01.01.2011р.Б. / АНОНС. Акція «Свободу політв`язням!»

Акція "Свободу політв'язням!" відбудеться 7 лютого о 16:00

Адреса: вул. Володимирська, 15, будівля УМВС

Наша країна стає поліцейською державою, в якій будь-яке слово проти влади, перетворюється на масові арешти всіх, хто любить свою країну.

Після того, як невідомі підірвали пам'ятник Сталіну в Запоріжжі було заарештовано багато націоналістів, серед яких, крім "тризубівців", і члени партії "Свобода", і позапартійні особи. Переслідують всіх: журналістів, підприємців, юристів, блогерів, активістів різних політичних партій та організацій.

Законом України не забороняється любити свою державу і вільно жити на своїй землі, кордони якої визначені Конституцією України.

Учасники акції покажуть, що хочуть жити в Україні без Сталіна.

Наші вимоги:

1. Припинити переслідувати патріотів

2. Звільнити всіх політв'язнів

3. Відправити у відставку міністра внутрішніх справ Могильова

Не будь байдужим!

Наступним можеш бути ти!

Контактна інформація:

(099) 369-50-76, (050) 740-17-15

Ел.адреси: centre-katyan@ukr.net, smirnovaulya@gmail.com

ЗВЕРНЕННЯ ГОЛОВНОГО КАПЕЛАНА ВО "ТРИЗУБ" ІМ. С.БАНДЕРИ ОТЦЯ ПЕТРА БУРАКА ДО РЕПРЕСОВАНИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

31.01.2011р. Б. / Прихожанки Храму св. Вмц. Катерини в Чернігові моляться за арештованих «тризубівців»

Прихожанки Храму св. Вмц. Катерини в Чернігові завжди проявляли свою громадянську активність. І не могли вони залишитися байдужими, коли дізналися про те, що за надуманими звинуваченням в країні почались масові арешти і затримання патріотично налаштованої молоді, численні порушення Конституції і законодавства по відношенню до затриманих.

Бажаючи підтримати і самих затриманих членів “Тризубу” імені Степана Бандери, і їхні родини, прихожанки моляться за них. Жінки у своїх щоденних молитвах згадують як своїх близьких людей тих, кого зараз переслідують тільки за те, що вони намагаються бути українцями в Україні.

Прес-служба ВО "Жіноча Січ"

Джерело:

ЖІНОЧА СІЧ

Генеральному прокурору України В. Пшонці

Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачовій

Заява адвоката

Високоповажні адресати цієї заяви!

Разом з нею направляю Вам Звернення Лабайчука Василя Івановича, який наразі примусово утримується в Ізоляторі тимчасового тримання в м. Запоріжжя за адресою вул. Верхня, 2.

В. Лабайчук був фактично викрадений зі свого села Красносільці Збаразького району Тернопільської області 9 січня 2011 року. Невідомі особи протизаконно позбавили його волі й утримували у такому стані понад добу. Лише 11 січня 2011 року було складено протокол, де записано, що затримання відбулося в м. Івано-Франківську.

Нижче підпису В. Лабайчука в протоколі затримання особа, яка склала протокол, протизаконно додрукувала такий текст: «Про затримання Лабайчука В.І. затриманий просив нікого не повідомляти»

19 січня 2011 р Постановою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2011 р. про обрання запобіжного заходу Лабайчуку Василю Івановичу було обрано – тримання під вартою. Це відбулося без присутності як самого В. Лабайчука, так і його адвоката.

З 9 по 24 січня 2011 року В. Лабайчука утримували в жахливих умовах різних приміщень МВС у містах: Збаражі, Тернополя, Івано-Франківська, Запоріжжя.

Зокрема, він був позбавлений білизни, предметів особистої гігієни, і їжу отримував не кожного дня.

У провину В. Лабайчуку ставлять таке:

«Своими действиями Лабайчук В.И. совершил преступление, предусмотренное ч.2 ст. 296 УК Украины – хулиганство, то есть грубое нарушение общественного порядка по мотивам явного неуважения к обществу, сопровождаемое особой дерзостью, совершенное группой лиц».

Насправді, як свідчать матеріали справи, В. Лабайчук зафіксував на відеокамеру момент, коли патріотично налаштовані молоді люди на знак протесту проти протизаконної пропаганди сталінізму в України здійснили політичну акцію спиляння голови бюсту кривавого диктатора Сталіна, що його всупереч чинному в Україні законодавству та нормам суспільної моралі встановлено в подвір’ї Запорізького обкому КПУ.

Разом з цим В. Лабайчука двічі доправляли до приміщення СБУ в Запоріжжя, особи, з числа працівників СБУ, допитували В. Лабайчука, намагаючись отримати відомості його причетності до якихось міфологічних «терактів». При цьому до нього застосовувалося психічне та фізичне насильство: залякування, спричинення фізичного болю шляхом занадто щільного замкнення наручників, заламування рук, залишення в позі, яка спричиняє біль на тривалий час, образи та моральні приниження тощо.

Спеціальною постановою одного з заступників Міністра ВС України для розслідування факту відпилу голови бюсту кривавого диктатора Сталіна 13 січня 2011 року була створена спеціальна слідча група, до якої увійшли досвідчені фахівці з Києва, Івано-Франківська, Запоріжжя. Вмотивовано, це було «необхідністю проведення у короткий строк великого обсягу слідчих дій».

На мою думку та на думку численних фахівців криміналістів, те, що вчинила патріотична молодь, не заслуговує на кваліфікацію «хуліганство, вчинене групою осіб». Є очевидним, що протизаконною є саме пропаганда сталінізму.

