ідеалів.


Новорічно-різдвяний час змушує нас задуматися над ще одним питанням: чи заслуговують українці на краще життя з огляду на те, як вони розпоряджаються тим життям, яке мають? Сучасна цивілізація комфорту змушує людей щоразу покращувати своє матеріальне становище забуваючи при цьому про власне духовне життя. Чи сміють українці прагнути кращого життя з огляду на власний релігійно-духовний та моральний стан? Приміром, чи має право сучасне українське суспільство мріяти про кращу долю своїх дітей, якщо сьогодні мільйони цих дітей гинуть так і не народившись? Чи заслуговують на достойне Людини життя ті, хто увірував у «релігію шлунку і сексу» (Д. Донцов)? Чи може вимагати від Бога щастя народ, котрий майже забув про Нього?..


Та все ж, і в серцях одиниць, і в серцях мільйонів живе Надія. Ця Надія, хоч скільки ми не обливали б її брудом нашої суєтності, багном усіх наших падінь, є безсмертною. Вона є безсмертною, бо йде пліч-о-пліч з Любов’ю, є безсмертною, бо її приніс Той, хто Сам прийшов на нашу сповнену гріхом землю близько двох тисяч років тому.


Новий рік та Різдво – це час не лише підведення підсумків пройденого шляху та будування планів на майбутнє, але й особливий час для каяття та виправлення. Чи скористаються українці цим часом і, загалом, чи скористаються вони всіма тими шансами, котрі дає їм 2011 рік? З яким серцем, з якими помислами вони будуватимуть своє майбутнє?..


Усе покаже час. І так хочеться, щоб ми використали цей час так, як подобається Тому, хто цей час нам подарував.


Ігор Загребельний


Джерело:


БАНДЕРІВЕЦЬ

Немає коментарів: