28.03.2011р. Б. / Представники Церков України та світу взяли участь у церемонії інтронізації Глави УГКЦ

У Києві, у храмі Святого Воскресіння, 27 березня відбулась церемонія інтронізації нового Глави Української Греко-Католицької Церкви Святослава (Шевчука).

В урочистій Літургії взяли участь священики з усіх єпархій Української Греко-Католицької Церкви, єрархи, митрополити та єпископи, а також архиєпископ-митрополит Львівський Римо-Католицкої Церкви в Україні Мечислав Мокшицький, Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет, єпископ УПЦ Київського Патріархату Євстратій (Зоря), владика УПЦ (Московського Патріархату) Іларіон.

На церемонію спеціально прибули єрархи Церков світу: єпископи Мелхітської Греко-Католицької Церкви на чолі з Патріархом Антіохії Григорієм ІІІ (Лагамом), Секретар Конгрегації для Східних Церков Архиєпископ Кирил Василь, Апостольський Екзарх для католиків візантійського обряду в Сербії та Чорногорії владика Юрій (Джуджар), Архиєпископ Пряшівський для католиків візантійського обряду владика Іван (Баб'як), архимандрит Ян Сергій (Гаєк) з Білоруської Греко-Католицької Церкви.

Також на церемонії були присутні колишній Президент України Віктор Ющенко, заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман, посол США в Україні Джон Теффт.

Як повідомлялося, 25 березня Папа Римський Бенедикт XVI затвердив прохання про підтвердження вибору, надіслане владикою Святославом (Шевчуком), якого 23 березня Синод єпископів УГКЦ канонічно обрав Верховним архиєпископом Києво-Галицьким.

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

27.03.2011р. Б. / Слово Блаженнішого Святослава Шевчука на похороні Владики Юліяна Ґбура

Найперше хочу висловити від імені Синоду наших Владик, які тут присутні, щиру подяку родині, яка дала Церкві і народові такого мужа віри, який зміг гідно до останнього свого дихання винести ярмо Христове. Нехай таких людей буде більше в нашому народі, і тоді наша Церква у всьому світі буде сяяти світлом Христової святості. Хочу ще подякувати цій єпархії, яка дала Україні такого Владику.

Я пригадую в ці дні, як на інтронізації Владики Юліяна як першого єпарха стрийського Владика Митрополит Іван говорив про те, що Перемиська ведмедиця породила трьох ведмежат. Мова йшла про нові єпархії, які були створені на території давньої Перемиської єпархії. А ми сьогодні бачимо, що вона ще породила такого великого мужа, який цю єпархію зміг направду утвердити і сам лягає як наріжний камінь у її фундамент.

Сьогодні вся Христова Східна Церква обходить одну із задушних субот в часі Великого Посту, коли здійснюємо вселенське упоминання усопших. Так само сьогодні згідно програми виборчого Синоду наших Владик була передбачена заупокійна літургія, де ми мали молитися і молилися сьогодні за всіх спочилих Єпископів нашої Церкви. Але в останніх днях Господь нас дивує своїми ділами, і так сталося, що ми сьогодні відпроваджуємо синодально нашого співбрата по єпископстві від цього земного Синоду наших Владик до Синоду Небесного, там, де сьогодні перед Господнім Престолом стоїть Митрополит Андрей Шептицький, Патріярх Йосип та інші великі мужі і апостоли нашої Церкви.

Дорогий Владико Юліян, будь нашим посланцем до цього Синоду і разом з ним молись за нас усіх грішних,які тут сьогодні з тобою прощаються. Святителю Юліян, моли Бога за нас грішних! Амінь.

26 березня 2011 р.Б.

м. Стрий

Джерела:

світлина з сайту Стрийської єпархії УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

26.03.2011р. Б. / Латинський Митрополит Львова Мечислав Мокшицький привітав греко-католиків

"Вибір нового Верховного Архиєпископа Києво-Галицького приймаємо з радістю і розумінням. Вітаємо відвагу єпископів-електоратів, які віддали свої голоси за наймолодшого серед себе" – сказав Латинський Митрополит Львова архиєпископ Мечислав Мокшицький в розмові з КАІ.

Архиєпископ сказав також, що вже мав можливість запізнати нового архиєпископа, коли він був ще ректором греко-католицької духовної семінарії у Львові. «Сподіваюсь, що співпраця нашої Церкви з новим главою греко-католиків буде складатися дуже добре. Я переконаний, що він є особою дуже добре приготованою до вершення цього уряду » - ствердив Львівський митрополит.

На його думку той факт, що велику частину свого ще не дуже довгого життя і служіння архиєпископ Святослав провів за кордоном, не матиме жодного значення для виконання його нових завдань в УГКЦ. «Він проживав також головним чином на Україні, міг пізнати життя і проблеми її жителів, знає місцеву ситуацію, вважаю, що він є людиною дуже контактною, високої культури і не матиме жодних труднощів з нав’язуванням контактів з місцевими священиками і мирянами» - підкреслив єрарх. Повторив, що «це є дуже добрий вибір».