З цього огляду, не можу не погодитись з висловом Президента В. Януковича з цього приводу, який був зроблений в ході спільної прес-конференції президента України з прем'єр-міністром Канади Стівеном Гарпером 25 жовтня 2010 року. «Ми завжди засуджуватимемо той режим сталінський, який в ті роки скоїв цей злочин», - сказав В. Янукович.

Нагадаю, що хуліганство – злочин проти громадського порядку. Громадський порядок встановлюється законами, суспільною згодою та культурними традиціями.

Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» засуджує сталінізм, як злочин, те ж саме робить публічно перша особа держави – президент. Молоді патріоти постають проти пропаганди злочину, але їм намагаються інкримінувати «хуліганство» й до вироку суду кидають за ґрати, ніби якихось небезпечних злочинців.

Де ж тут логіка?

Можливо, молоді люди спричинили якусь шкоду майну КПУ, але поміщення їх за ґрати, катування, є неприйнятними з кожного огляду.

Насправді це виглядає як покарання за політичні переконання, а отже - як політичні репресії.

Прошу високоповажних адресатів цієї заяви в межах закону та власної компетенції здійснити зусилля з метою припинити протизаконні дії проти В. Лабайчука та інших осіб, причетних до акції спиляння голови бюсту Сталіна.

В першу чергу прошу звільнення цих людей з-за ґрат.

Додаток: Звернення В. Лабайчука

З повагою, - Віктор Ніказаков, адвокат, захисник В. Лабайчука

29.01.2011

Джерело:

ЖІНОЧА СІЧ

26.01.2011р. Б. / УКРАЇНА ПРОТИ УКРАЇНЦІВ?

Іще зовсім недавно вкотре було піднято із примусового забуття до усвідомлення громадськості спогад про репресії радянської окупаційної влади проти українських студентів – так званий «Процес 59-ти». І чи міг хтось припустити, що після 1991 ситуація може повторитися знову? Що українські студенти, прихильники, захисники, носії, виразники, утверджувачі всього християнського, українського, національного та націоналістичного знову стануть «неугодними», «неблагонадійними» чи ще там якимись «не такими», неправильними. І що їх знову арештовуватимуть за якимись поспіхом прилатаними і абсолютно абсурдними звинуваченнями, кидатимуть до в’язниці без жодних на те підстав чи бодай адекватних пояснень?

На жаль, саме така ситуація склалася сьогодні, у 2011, на ювілейному, 20-му році незалежності України. У розпалі нового витка боротьби з українським націоналізмом (а треба розуміти з усім українським назагал), що проявився у репресіях проти ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, до тюрми знову потрапили найкращі, найактивніші, найсвідоміші, не мовчуни, ті, кому не притаманний стадний інстинкт, кому матеріальне корито не засліпило духовної дороги до Бога. Серед них – і студенти.

Ігор Загребельний – наддніпрянець, полтавчанин, студент правдиво український, активний член «Тризуба», один з тих, хто складає його інтелектуальне ядро. Бо з маси знань, культурних і духовних надбань нації зумів скристалізувати свій власний світогляд – світогляд принципового та активного члена суспільства, і то суспільства християнського, світогляд людини мислячої та аналізуючої, світогляд воїна духу, світогляд людини одної думки, світогляд українського націоналіста. Сьогодні Ігор Загребельний – у в’язниці. Бо завжди змагав – словом і ділом – за Україну.

Маючи неабиякий дар публіциста, чітко орієнтуючись і видимих та прихованих політичних течіях сьогодення, аналізуючи та полемізуючи, він систематично піднімає до широкого загалу проблематику українського національного державотворення. Читаючій публіці добре відомі його виважені, розумні, глибокі, оперті на незаперечні факти та вдало цитовані, цікаво задумані і майстерно виконані статті різноманітної державотворчої тематики, систематично друковані на Інтернет-сайті «Бандерівець». Це він допомагає розвінчувати міф про «благородних воїнів-визволителів», показуючи очима безпосередніх учасників жорстоку реальність та гірку правду («Залишки азійства у нашій крові, або Роздуми з нагоди «Дня Пабєди»), це він ґрунтовно досліджує історію націоналістичного руху, розглядаючи факти та процеси крізь призму часу та національно-екзистенціальну методологію оцінки явищ об’єктивної дійсності, аналізує, виокремлюючи здорові процеси у націоналістичному русі та застерігаючи перед певними ідеологічними відхиленнями, що неодмінно зведуть на манівці («Духовенство УГКЦ і збройне націоналістичне підпілля в умовах радянської окупації (1944-1946 рр.)», «Про проблеми «теж-націоналістів» та перспективи відродження націоналістичного руху», «Ірраціоналізм, волюнтаризм, романтизм як філософські основи ідеології українського націоналізму», «Апеляція до підсвідомості в теорії і практиці українського націоналізму»). Паралельно вельми вмотивовано розглядає і ширший геополітичних розклад сил та роль і місце України у сучасних процесах («Велика шахівниця не за Бжезинським, або ж про сенс сучасних історичних процесів»).

Не могли оминути увагу студента і проблеми сучасної вищої школи: перепустивши деякі особливості сучасної гуманітаристики через власне бачення та світогляд, Ігор Загребельний констатує, що їй значною мірою притаманні ще старі імперські ознаки, ознаки системи, що створена будувати імперію. Показуючи проблему в розвитку, небезпідставно робить висновок, що рівень духовності нерозривно пов’язаний зі станом гуманітарної науки, яка сьогодні значно плебеїзована («Інкубатор високоосвічених дебілів: штрихи до портрету вищої школи»). І хай читача не насторожують гострі і дещо незвичні неугодовські заголовки – автор добре знає особливості та завдання публіцистики, а що проблема дійсно надзвичайно важлива, то й вирішувати її треба не еволюційно, а академічно радикально. Подібно чітко й однозначно викриваються антиукраїнські тези в інших полемічних статтях («Маразм чи спланована провокація?», «Чому чорне не є білим»).

