Недавно виповнилося двадцятиліття березневого 1991 року референдуму про збереження СРСР. Воно б і не варто було згадувати ту подію, що мала давно піти в історичне небуття, але ж результати того референдуму, як показало відзначення цього ювілею, й досі використовують прихильники відновлення радянської наддержави.
Водночас ці діячі ігнорують республіканські референдуми про незалежність, що дали зовсім іншу картину.
Для того, щоб адекватно зрозуміти, що власне сталося 20 років тому і чому цей позірно успішний для Кремля референдум ніяк не вплинув на долю приреченого СРСР, треба трохи заглибитися в минуле.
Як відомо, більшовики в жовтні 1917 прийшли до влади під прапорами світової революції. Класики, Маркс та Енгельс, зовсім не вірили у можливість перемоги пролетаріату в одній окремо взятій країні.
Не вірили в це і Ленін з Троцьким, а Сталін почав говорити про розбудову соціалізму в одній країні лише з суто тактичних міркувань, зводячи такі заяви нанівець постійними вимогами ліквідації капіталістичного оточення.
Реальні наміри російських більшовиків демонстрував герб Радянського Союзу, де комуністичний символ серпа і молота прикрашав зображення земної кулі.
У багатьох програмових документах ВКП(б) йшлося про стратегічну мету: приєднання до СРСР дедалі більшої кількості радянських республік аж до утворення єдиної Світової Радянської Соціалістичної Республіки.
Оскільки ж треба було подати це народам світу як визвольний процес (суто добровільний), в усіх конституціях СРСР і союзних республік був пункт про право республік на вільний вихід зі складу Союзу РСР.
Зрозуміло, це була така ж сама бутафорія, як статті про свободу слова та свободу зборів у сталінській конституції 1936 року.
За найменші згадки про ці статті пересічний і непересічний громадянин СРСР гарантовано піддавався репресіям аж до розстрілу, а в період більш, так би мовити, вегетаріанської хрущово-брежневщини – ув'язненню.
Ніхто з керівництва партії комуністів ніколи не збирався цей пункт виконувати. Партійній номенклатурі у страшному сні не могло наснитися, що цей пункт колись стане реальністю.
Однак наприкінці 80-тих років ХХ століття неефективність і недобровільність СРСР стали очевидними для десятків мільйонів людей. Почалися потужні національно-відцентрові рухи.
Радянський Союз кілька десятиліть тримався силою і регулярними репресіями. Проте природний розпад тоталітарної КПРС в умовах відносної свободи і гласності зробив владу в Кремлі доволі безсилою.
Республіки нагадали Москві про конституційне право на вихід, а Литва заявила про це відкрито і заходилась ліквідовувати союзні структури на своїй території.
Не маючи можливості ефективно протистояти цим процесам, Кремль вирішив удатися до юридичного крутійства. Михайло Горбачов ініціював закон про правила виходу зі складу СРСР, але опоненти справедливо назвали його "законом про невихід", настільки він унеможливлював реалізацію конституційної норми.
З цією таки метою в березні 1991 провели референдум про подальшу долю Союзу. Питання в бюлетені було справжнім витвором демагогії і лицемірства: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, де будуть повною мірою гарантовані права і свободи людини будь-якої національності?".
Радянський Союз більшу частину своєї історії де-факто був унітарною державою (що забезпечувалось тоталітарною владою комуністичної партії), а зовсім не федерацією. Тож "оновлювати" було нічого, тим більше, що зберігати й оновлювати – принципово різні, можна сказати, різновекторні речі.
Республіки аж ніяк не були суверенними під владою Кремля, їхній реальний статус – безправні провінції партійно-державного центру.
А що стосується прав і свобод людей будь-якої національності – то криваві розправи центру з громадянами в Тбілісі, Вільнюсі і Баку гарантували відсутність будь-яких гарантій.
Проте референдум із пропагандистським запитанням таки відбувся. Участь в ньому взяли 148 574 606 осіб із 185 мільйонів, що мали право голосу, себто 80,03%.
За збереження висловилися 113 512 812, проти – 32 303 977. Абсолютну більшість голосів "за" дала Російська Федерація. Однак із 15 республік 6 (Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія і Молдова) відмовилися від референдуму.
Отже, 37 мільйонів громадян у референдумі участі не брали, а 32 мільйони проголосували проти. Це означає, що майже 70 мільйонів радянських людей збереження СРСР у будь-якому вигляді не підтримали.
В Москві не хочуть згадувати, що в Україні абсолютна більшість тих, хто підтримав СРСР, погодилися це зробити на умовах Декларації про державний суверенітет України.
А ця Декларація, схвалена в липні 1990 року, передбачала фактичну незалежність України (пріоритет українських законів над союзними, створення власних силових структур, непідвладних центру, власну зовнішню політику і таке інше).
Після такого голосування в Україні можна було говорити лише про конфедерацію де-факто незалежних держав, а не про якусь "оновлену федерацію".
До речі, у Декларації про державний суверенітет РРФСР (що була ухвалена на місяць раніше за українську) мовилося про бажання Росії залишитися в "оновленій федерації".
Тому є сенс у словах відомої російської правозахисниці і громадської діячки Валерії Новодворської про те, що не можна вирішувати питання про вихід зі складу імперії голосами метрополії, якою, до речі, в Радянському Союзі об'єктивно була Росія.
Коли сьогодні деякі соціологічні фундації повідомляють, що 47% громадян незалежної України хотіли би збереження СРСР, то в цьому немає нічого дивного.
Адже тут на державному рівні культивується радянська ностальгія, по всій країні стовбичать пам'ятники радянським тиранам, на найвищому рівні святкують радянські свята, ювілеї комсомолу і компартійних сатрапів УРСР, інформаційний простір віддано колишній метрополії, а мільйони людей утримують у вигляді радянського стада, "совка".
Чому тут дивуватися, якщо дотепер ніякого справжнього розлучення з комуно-імперською радянською ідеологією не відбулося, а сотні серіалів, у тому числі ще "совкового" виробництва, навіюють масам, що СРСР був таким собі "золотим віком" для пересічної людини?
Чому дивуватися, якщо ментально Леонід Кравчук так і залишився секретарем ЦК КПУ, Леонід Кучма – директором союзного заводу, а Віктор Ющенко – провінційним радянським бухгалтером?
Ніякого глибинного ідеологічного очищення в Україні не відбулося. Не сталося ніякої духовної революції, тому точка неповернення до минулого ще не пройдена.
А це означає, що зберігається реальна небезпека реставрації тих чи тих форм тоталітарності. Це триватиме доти, доки пострадянська Україна видушуватиме із себе радянські ідеологеми, традиції, ментальність тощо.
У цьому сенсі Україна страшенно відстала навіть від таких країн як Албанія, Болгарія і Румунія, де неможливо уявити розвішування комуністичних прапорів над адміністративними будівлями, як це планується в усе ще радянській Україні 9 травня поточного року, коли відбудеться ще одне свято радянського лицемірства.
Допоки мертвий СРСР хапатиме живу Україну, вона не вилізе із могильної ями абсолютної безперспективності.
Ігор Лосєв, для УП
Джерело:
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
Немає коментарів:
Дописати коментар