Архиєпископ Мокшицький вважає також, що факт перенесення Блаженішим Любомиром Гузаром осідку глави УГКЦ до Києва зі Львова , який протягом століття був головним осередком греко-католиків, не має великого значення для міжцерковних і екуменічних відносин.

«Очевидно, Львів завжди був і є особливим місцем для католиків як латинських, так і візантійських, але Київ є столицею держави, тому думаю, що присутність в цьому місті глави УГКЦ є якнайбільше бажана » - переконував латинський архиєпископ Львова. Звернув також увагу, що тепер, коли греко-католицький єпископ має осідок в Києві, то може легше нав’язувати і утримувати контакти зі всіма єпархіями своєї Церкви.

50-річний архиєпископ Мечислав Мокшицький очолює латинську львівську архиєпархію від 21 жовтня 2008 року. Рік до того був коадютором цієї церковної одиниці і часто заступав тогочасного архиєпископа кардинала Мар’яна Яворського.

За матеріалами : KAI та rkc-skowyra.com

Джерела:

Римсько-Католицька сторінка о.Мар'яна Сковири

Мандрівники Христа Царя

24.03.2011р. Б. / У Дніпропетровську розпочинають відбудову храму св. Йосипа

Під час храмового свята у Дніпропетровській римо-католицькій парафії св. Йосипа, 19 березня, оголосили про початок відбудови церкви. Покровителем відновлення храму став св. Отець Піо. Цього ж дня дніпропетровець бр. Владислав Гмирко склав вічні обіти.

Уже традиційно святкування розпочалось від процесії, яка пройшла від каплиці, де мешкають брати-капуцини до храму, розташованого на центральному проспекті. В процесії взяли участь єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Ян Собіло, єпископ-помічник Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк, міністр Віце-провінції України та Росії бр. Ґжеґож Романович, представник Краківської Провінції Братів Капуцинів та член уряду Міжнародних груп молитви о. Піо в Сан Джовані Ротондо бр. Томаш Душиц, Генеральний консул Республіки Польща в Харкові Ян Гранат, брати-капуцини з усіх монастирів в Україні, пастор Євангелічної Лютеранської Церкви м. Дніпропетровська Сергій Машевський, духовенство з найближчих парафій та численні вірні.

Було надане слово керівнику будівельної організації, яка займатиметься відбудовою святині та почесним гостям: Генеральному Консулу п. Яну Гранату та бр. Томашу Душицу, який пообіцяв доручити цю парафію та справу відбудови заступництву о. Піо при першій нагоді, як відвідає гріб святого.

Після урочистого прочитання та підписання пам’ятного листа, яким оголошувався початок відбудови храму св. Йосипа в Дніпропетровську, єпископ Ян Собіло освятив фігуру св. Отця Піо, заступництву якого брати доручили справу відбудови.

Після цього розпочалась урочиста Євхаристійна Літургія, під час якої бр. Владислав Гмирко на руки Віце-провінціального міністра бр.Ґжеґожа Романовича вічні обіти чистоти, послуху і вбогості. Наприкінці Меси бр. Владислав подякував Богові, присутнім братам, батькам і всім гостям за участь і спільну молитву, просячи про духовну підтримку на цій дорозі, що для нього, як він сам сказав, тільки почалась.

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

23.03.2011р. Б. / В 11-му столітті північні сусіди не мали мови, бо й сусідів не було... Або чому взялися за Інститут українознавства

Декого дуже цікавить наше приміщення і наша земля... Табачник обдурив Кабмін... В 11-му столітті північні сусіди не мали мови, бо й сусідів не було...

З ініціативи головного чиновника від освіти Дмитра Табачника, Національний науково-дослідний інститут українознавства (ННДІУ) перетворили на “Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії”. Реорганізацію установи в колективі назвали її “фактичним знищенням”. Про подальшу долю інституту ми запитали в директора інституту українознавства Петра Кононенка.

Петре Петровичу, ви вже опікуєтеся і “всесвітньою історією”?

Петро Кононенко Про розпорядження щодо реорганізації нашого інституту, прийнятого Кабміном, ми дізналися з повідомлення по “5-му каналу”. Це грубе порушення юридичних і моральних норм. Адже має бути ухвала колективу інституту, а нам ніхто нічого не повідомляв навіть. Але на цьому порушення не закінчилися. Міністр Табачник зробив пропозицію щодо реорганізації на засіданні Кабміну, і робив її без ухвали колегії міністерства. Це була його особиста ініціатива. За це в будь-який країні він би одразу позбувся посади. Вийшло, що він обдурив Кабмін.