Окрему тематику, навіть наважуся сказати улюблену, в якій Ігор Загребельний чудово орієнтується і до якої відчувається певний пієтет, складає християнська проблематика. Утвердження необхідності підпорядкування усіх сфер життя сучасної людини та суспільства правдивому християнству, застереження перед різноманітними абераціями чи відвертими антихристиянськими проявами чи процесами вписуються у все ту ж націоналістичну філософію мислення: «Бог. Україна. Свобода». І саме в такій послідовності. Такі думки звучать практично в кожному матеріалі, тож свідомо не називаю їх, як і не даю широкого цитування уже згаданих статей – сподіваюся, що той, хто зацікавився окресленою полемікою та аналітикою, сам прочитає авторські напрацювання.

То за що українця Ігоря Загребельного та багатьох його побратимів й однодумців тримають за ґратами і хочуть судити іменем України? З якою метою започатковано репресії проти українського націоналізму загалом? Питання ці не риторичні – на них є відповіді.

І ви їх знаєте!

Іван ХРІН

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

Додатковий матеріал до статті читайте на сайті "Радіо Свобода"

25.01.2011р. Б. / РОСТИСЛАВ ВИНАР:«Я ЗРОЗУМІВ, ЩО СТАЛІН У НИХ ВВАЖАЄТЬСЯ ГЕРОЄМ УКРАЇНИ»

Що відбувається із затриманими «тризубівцями» по той бік ґрат — розповідає «терорист» Ростислав Винар.

Схоже, що виключення України з категорії вільних країн у рейтингу американської неурядової організації Freedom House анітрохи не хвилює українську владу. Оскільки саме в ці дні відбувалися масові затримання активістів Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. Загалом за ґратами опинилися півтора десятка осіб, чиє місцезнаходження і доля залишалися невідомими декілька днів. Хірург із Дніпродзержинська, ветеран «Тризуба» Ростислав Винар був одним із них. На допитах у нього детально розпитували про «Тризуб», про зустріч зі Славою Стецько і про те, як він ставиться до Сталіна. Одним словом, методи роботи правоохоронних органів аж надто нагадують методи роботи радянського КДБ. Цікаво, це такий тип мислення виконавців чи їм це хтось нав’язує? Зрозуміло, що нездорова атмосфера в країні нагнітається штучно. Влада навмисно розколює суспільство, примушує його радикалізуватися, тим самим відволікаючи увагу від серйозних соціально-економічних проблем. Про наслідки, на жаль, ніхто не замислюється, а вони можуть бути найгіршими.

Детальніше про методи роботи правоохоронних органів і про діяльність «Тризуба» ми говоримо з Ростиславом ВИНАРОМ.

— Пане Ростиславе, після вибуху в Запоріжжі в українських ЗМІ з’явилися повідомлення про затримання «тризубівців», а потім про їхнє зникнення. Що відбувалося насправді?

— Новий рік я зустрів із сусідами в Дніпродзержинську, а ввечері вже оперував хворих. П’ятого січня поїхав до своєї мами у Львів, оскільки через кілька днів виповнювалися роковини з дня смерті батька. На Святвечір ми зібралися в сімейному колі — старший син, брат, мама. Згодом до мене зателефонував товариш із Тернополя і запросив разом відсвяткувати Різдво, тому вранці я сів на автобус і поїхав. Гостив там цілий день, зустрівся з «тризубівцями» Андрієм Стемпицьким і Дмитром Ярошем. Увечері ми на машині вирушили в одне з сіл Івано-Франківської області, де я й переночував у Андрія. Наступного дня зібрався повернутися у Львів до мами, але на автобусній зупинці мене затримали люди в цивільному. Причому досить грубо.

— Вони представилися?

— Документів ніхто не пред’являв. Поклали на землю обличчям у брудний сніг, наділи наручники. Чесно кажучи, раніше я ніколи таким чином не спілкувався з міліцією. Все відбулося дуже швидко, почув лише: «Тримай сумку, в нього там зброя!». Привезли до Рогатинського РВВС, а в сумці нічого немає, окрім гаманця і засобів гігієни. Пояснив, хто я такий і куди їду, запитав — чи можна йти, але вони не відпустили. Потім привезли ще трьох «тризубівців». Одягли на голову якусь непрозору панчоху чи шапочку. І з криком: «Голову вниз, бігом!» посадили в автомобіль для перевезення ув’язнених. Привезли в обласне Управління МВС в Івано-Франківську. Ознайомили з постановою слідчого, з якої я зрозумів, що мене затримали як підозрюваного в підпалі виборчого штабу В. Януковича в місті Галичі, який стався понад рік тому під час президентської кампанії. Я сказав, що це повна нісенітниця, оскільки в Галичі ніколи не був, а 20 грудня 2009 року перебував у Львові біля вмираючого батька, що можуть підтвердити мої родичі. Незважаючи на це, мені заявили, що мають право затримати мене на 72 години, тобто на три доби. Привезли в Надвірнянський ІТУ і помістили в камеру разом із вбивцями та грабіжниками. Я не звик перебирати, але те, чим годували,— якийсь гороховий суп-пюре — їсти було просто неможливо. І потім, окрім важких умов перебування, моральна атмосфера — зранку «обличчям до стіни, руки за спину, не обертатися, не дивитися, голову вниз». Пригнічувала думка про те, що моя 73-річна мати не знає, де я. Мені пообіцяли, що її сповістять, але так і не сповістили, а мобільні телефони вилучили.