У розпорядженні було прописано, що воно дійсне в разі виходу указу президента. Таке враження, що диктувались умови і президенту. Так само несподівано ми дізнаємося з преси про відповідний указ Януковича.

А чому не можна було створити окрему установу з вивчення всесвітньої історії?

Що таке зробити інститут всесвітньої історії? Перше, треба, щоб була концепція. А її немає. Кадрів – немає. Фінансування – немає. Це вже не про мільйони йде мова. Це технології, міжнародні центри і зв’язки, створення ще однієї світової системи. Це, очевидно, можна було б робити на базі Інституту історії. Але за моєю інформацією, Інститут історії від цієї революційної ідеї пана Табачника відмовився. Тепер вирішили з ходу атакувати нас: а раптом вдасться?

Усе це нав’язується колективу, з яким ніхто не розмовляв. Досі в нас немає жодного документа, яким би нас хоча б інформували про ці нововведення.

Ми давненько запримітили, що декого дуже цікавить наше приміщення і наша земля. Просто так це не взяти. Тоді як? Реорганізація, котру мислили як ліквідацію. Створюється інститут історії, туди саджаються свої люди. І яка там світова історія? Це світова трагедія, що у цивілізованій країні можливі такі варіанти.

Зараз з кого спитати? З президента – він одержав подання Кабміну. З Кабміну? Він одержав подання міністра. А тут уже треба ставити крапку. А де були міністри і економіки, і фінансів, і соцполітики? А хто з них запитав, на якій основі робиться ця пропозиція і що далі?

Не виконувати укази президента не можна, але хто має виконувати? Якщо до мене прийдуть і спитають: чого не виконуєте? Я скажу: а в мене немає ніяких матеріалів, що це звернення до мене.

Сьогодні експерти виступають з критикою нової “мовної і літературної концепцій” від Міносвіти. Ваш інститут як профільну установу Табачник запрошував до розробки цих “концепцій”?

Ні. Найгірше, що за реформу беруться непрофесіонали. Табачник уявлення не має про школу, крім того часу, коли він сам туди ходив. Як кажуть: “печально, когда сапоги начнет точать пирожник, а пироги печать сапожник”. А в нас взялися саме в цьому ключі вирішувати освітні питання.

Мова – єдина категорія, яка об’єднує суспільство. Ніщо інше – ні економіка, ні культура, ні церква. А чому мову протиставляють? Бо тоді можуть поділити. Ця політика згубна для держави.

Сьогодні великі дискусії з питань мови. Часом диву даєшся. А треба лише почитати історію. У 1924 році вийшла хрестоматія української мови. Авторами статей були двоє видатних вчених – російський Олексій Шахматов і український Агатангел Кримський. І вони показують, що вже в 11-му столітті українська мова була структурована. Так, в 11-му столітті наші сусіди не мали своїх мов, бо не було сусідів.

В “Ізборнику Святослава” написано, що руська мова настільки багата й важлива, і в ній можна знайти щонайменше 27 тропів. Це тільки 11-е століття. Я почитав твори сучасних письменників – у багатьох стільки немає.

Дуже важливий у цьому плані літопис Аскольда. Як він повідомляє, у 860 році кагани Аскольд і Дир на чолі 60-тисячного сухопутного війська і кілька сот кораблів пішли на Константинополь. Коли імператорам доповіли, що руси напали, вони сказали: простягнути ланцюги й не пускати. Але скоро повідомили, що руси вже в Константинополі. Тоді зібралися за круглим столом і уклали угоду, за якою Аскольду й Диру, їхньому війську і всім мешканцям Руської держави надавалися широкі можливості – торгувати й рухатися по всій Візантійській імперії і брати участь у важливих громадських та політичних подіях.

Візантійські імператори зобов’язалися сплатити данину київським каганам, зокрема Київському князівству, Переяславському і Чернігівському, і запропонували: чи не перейняли б Аскольд і Дир їхню віру. Тоді Аскольд запитав: а чим ваша віра краща за інші? Його повели в розкішні храми. А потім він зізнався, що в нього проблеми з очима й поцікавився: чи не могла б їхня релігія в цьому допомогти. Його залишили в храмі. І на ранок Аскольд бачив. Тоді він сказав: добре, я приймаю вашу релігію. Але христився на своїй землі. І першим у 860 році хрестив киян. Володимир Великий не був першохрестителем. Він надав християнству статус офіційної релігії. Церква це знає. У 870 році Патріарх Константинопольський прислав у Київ єпископа. Це вже була канонічна церква. Це була материнська церква, з якої все розвивалося.

Сьогодні нам пропонують теорію “Рускава міра” і кажуть: пора об’єднувати землі й захищати всіх православних. Кажуть, “рускій мір” будується на “істинному православ’ї”, тобто російському. Кажуть: ви не справжні, от ми справжні. Але ж Юрій Долгорукий за своєю військовою дружиною привів хрестителів у 12-му столітті. Чому ж зараз мати повинна бути упосліджена, оголошена несправжньою?

Нам кажуть, що ми маємо відмовитися від “неправильних” поглядів, написати спільну історію. А що таке спільна історія?

Ні про якого Аскольда й Дира не згадувати, а визнати теорію “єдиного східнослов’янського племені”, єдиної віри і єдиної держави. Пізніше це буде самодержавіє, православіє і народність. Відомі імперські речі, які рішуче не сприймалися українським менталітетом, бо коли там було самодержавіє, тут були демократичні ідеали.

Коли наші князі приймали християнство, у цей час до римських імператорів звернулися моравські князі Коцел і Ростислав з проханням дати своїх мудреців, які б допомогли їм створити азбуку, бо люди хотіли читати священні книги, і не було кому їх перекласти. Імператор спитав, хто згоден займатися цією справою? І пішли, зокрема, Кирило і Мефодій у Моравію, Болгарію, Чехію, Польщу, Русь, обійшли все, вивчили й доповіли імператору (про це йдеться у літописі Аскольда): якщо в основу покласти руську мову і збагатити її певними елементами інших мов, то можна створити грамоту, якою можна буде перекладати і нею послуговуватися.

Кирило і Мефодій не творили мови. Вони робили алфавіт, поклавши в основу живу руську мову. Вони називали руську мову найрозвиненішою. А тепер нам доводять, що українська мова – це чийсь діалект. Це ж сором! Є документи.

Які сьогодні права української мови в Україні. Табачник бідкався, що на “багатомільйонний російськомовний Київ” лише 7 російських шкіл?

А я запитаю: а скільки українських у Москві? У Санкт-Петербурзі? В усій Росії? Там же мільйони українців!

Чому росіяни не визнають українську мову? Бо визнати мову – визнати народ.

Чи треба в Україні вивчати російську? Бажано. Але чому не вивчати японську, китайську, індійську? Чому потрібно зациклитися на одній мові? Це ж і є та асиміляція, яка суперечить природному началу. Нема мови – нема людини. Немовля – це той, хто не мовить. От бувають і народи немовлята. Україну хочуть зробити таким немовлям. Як агресивно захоплюють Інтернет, телебачення, вузи!

Сьогодні армію не пошлеш завойовувати сусідів. Тоді винайшли інший спосіб – релігію. Патріарх Московський Кiрiл – ніякий не церковник. Він не займається питаннями душі, безсмертя, людини і Бога. Це політик, для якого єдина мета – імперія. Як її збудувати? Він вважає, що пустивши по колу релігійну карту.

Ідея дати можливість обрати мову навчання – це блюзнірство. Бо прийде хлопець із села угорського, румунського, татарського – то хто ж у нього буде приймати цими мовами іспити? Очевидно, він має складати їх російською. А це означає, що університети скрізь мають поновити кафедри російської мови. Це ігнорування всіх мов і витіснення державної мови.

В Англії щороку додають до словника десь 800 слів. А в нас слова зникають. Ніхто не підрахував, скільки. Мова усихає. Є люди, які керують нами, але на знають української, державної мови. Українська мова – це не предмет ні в школі, ні у вузі. Це конституційна норма.

Не можу не запитати вас про спільні підручники чи посібники з історії, пропоновані Табачником...

Панові Табачнику не подобаються підручники з історії, бо вони не подобаються ідеологам “рускава міра”.

Як можна написати спільну історію? Німці з поляками вже 20 років пробують домовитися. Нічого не виходить. Німці з французами теж намагалися. І вирішили, що нічого з того не буде. У кожного народу, у кожної людини є своя історія.

Збираються писати історію Росії і України. А як без Туреччини, без Молдови, без Угорщини, без Польщі, без Білорусі, без Литви?

Що ми знаємо про наших сусідів турків? Про їхні набіги? Звичайно. А наші набіги – були? Були. А коли Богдан Хмельницький починав похід – хто був його союзником? Кримські татари, які були під турецьким началом. Турецьке і кримське ханство не раз нам забезпечувало протекторат. А ми історію написали з точки зору інтересів Росії.

Якою буде спільна історія? Ми знову будемо придатком у всіх сферах. У тому числі в державності, праві, хоча ми мали “Руську правду”, коли ще не було наших сусідів. Ми мали конституцію Пилипа Орлика, коли у світі були три перші національно-демократичні республіки: Нідерланди, Англія і Україна – козацька держава.