— Не розумію, яке відношення все це має до вибуху в Запоріжжі?

— Наступного дня я зустрівся з двома слідчими із Запорізького обласного управління СБУ, які прибули до Івано-Франківська. Вели вони себе жахливо, розмовляли як з кримінальним злочинцем, запитували, яка у мене «клікуха», але обороти зменшили, можливо, дізнавшись, що я хірург. Із поставлених запитань зрозумів, що їх цікавить діяльність «Тризуба». Я пояснював, що відійшов від активної діяльності, що в мене в організації були чисто представницькі функції. Перш за все, їх цікавила зброя і боєприпаси. Пізніше я бачив по телебаченню, що нібито в «тризубівців» знайшли цілий арсенал. Але у нас ніколи не було кримінальних моментів, пов’язаних зі зброєю. Будь-яка людина, яка хоч щось має в голові, не триматиме її в домі. Потім нас повезли на медичне обстеження в лікарню.

— Навіщо?

— Не знаю. Можливо, готували до СІЗО. Нам нічого не пояснювали. На мої запитання, куди і навіщо везуть і що буде далі, була одна відповідь: «Що начальство скаже, то й буде!». Наступну ніч ми провели в обласному Управлінні СБУ. Годинника не було, і в камері було важко зрозуміти, день зараз чи ніч. Мені чулися якісь крики, голос здавався знайомим, але боюсь помилитися. Тим часом, як я пізніше дізнався, в моїй дніпродзержинській квартирі провели обшук. Прийшли люди з болгаркою і зварювальним апаратом, але сусіди, яким я залишив ключа, відкрили двері. Під час обшуку були вилучені диски з комп’ютера, особисті речі, література. Забрали навіть ксерокопію львівського видання 1933 року, де повідомлялося про трагічну загибель мого діда — колишнього полковника Української галицької армії. Навіщо вона їм знадобилася — не знаю. Не знайшов я й кепку гірських стрільців бундесверу, яку мені подарували друзі. Дванадцятого січня нас повезли до Запоріжжя. У львівський аеропорт шістьох членів «Тризуба» доставили цілою колоною. Чартерним рейсом із Запоріжжя за нами спеціально пригнали літак. Поводилися як з терористами: руки за спину, перший пішов, другий пішов! Зайшов якийсь підполковник і сказав: «Ми будемо поводитись з вами так, як ви поводилися з жителями міста Запоріжжя. Виходило, що нашу провину доведено, хоча навіть звинувачення не пред’явили. А в Запоріжжі взагалі «Мапет-шоу» влаштували. По дві людини посадили в автомобіль, попереду колони даїшники, позаду — автобус з омоновцями. Привезли, здається, в міське управління МВС. Викликали поодинці на допит, а решта сиділи на холоді й чекали. Мені здалося, що я очікував понад вісім годин.

— У ролі кого вас доставили в Запоріжжя?

— Важко сказати, тому що жодних постанов на руки особисто я не отримав. Крім того, що мене затримали за підозрою у підпалі дверей штабу Януковича в місті Галичі. У кабінеті, куди мене привели, була купа людей у формі й у цивільному. Вони розпитували про участь у діяльності «Тризуба». А потім раптом запитують: «А як ви ставитися до Сталіна?». Я відповідаю: «Як я можу ставитися до людини, яка знищила вісім-дев’ять мільйонів українців?». Ці слова були зустрінуті з таким обуренням! Мовляв, що ти тут розповідаєш, хто, де і коли знищував? «А Голодомор?», — кажу їм. Тут мені почали пояснювати, що тоді всі народи в Радянському Союзі жили дружно. Голод був, але він був скрізь, а не лише в Україні, й не слід тут байки розповідати. Я зрозумів, що Сталін у них вважається Героєм України. І це мені розповідають люди з тризубами на погонах. Сиджу і думаю: я з 1990 року за цю державу боровся, присвятив цьому життя, здоров’я. Під час ГКЧП очолював міську організацію УРП. І на 20-му році існування цієї держави чую, що Сталін для них — герой. Далі мене почали запитувати, що такого я накоїв у Дніпропетровську?

— Невже і в Дніпропетровську щось підірвали чи підпалили?

— У ніч на 13-е приїхали троє співробітників Дніпропетровського обласного УВС і забрали мене. Не знаю чому, але з їхнього боку ставлення до мене було дуже коректним. Сказали, що нічого пхати в кишені не будуть — просто у них є деякі запитання. Я вперше за чотири дні розслабився, було відчуття, що їду додому. В обласному управлінні на вулиці Червоній по-людськи запропонували чаю і склали новий протокол про затримання. Адже термін першого давно закінчився. Потім відвезли в ІТУ, від якого залишилися найжахливіші враження, хоча мене помістили в камеру лише на чотирьох осіб. Вранці в сусіда по камері побачив покусану шию — пояснили, що це клопи. Виявляється, мені пощастило, тому що в інших камерах може бути й по десять чоловік. Потім приїхав конвой. В обласному управлінні слідчий повідомила, що мене підозрюють у вбивстві бізнесмена В.Брагінського, про якого я ніколи не чув. Цей підприємець загинув у Дніпропетровську в результаті вибуху бомби 13 жовтня 2009 року. Слідчому я сказав, що історія вже перетворюється на фарс. Мене довго розпитували про те, в яких організаціях і партіях я перебував, чи зустрічався з покійною Славою Стецько. Але яке це відношення має до вбивства дніпропетровського бізнесмена — ніяк не зрозумію. Нарешті мене звільнили під підписку про невиїзд. Слідчий навіть запропонував сто гривень на дорогу. Від грошей я відмовився, хоча після вилучення речей в Івано-Франківській області залишився без копійки. Коли вийшов на вулицю в брудних джинсах, неголений і без шнурків, я — хірург вищої категорії з 20-річним стажем, відчув себе справжнім бомжем. Слава Богу, за мною приїхали друзі і відвезли додому до Дніпродзержинська.

— Лівоохоронні органи зробили вашу організацію відомою, і не виключено, що тепер нею лякатимуть людей. Чим насправді є ВО «Тризуб» ім. С.Бандери?

— Ця організація була створена за ініціативою доцента Дрогобицького педінституту Василя Іванишина ще 1993 року. У «Тризуба», який є організацією орденського типу, було кілька напрямів роботи. Зокрема, виховання молоді та пропаганда національної ідеї серед українців. Ми вважаємо, що в Україні повинна з’явитися національна держава, в якій народ зможе впливати на владу. Однак про озброєні методи не йдеться, оскільки це може призвести до загибелі Української держави. Ми це прекрасно розуміємо, хоча з нас зараз хочуть зробити терористів.

Вадим РИЖКОВ,

«День», Дніпропетровськ

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ

25.01.2011р. Б. / Догналіти -- агенти МП?!

Давно думав, що група Догнала організована спеціально з метою ослабити УГКЦ.

Але ніколи не припускав, що так скоро спливе, хто і навіщо їх організовував.

Отже Кирил Фролов дає таку характеристику групи Догнала:

""Підгорецький синод" - організація греко-католиків, які неприймають русофобію офіційної УГКЦ і вважають, що Росія і Україна повинні спільно протистояти секулярному проекту ЄС.: є "інша Галіція", що пам'ятає про талергофську трагедію, вшановує пам'ять великих москвофілів- о. Івана Наумовича, А. Добрянського, Д. Зубрицького і інших."

Ось воно - це виявляється дійсно група нових москвофілів.

Зрозуміло, що самі по собі такі групи ні в Галичині, ні в Закарпатті не з’являються.

Ось наприклад що пишуть так звані русини нагороджувані і спонсоровані Москвою:

"РУСИНСЬКЕ ПОЗДОРОВЛЕННЯ ПАТРІАРХОВІ МОСКОВСЬКОМУ І ВСІЯ РУСІ КИРІЛУ, З НАГОДИ СВЯТА РІЗДВА І НОВОГО РОКУ ГОЛІВ ВСЕСВІТНЬОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНГРЕСІВ ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ І СОЙМУ ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ В.ДЖУГАНА, В. МІКУЛІНА І ПРОТ. ДИМИТРІЯ СИДОРА.

Ваше Святійшество!

У ці радісні дні для всієї Святої Русі прийміть наше РУСИНСЬКЕ вітання зі святом Різдва Христова, Церковного Новоліття і БОГОЯВЛЕННЯ!

Ви недавно побували з пастирським візитом на території Древньої Русі, в граді Києві, який повинен був стати «матір'ю міст росіян». Адже сюди попрямували і апостольські плоди свв. Кирила і Методія з раніше (на 130 років) просвічених Болгарії і Карпатської Русі, які стали справжньою ланкою від Візантії, як 2-го Риму, до Древньої Русі і Третього Риму!

І як Павлова наполегливість і працьовитість апостола слов'ян Кирила, зазвучала там Ваша натхненна проповідь про духовну єдність трьох гілок православних русинів від Карпат до Камчатки. А в цей час молилася з Вашим Святійшеством і четверта частина Русскава Міра - Карпатська Русь, навмисно піддана Австрією геноциду в 1914 році в Таллергофі, ганебно забута радянськими і нинішніми українськими «ученими», але яка дивовижно зберегла свою древню русскість і святе Православ'я (у процентному відношенні) більш ніж перші три, на сьогодні до того ще і розділені.

Як русини з-під Карпат при Володимирі підкорили полян-киян написаним словом, так здійснилося диво, коли Ваше слово підкорило серця сьогоднішніх киян і надихнуло наших православних русинів. Причому, русинів всіх, і тієї частини русинів, яка виявилася «силою влади Австро-Угорщини» в духовному підпорядкуванні Римському престолу, і що зберегла право прямого підпорядкування Риму, не бажаючи і сьогодні підкорятися антирусинському уніатському Львову, який реанімував фашизм.

Ваше Пастирське Першосвятительське слово виявилося настільки дієвим в нашому народі, що навіть наш знайомий уніатський священик-русин вигукнув: «нам би такого папу»!

На спільну радість, Вашими працями ми спостерігаємо зріст авторитету в суспільстві і світі Російської Православної Церкви, сміливістю Вашою, Пастиря всієї Святої Русі - від Чопу до Аляски!

Ваше Святійшество! Русини – достовірно жива частина Русскава Міра!"

Отже, група Догнала - це чергові громадяни «руського мира», що з'явилися в результаті цілеспрямованої політики. В цьому Гліб Коваленко швидше за все не помилився.

Не ростуть же вони самі по собі як гриби. Щоб такі феномени з'явилися потрібні міліони і міліони вливань. На яких, мабуть, поживитися хочеться і псевдо-експертові Фролову.

Який, до речі, в черговий раз довів власну неписьменність повторивши вигадку о. Андрія Новікова про те, що православний Гліб Коваленко - уніат.