Історик Михайло Грушевський пише про залишки поселення в теперішньому селі Мезин на Чернігівщині. Цьому селищу 18-20 тисяч років. Ясно, що наші сусіди не зацікавлені його згадувати, бо воно належить нам. Якщо проаналізувати, як будувалося там житло, як робилися комунікації, які були малюнки, скульптура, то подібні хати і подібні планування були при Трипіллі, а це до нашої ери. І знову тоді про наших північних сусідів ще мова не йшла.

Торік Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика мало не зірвався, через те, що Міносвіти на чолі з Табачником одноосібно вийшло з числа організаторів конкурсу. У вас днями теж відбудеться Міжнародний конкурс з українознавства для учнів 8 – 11 класів. Чи допомагає вам Міносвіти у його проведенні?

Якщо люди намагаються усунути українську мову з аспірантури, але при цьому пропонується вступний іспит з російської, – тут політика цілком очевидна.

На словах вони підтримують конкурс. Назвали цифру, що 7,5 мільйона дітей взяли в ньому участь. Це було блефом. Аби в нас стільки дітей стали аматорами української мови, у нас би мовного питання не виникало.

Нам надіслали 587 рефератів. Причому найбільше – з Донбасу. Це означає, що Україна жива, що б вони не робили.

Розмовляла Анна Ященко

Джерело:

УНІАН

...“рускій мір” будується на “істинному православ’ї”, тобто російському. Кажуть: ви не справжні, от ми справжні...

Та коли ж, нарешті, ті тупоголові москалі та наші безбатченки, зрозуміють одну просту ІСТИНУ - на брехні далеко не в'їдеш, хіба тільки до ПЕКЛА, бо той, хто полюбив неправду - зненавидів власну душу. А вони, як бачимо, так ту брехню полюбили, що вже нею тільки й живуть...

Катехит парафії Преображення Господнього р. Б. Леонід.

Христос і Християнство - завада для світу

Минулого тижня, виступаючи на жалобних заходах, пов’язаних з убивством єпископа Луїджі Падовезе в Туреччині, кардинал Жан Луї Торан чітко описав ситуацію християнства і християн у теперішньому світі: «Ми не повинні себе обманювати. З християнством завжди боролися, бо Христос «заважає», – наголосив він. Кардинал також додав, що християнські цінності та євангелізація «протирічать» переважаючій секулярній ментальності в багатьох частинах світу. Християни «не повинні миритися з цими умовами» переслідування, «оскільки вони є для нас нагодою давати свідчення». І це є незаперечною істиною.

Христос заважає теперішньому людству жити так, як воно собі хоче. І кожен християнин, який направду прагне утіловити у своєму житті заповіді любові, заповіді Христа, і тим самим стає живою іконою Христа, заважає цьому світу жити у гріхах зі «спокійною» совістю. Бо такий християнин є свідченням цьому світові, свідченням того, що світ, відкинувши Бога і Його волю, опинився на території зла. Такий християнин є свідченням того, що всі спроби людства вибратися з цієї території без Христа, приречені на провал. Тому і світ відчуває себе, свої переконання загроженими, а те відчуття загроженості породжує ненависть. Нічим, крім ненависті, ірраціональної, руйнівної, не можливо пояснити те, що християни стали найбільше переслідуваною релігійною групою. Бо християни заважають цьому світові. Світ би значно вільніше почував себе посеред своїх беззаконь, якби не існувало християн. Як колись натовп у Римській Імперії ревів: «Геть християн», так не перестає ревти теперішній всесвітній натовп: «Геть християн, геть християнство».

Цими днями Високопреосвященний Архиєпископ Краківський кардинал Станіслав Джівіш, який довший час був особистим секретарем Папи Івана Павла ІІ, передав Краківському культурному центру закривавлену реверенду покійного Папи. Реверенду, яка була на Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ у момент атентату на нього на площі св. Петра в Римі. Здавалося, кому ж міг заважати благий святий Папа, який своїм серцем прагнув обійняти увесь світ? Кому міг заважати той, хто з усіх сил старався дати цьому світу свідчення Євангелія, щоб зробити світ кращим? Яка безумна, ірраціональна, сповнена ненависті сила керувала рукою турецького терориста? Як то і тепер абсолютно ірраціональна сила штовхає певну частину людей ненавидіти цього святого?

Минулотижневе звернення Адміністратора УГКЦ Високопреосвященного владики Архиєпископа Ігоря Возняка привідкриває нам завісу до відповіді на це питання: «Святіший Отець Іван Павло II, як ніхто інший, багато зробив для легалізації нашої Церкви в тоталітарному СРСР, що стало підвалиною її вільного розвитку в Україні. Його голос ніколи не втомлювався протестувати проти утисків християн, а особливо тих, які перебували за залізною завісою комуністичного блоку. Його батьківське серце не переставало битися в такт із серцями мільйонів переслідуваних християн, з мільйонами потребуючих, – у такт із цілим християнським світом. Його тверда первосвятительська постава відгукнулася у серцях сотень тисяч гданських суднобудівників, тоді ще комуністичної Польщі, та надихнула їх і увесь польський народ на розвиток руху «Солідарність» – цієї першої ластівки звільнення поневолених народів від комуністичної тиранії. Цього йому до сьогодні ніяк не можуть пробачити ані тодішні приспішники комуністичної влади, ані теперішні старателі відновлення «тюрми народів», замаскованої під різними новітніми назвами.»