Втім, з такими "експертами" і такою політикою соромно вже говорити про свою приналежність до МП.

Не даремно в Інтернеті можна зустріти заклики до патріарха Кирила відмовитися від такого "експерта", забрати у нього всі ордени і регалії - щоб не ганьбив він МП своїм "експертним" " брудом".

У Московській патріархії мене найбільш розстроює(обурює(сторож)) непоінформованість і тупість людей, яких вважають експертами по Україні. Якщо до цього додати їхню патологічну балакучість (відкривають всі секрети) і брехливість (бреше про всіх «чужих»), то гримуча суміш виходить рідкісна. І результатом їхньої діяльності може бути лише велика воронка - як на місці України, так і Росії, як на місці Підгірців, так і Кремля.

Загалом, якщо не можете знайти розумних, то хоча б знайдіть небалакучих!

До речі, зазначимо, К. Фролов ніяк не спробував спростувати по суті першого висновку Г. Коваленко - про те, що МП хоче захопити храми УПЦ КП, залишивши віруючих на вулиці. Як говориться - і після цього хтось там говорить ще про любов? про діалог? Храми - захоплюємо, віруючих - викидаємо. Навіть перевиховати не хочуть!

Мабуть і храми УГКЦ в майбутній союзній державі (а про таке - кожен другий пост в ЖЖ Фролова: вибору в Білорусі і України немає - або гоміки з Євросоюзу, або союзна держава з Росією!) - захоплять на користь групи Догнала, яка приєднається до матері-церкви з Другого Ватикану (Третього Риму). А віруючих - на вулицю. А потім, щоб не заважали, можна і кудись чимдалі.

Загалом, в 2011 році нудно не буде. З такими хуліганами на бочці з порохом нудьгувати не доведеться.

А чи не відправити цього "експерта" місіонерити до ісламських країн Африки? Або до Пакистану?

Там таким хуліганам з сірниками швидко покажуть локальний вибух.

Адже зазначте: він за один день образив релігійні почуття не лише віруючих УПЦ КП і УГКЦ. Він ще і розпалював міжнаціональну ворожнечу! Здається це ще досі злочин? І цей дивак ще є "православним експертом", що хвастає(хвалиться(сторож)) своєю близькістю до Патріарха?

Куди дивиться патріарх?

Юрій Чорноморець

зображення: antydognalivci.blogspot.com

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

25.01.2011р. Б. / Папа Бенедикт XVI привітав Блаженнішого Любомира

Вітання Папи Бенедикта XVI Блаженнішому Любомирові з нагоди святкування Його 10-ліття Патріаршого служіння виголошене Апостольським нунцієм в Україні, Архиєпископом Іваном Юрковичем.

«Хочу висловити всю вдячність за Ваше служіння і за Вашу безумовну єдність з наступником Петра, яку Ви засвідчили упродовж років понтифікату слуги Божого Івана Павла ІІ. Кожен період в історії є дуже важливим. Час – це цінний дар, який повинен бути використаний з великою обачністю, з великою відповідальністю. Всі ми знаємо, що кожен момент несе із собою особливу слушність, яка має повну силу лише тоді, коли вживається у відповідний час, у той час, який у біблійній мові називається «Кайрос», час благодаті.

Можна сказати, що служіння Вашого Блаженства в УГКЦ відбулося в особливо важливий час як для Церкви, так і для усієї нації. Останні 10 років міг дозріти увесь духовний скарб, який назбирався під час років переслідувань і могли розцвісти безліч квітів та дозріти численні плоди святості нашої Греко-Католицької Церкви. Можливо, першим і також найбільшим плодом цієї декади був історичний візит слуги Божого папи Івана Павла ІІ в Україну. Саме цього року ми святкуватимемо 10 річницю цієї історичної події, яка залишається однією із перших можливостей для усієї країни. Ідеться про візит, під час якого Святіший Отець не лише зміцнив нас у вірі, але й відкрив нове бачення ролі Вселенської Церкви. Нашою відповідальністю щодо потреб сьогодення є, передусім, заохота, щоб ми невтомно трудилися для розвитку єдності поміж християнами. Мені здається, що ця візія у всі роки супроводжує і надихає Вас, Ваше Блаженство. Впевнений, що сьогодні Великий Папа 20 століття звертає до Вас з вічності погляд особливої прихильності до Нас.

Згодом розпочався період великих ініціатив, які Ви розвиваєте в УГКЦ. Насамперед потрібно згадати про зміцнення церковних структур, які Ви намагалися повною мірою вписати в суспільний контекст України. Ішлося про нелегке завдання, але Ваше Блаженство змогло здійснити його у повній пошані до багатств конфесійної будови України. Як отця і пастиря Церкви, Ваші кроки були продиктовані конкретними потребами людей сьогодення, котрі цілковито відрізняються від минулих історичних періодів. Бажаючи залишитися близько власного стада, ми відкривали із синодальними єпископами нові властивості душпастирського служіння і близькості з тими, котрі шукають власного спасіння в УГКЦ. 10 років Вашого служіння зробили УГКЦ більш присутньою у суспільстві, ще ближчою до потреб людей і відповідальнішою за майбутнє власного народу.

Звичайно, не можу також оминути і інші аспекти Вашого служіння. Хотів би наголосити на Вашій близькості до подій щоденного суспільного життя в Україні.