Власне тим, хто пропихає сьогодні псевдохристиянську ідею «Русского міра», якраз найбільше заважає постать Івана Павла ІІ. Заважає духовним нащадкам людожерської комуністичної ідеології. Іван Павло ІІ заважав і заважає ідейним нащадкам Сталіна, який, коментуючи діяльність московського царя Івана Грозного, казав: «Іван добре робив, що винищував противників. Але він не зробив справи до кінця – йому Бог заважав». Отож Сталін «укинув» Бога, щоб Він йому не заважав вигублювати мільйони, і докладав усіх зусиль, що знищити все, що було пов’язане з християнством. І цими днями сповнилося 65 років від того дня, коли цей кат народів спробував знищити УГКЦ. Власне його духовним синам і спадкоємцям заважає світлий образ Івана Павла ІІ як при житті цього святого Папи, так і по його смерті. Тому їм треба було знищити його не лише фізично, і тут комуністична машина зазнала поразки – Бог завадив. Тому і нині, після смерті Івана Павла ІІ, вони хочуть втоптати його ім’я світле в болото. Звідси й істерика у певних колах православного московського світу довкола екуменічних старань покійного Папи, звідси й істерика псевдохристиянської догналівської секти. І не тільки Іван Павло ІІ заважає нащадкам комуністичних тиранів, і не лише в Європі.

Цими днями комуністичний уряд Лаосу докладає усіх зусиль, щоб змусити лаоських християн відректися Христа. Для лаоських комуністів і поган мало вигнати християн в джунглі, потрібно ще й заморити їх голодом. Бо ті заважають будувати «рай» за колючим дротом.

Заважають християни і прихильникам ісламу, бо самим своїм існуванням ставлять під сумнів богонатхненність Мухамедового «одкровення». Іслам фактично виник, як заперечення юдаїзму і християнства. І кожне заперечення цього заперечення викликає вибух ненависті у фанатичних прихильників Мухамедового вчення, бо підтверджує те, що вони на рівні підсвідомості відчувають – «одкровення» Мухамеда ложне. Тому і ллється християнська кров від Каїру до Бангладешу. Тому і докладається усіх зусиль, щоб винищити християн на теренах, які контролює іслам. І свідченням цього є заява католицького мелхітського Патріярха Григорія ІІІ, що християнське населення арабських країн зопинилося на межі зникнення. Християни заважають мусульманам. Адже християни навіть своєю смертю, як покійний пакистанський міністр Шахбаз Бхатті, про беатифікацію якого просять пакистанські католики, свідчать про вищість Христової любові над ісламським мечем.

Вірність християн Завітові Христової Любові є основною запорукою успіху християнства у цьому світі. Але, на превеликий жаль, християни в європейських та американських країнах часто забувають, що вони християни. Тому й доводиться єпископатові час від часу нагадувати католикам, що вони католики. Минулотижневі заяви американських єпископів і хорватського кардинала лише свідчать про реальність цієї ситуації. Християнство у західних країнах перетворюється на віросповідний ідентифікаційний номер.

Ось так німці з гордістю повідомили, що у німецькому парламенті більшість становлять католики. А в уряді – протестанти. Мила картина… Німеччина – християнська країна з християнською владою. Але і тут виникає запитання щодо якості цього християнства. Чи зробила хоч щось німецька влада для захисту переслідуваних християн у світі? Чи відповідає німецьке законодавство нормам християнської моралі? Звісно, не потрібно довго досліджувати ці питання, щоб однозначно на них дати негативну відповідь. Таке християнство, яке демонструє німецька влада, і є властиво номінальним християнством, яке з правдивим християнство має мало що спільного.

Як і в мусульманському чи поганському, чи комуністичному світі християни в Європі та Америці стають реально рідкісним видом. Щоразу меншою є ймовірність на вулицях європейських чи американських міст зустріти правдивого християнина. Швидше зустрінете масу тих, хто ще в силу звички, традиції чи цивілізаційної ідентифікації декларує себе християнином.