Багато хто відзначає, що Ваше Блаженство залишається, мабуть, найбільш присутнім ієрархом у засобам масової інформації. Ваші думки, Ваша мудрість і Ваше свідоцтво радикальної євангельської вбогості стали причиною надзвичайної популярності у суспільному українському контексті і заслужено зробили Вас одним із найавторитетніших голосів сьогодення. Ваше Блаженство завжди говорили як пастир Церкви, як людина віри і молитви, що переживає щоденність так, як вона представляється у світлі людського життя. До Ваших слів, завжди переповнених щирою любов’ю і турботою про інших, люди прислуховуються з надзвичайною увагою, тому що в них немає порожньої риторики чи зарозумілості, а є прагнення служити правді та вірі.

Дякуємо Вашому Блаженству також і за це служіння і за урок, що маємо бути завжди конструктивними та уважними членами суспільства, щоб наші слова і дії не ображали нікого, але щоб були постійно наповнені для плідного діалогу задля добра усіх», - Папа Бенедикт XVI.

Разом із Вашим десятиліттям служіння збігаються також мої 7 років служіння як Апостольського нунція в Україні, тому хочу висловити Вашому Блаженству подяку не лише від імені Святого Престолу, але також мою особисту вдячність. Передусім дякую Вам за численні служіння, які Ви здійснюєте для Святого Престолу як радник важливих римських відомостей, як дуже цінний співрозмовник у численній міжнародній зустрічі. Скрізь, де Ви були присутні, залишили слід як мислителя, оратора і людини зі свідоцтвом життя у дусі. Для багатьох в УГКЦ Ваше Блаженство відкрили оригінальну візію українського християнського слова зі своїм багатством святості духовної і культурної традиції. Дякую за братерську і сердечну увагу, з якою Ви супроводжували також місію апостольської нунціатури в різних питаннях, які виникали упродовж цього періоду. Дякую Вам за численні особисті розмови на теми надзвичайної ваги щодо життя Церкви, під час яких я міг подивляти Вашу здатність зрозуміти історичну важливість різних життєвих моментів і залишитися також завжди уважним щодо ставлення до щоденних справ життя. Нехай сьогоднішнє святкування принесе Вам багато радості і укріпить Вас. Бажаю Вам міцного здоров’я, щасливого довголіття та всіх потрібних благ у Вашому служінні на многії і благії літа.

Підготувала Іванна Рижан,

кореспондент SoborNews

Джерела:

СОБОР-новий

Мандрівники Христа Царя

Полювання на відьом (Міфи)

Полювання, якого не було

Спалення Анни Гендрикс 1571 року в Амстердамі. З гравюри Яна Люкейна

Тема відьомства, чарів, полювання на відьом не припиняє будоражити людську уяву навіть у сучасному, нібито такому раціональному світі. Проте популярні уявлення про сумнозвісне європейське полювання на відьом і зокрема його український варіант часто-густо настільки далекі від істинного стану речей, що ці уявлення з легкістю можна віднести до розряду сучасних міфів.

Міф І. Масовість полювання.

У результаті полювання на відьом, яке охопило всю Європу, а також північноамериканські колонії, було засуджено і страчено величезну кількість жінок. Якщо спробувати уточнити, що саме стоїть за «величезною кількістю» – тут думки будуть значно розходитися, проте йтиметься про сотні тисяч, якщо не про мільйони безневинних жертв. Найбільша цифра, яка називалася в популярній літературі – 9-10 мільйонів страчених на вогнищах відьом.

Як було насправді: Якщо ж звернутися до підрахунків експертів, побачимо зовсім іншу картину: за ті 300 років, в які розгорталося полювання на відьом відбулося не більше ніж 100000 судів, під час яких було страчено близько 40 000-50 000 осіб.

Український контекст: Українські суди складають тут невеликий відсоток. Наразі зафіксовано близько 200 судів, в ході яких на смерть було засуджено 13 осіб.

Міф II. Полювання на жінок.

Полювання на відьом було нічим іншим, як проявом ненависті до жінок з боку суддів і представників Церкви. Може йтися навіть про те, що в часи полювань мало місце цілеспрямоване винищення жінок сексуально незадоволеними чоловіками (священиками і суддями). На такі думки може наштовхнути прочитання витягів з «Молоту відьом», в котрих жінка замальовується вмістилищем всього найгіршого, що є в цьому світі – легка здобич для диявола. Таким чином, полювання перетворилося на своєрідний «жінкоцид».

Як було насправді: Хоча в багатьох регіонах жінки справді становили більшість звинувачених, проте про цілеспрямоване полювання на жінок говорити немає сенсу, оскільки нерідко серед звинувачених опинялися чоловіки. Загалом, за весь період полювання на відьом було засуджено близько 20-30% чоловіків, а в деяких країнах вони навіть становили більшість серед тих, кого судили за чаклунство, наприклад, чоловіки переважали серед звинувачених в Естонії (60%), Росії (70%), Ісландії (90%). З іншого боку, ініціаторами звинувачень нерідко виступали не чоловіки, а жінки. Жінки також давали свідчення проти звинувачених у відьомстві.

Український контекст: Українські суди цілком вкладаються в середньоєвропейську статистику – чоловіки налічували близько 22% звинувачених у відьомстві, а за звинуваченнями у відьомстві нерідко стояли жінки.

Міф III Полювання на молодих і гарних.

Об’єктами полювання були молоді і гарні жінки. Іншим варіантом тут може бути: старі й потворні, мудрі жінки, професійні цілительки, акушерки, жебрачки чи навіть просто рудоволосі жінки. Одним словом – йдеться про те, що нібито існував певний стереотип, за яким можна було визначити «жертв» переслідувань. Мовляв, внаслідок такого сфокусованого полювання Європа втратила більшість своїх гарних жінок.