Проблему євро-американського християнства чітко підмітив Високопреосвящений Денверський Архиєпископ Чарльз Чапут:«Багато сучасних християн звели свою віру до зручної «форми язичництва», багато християн замінили Бога Завіту мертвим ідолом, який потребує жертв, але не живого спілкування. Номінальні християни перетворили собі християнство, на культ, який не вимагає від них життя згідно з волею Божою. Культ, який насправді є диявольською карикатурою на християнство. І вихід з цієї ситуації не полягає у заявах єпископату чи формальних церковних акціях, а в живому свідченні віри, в живому свідченні Христа. Молодь не є втраченою для християнства, як каже Денверський Архиєпископ: «Більшість молодих людей, яких я зустрічаю, є спраглими мужності, впевненості, відваги і віри». І цим потрібно скористатися. Але молодь потребує живого прикладу, живого свідчення віри, яке власне її притягувало до Івана Павла ІІ. Бо він, як ніхто інший, вмів запалити молодь любов’ю до Христа. Він добре розумів, що молодь потребує високих ідеалів і що найвищим ідеалом є наслідування Христа. І власне тому Іван Павло ІІ полюбляв говорити: «Теперішній світ не потребує великої кількості вчителів, а потребує великої кількості свідків». Свідчення на користь Христа та Його Церкви, свідчення Любові, не може бути лише на словах, тут потрібні й діла. І це є поштовхом кожному християнинові зробити переоцінку свого життя, а особливо тепер, в часі Великого Посту.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

09.03.2011р. Б. / ДО ОНОВЛЕНОЇ ЗЕМЛІ: ВІЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

“І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”. Так за рік до смерті в поезії “І Архімед, і Галілей…” сформулював Тарас Шевченко візію українського майбутнього. Щасливого майбутнього, коли національно-визвольна боротьба буде успішно завершена, будь-яка окупація зникне й українці заживуть повноцінним людським життям. Але у 1859 р. в переспіві “Осія. Глава XIV” він прозрівав і щось жахливе: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі, / А ти пишалося колись / В добрі і розкоші! Вкраїно!”. Оновлена українська земля, світ вільних сина і матері, і світ без України, земля загиблих “лукавих чад” – ці дві можливості мабутнього постійно супроводжують нашу націю.

Але Т.Шевченко не лише по-батьківськи надихає чи остерігає, він у літературній формі ще й пропонує національну ідеологію, націоналістичний суспільний світогляд та буттєво-історичний, національно-екзистенціальний тип мислення – мислення у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації. Саме ці світогляд і мислення формують новий – шевченківський! – тип української людини, саме вони покликані забезпечити тривання українців та їх Батьківщини у часі й просторі. З яких найважливіших компонентів складаються ці світогляд і мислення?

Насамперед Кобзар пропонує три найосновніші національні ідеали, три найголовніші цінності, що повинні б визначати орієнтири життя й окремої людини, і цілого народу. Йдеться про Бога, Україну, Свободу. Передусім життя українця – це життя з християнським Богом, Творцем всього сущого, Батьком правди і волі. Шевченко, як справжній пророк, нерідко веде дискусію з Господом, бачачи невимовні страждання своїх земляків, але утверджує все ж усепереможну віру в Нього як, наприклад, у поемі “Кавказ”:

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому!

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Другий ідеал випливає із закоріненості життя кожної справжньої людини у Батьківщину. Але це закорінення вимагає осмислення і дії: слід бути відповідальним за Україну перед Богом, предками і нащадками. Тому у медитації “Мені однаково, чи буду…” читаємо:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Нормальне буття людини і народу неможливе без свободи. Імперіалізм, рабство, неволя, окупації зовнішні та внутрішні спустошують кожного індивіда, деформують усі природні суспільні зв’язки, тому третій ідеал утверджує цінність Свободи. Українець і Україна можуть належним чином існувати у Божому світі лише політично, духовно, економічно вільними. Звідси і заклик до земляків у “Заповіті”:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Окрім трьох ідеалів, ми бачимо в поезії Т.Шевченка велику кількість категоричних імперативів, наказів, що регулюють триб українського буття і мислення шевченківської людини. Серед них центральне місце займає імператив національний, найбільш чітко виражений у поемі “Сон” (“Гори мої високії…”). Саме там ліричний герой-християннин висловлює вражаючу готовність пожертвувати найдорожчим – спасінням свої душі – задля ще більш дорогого – врятування буття своєї нації, своєї Батьківщини, фактично, задля врятування душ своїх земляків:

...Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Цю ж жертовність мали б усвідомлювати і ми, озвучуючи слова державного гімну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”. Але чи усвідомлюємо? Чи пам’ятаємо цей шевченківський наказ так, як пам’ятали його наші предки – січові стрільці, воїни УНР, наддніпрянські повстанці, бойовики УВО та ОУН, партизани УПА?

Усі озвучені й не озвучені ідеали та імперативи Шевченка органічно включені у його художньо виражену націософію – філософію національної ідеї. Стрижневим елементом цієї ідеї була й залишається ідея національної державності, показана Кобзарем через наскрізний образ “хати”. Що ж, як не національна держава, повноцінно і на всіх рівнях захищає націю та її буття? Де ще, як не у цій символічній “хаті”, народ стає справжнім господарем своєї долі на своїй власній землі? Де ще, як не в Українській Соборній Самостійній Державі, можуть існувати українські правда сила і воля? Про це йдеться у “Посланії”:

Подивіться на рай тихий

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Саме Т.Шевченко, його ідеали, імперативи, його животворна національна ідея спонукають замислитися на нашим сучасним життям і запитати себе наступне. Так за чиїми зразками й підказками, за якими цінностями й ідеалами будуємо Україну? Шевченковими? Навряд чи. Так чий категоричний імператив утілюємо в життя? Шевченків? Не віриться. Так чи українську національну державу, свою державу-“хату”, державу українського народу ось уже вісімнадцять років будуємо? Шевченкову? Неправда. А якщо так, то чого дивуємося, що й далі перебуваємо рабами “на нашій – не своїй землі”, що й далі нас визискують і чужинці, і їхні місцеві підпанки-манкурти – “донощики і фарисеї”, що незмінно ведуть нас різноманітні шахраї від політики у чаді запозичних “з чужого поля” псевдовартостей у прірву небуття?.. Ось уже й на наших очах здійснюєтся апокаліптичне пророцтво генія: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі…”. Але порятунок ще можливий. Достатньо лише відважитися на національно-визвольну боротьбу – “Борітеся – поборете!” – і формувати себе, своє мислення і світогляд, формувати державне майбутнє своєї країни відповідно до національних ідеалів, настанов та ідей нашого духовного батька – Тараса Шевченка. Лише тоді – переможемо! Лише тоді нас чекатиме інше майбутнє, напророковане іншою його візією. i<“І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”.

Петро ІВАНИШИН,

доктор філологічних наук, професор,

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

9 березня 2009р.

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ

ПРАВДИВИЙ ПІСТ

58. Правдивий піст 1-12; про суботу (Неділю) 13-14

1. Кричи на все горло, не стримуйсь! Піднеси, немов сурма, твій голос! Вкажи моєму народові його злочини, домові Якова його переступи!

2. Вони день-у-день мене шукають, хочуть мої дороги знати, наче народ, що чинить справедливість, не відкидає закону Бога свого. Вони питають у мене справедливих законів, хочуть, щоб Бог був близько.

3. «Навіщо нам постити, як ти не бачиш; себе умертвляти, як ти не знаєш?» Таж ви в день посту виконуєте ваші справи, гнобите всіх робітників ваших.

4. Ви постите на те, щоб правуватися та сваритись і немилосердно бити кулаком. Не так ви нині постите, щоб голос ваш було чути на небі.

5. Хіба такий піст мені довподоби, день, коли хтось умертвлює себе? - Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати, - чи це назвеш ти постом та днем, Господові вгодним?

6. Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати,

7. з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись.

8. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава - слідом за тобою.

9. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: - Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити,

10. коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь.

11. Господь завжди буде тебе водити, наситить твою душу за посухи, зробить міцними твої кості. Ти станеш, мов сад зрошений, мов джерело, якого води не висихають.

12. Тобою будуть відбудовані руїни віковічні, ти знов поставиш підвалини минулих родів. Тебе назвуть поправником проломів, оновником стежок для житла.

13. Коли ти в суботу стримаєш свою ногу, щоб у мій день святий твоїх справ не чинити, коли назвеш суботу: «Розкіш! Господній день святий і поважаний!» - і шануватимеш її, не йдучи в дорогу, покинеш твої справи та переговори,

14. тоді в Господі ти знайдеш твою розкіш. Я повезу тебе на колісниці узвишшями країни і нагодую тебе спадщиною Якова, предка твого. Бо уста Господні так сказали.

(Іс. 58,1-14)

КАТЕХИТИКА-ІІ

03.03.2011р.Б. / Режим внутрішньої окупації перекваліфікував запорізьким політв’язням-тризубівцям статтю на більш важку

Інформація від адвоката Едуарда Андрющенка Івана Васильовича Аделева.

Досі хлопцям інкримінували "стандартну" статтю 296 ч.2 - "Групове хуліганство". Тепер слідство закінчене, і статтю перекваліфікували на 194 ч. 2 - "Умисне знищення або пошкодження майна, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки". За це "світить" від трьох до десяти років.

Перекваліфікування статті на більш тяжку добилися місцеві комуністи, які раптом вп’ятеро підняли вартість пам’ятника Сталіну. Спочатку він у них коштував 69 тис. грн., а зараз вже став коштувати більше 350.

Едуардові Андрющенку, як і раніше, інкримінують те, що він показав хлопцям, де знаходиться пам’ятник.

Джерела:

Блог Олени Білозерської

БАНДЕРІВЕЦЬ