Як було насправді: Матеріали судів заперечують існування будь-якого стереотипу, оскільки звинуватити могли будь-кого, особливо ж на піку переслідувань, як наприклад у Вюрцбурзі у 1629 році чи у Бамберзі у 1628 році, коли полювання розгорілося настільки потужно, що у суді опинялися майже всі категорії населення – від жебраків до університетських професорів і аристократів, від старих людей до дітей 4-5 років. Саме в такі моменти багато у кого виникали сумніви не лише у тому, чи справедливими були звинувачення, а й у вірі у відьом загалом.

Український контекст: Судячи з документів, ніщо не свідчить про існування стереотипу відьми в Україні XVII-XVIII ст. – звинуватити могли людей різного віку і ніколи не йшлося про наявність зовнішніх ознак, за якими впізнавали відьом.

Міф IV. Тортури.

На відьом, котрі вже потрапили до «судової машини» неминуче чекали допити з тортурами. Тортури були жорстокими, в них використовувались складні знаряддя, а кровожерливі судді ще й отримували садистичне задоволення від споглядання за муками відьом (молодих і гарних).

Як було насправді: Тортури завжди визнавалися небезпечним знаряддям судочинства, «королевою доказів», до котрої зверталися лише у виняткових випадках. Суворо регламентувалася кількість, тривалість і спосіб тортур (хоча фіксувалися і окремі зловживання). Більш-менш регулярно до тортур зверталися у німецьких, лотаринзьких, швейцарських судах проти відьом. В інших країнах тортури застосовувалися вкрай рідко. Серед найпоширеніших способів тортур були: розтягування на дибі, тиски для ніг і пальців, підпалювання кінцівок свічками.

Український контекст: В українських судах тортури застосовувалися лишень у кількох судах, в таких випадках майже щоразу в ролі обвинувача виступала впливова особа, яка вимагала обов’язкового покарання для звинуваченого у відьомстві.

Міф V. Спалення.

Відьом, яких засудили на страту, завжди відправляли на вогнище. Ця особливо жорстока кара була спеціально зарезервована для відьом і мала стати уроком для інших.

Як було насправді: У більшості європейських кодексів і справді, в якості покарання для відьом передбачалося спалення. Проте в багатьох випадках, смерть «від вогню» у вироках заміняли на більш «милосердну» (і водночас більш дешеву для міста) смерть «від меча». На вогнище відправляли і за інші проступки – наприклад, за содомію. В Англії і американських колоніях відьом вішали. Не треба забувати і про те, що існували альтернативні вироки – вигнання з міста, побиття різками, штраф і навіть повне виправдання звинувачених.

Український контекст: Майже щоразу, коли доходило до вироку, судді згадували, що відьом належить спалювати, на практиці ж цей присуд варіювали: відьмам або відтинали голови, або карали різками (рідше – виганяли з міста).

Міф VI. Інквізиція.

Головною рушійною силою, що стояла за полюванням на відьом, була Інквізиція. Інквізиція асоціативно пов’язується із Католицькою Церквою. Разом все це – із Півднем Європи – Іспанією, а також Італією.

Як було насправді: Суди проти відьом розслідувалися не у церковних, а у світських судах. Полювання на відьом відбувалося не лише у католицьких, а й у протестантських землях. Найяскравішим парадоксом тут можуть стати саме Іспанія і Італія, котрі були зачеплені полюванням на відьом чи не найменше, саме через регулярне втручання Інквізиції у справи про чари – інквізитори прискіпливо вивчали матеріали кожного звинувачення і після дослідження «магічних» порошків, мазей, заклинань проголошували їх недієвими і зазвичай сходилася на тому, що звинувачення проти відьом є плодом забобонів.

Український контекст: В Україні звинуваченнями у чарах більшою мірою опікувалися світські, а саме – міські суди. Коли церковні суди розглядали звинувачення у відьомстві, то зазвичай трактували їх як випадки забобонів.

Міф VII. Ініціатива згори.

Полювання на відьом було своєрідним проектом, ініційованим згори інквізиторами, суддями, теологами. Саме вони були зацікавлені у переслідуванні і покаранні відьом, щоб тримати народ у покорі і страху, задовольняти свої кровожерливі схильності тощо.

Як було насправді: Найбільше звинувачень у відьомстві походили «знизу», від «народу» і майже не потребували заохочення «згори». Люди справді вірили у злу силу відьом, і в разі коли в родині, господарстві чи у громаді траплялося нещастя (пошесть, хвороба, нещасний випадок, смерть), швидко ідентифікували особу, що мала репутацію відьми і зверталися із звинуваченням до суду.

Український контекст: Ситуація в українських судах нічим не відрізнялася від інших європейських судів – ініціатива майже завжди йшла від сусідів чи родичів ймовірної відьми.

Міф VIII. Середньовічний феномен.

Полювання на відьом відбувалося у період «темних віків» і було проявом середньовічної зашореності, нерозвинутості і ксенофобії.

Як було насправді: Полювання на відьом припадає на період від середини XV до середини XVIII ст. і співпадає у часі з такими явищами, як Відродження, Реформація, наукова революція, початок Просвітництва. Річ у тім, що у Середні віки віра у відьом вважалася проявом язичництва і карати належало тих, хто «подібно до язичників» стверджував, що відьми існують. У XIV-XVI ст. розробляються численні демонологічні трактати, які серед іншого, пов’язували всі кризові явища, що відбувалися у суспільстві з активізацією діяльності диявола, найвідданішими прибічницями якого проголошувалися відьми.

Український контекст: Найзначніша кількість зафіксованих судів про чари в Україні припадає на XVIII ст., коли в країнах Західної Європи переслідування вже майже припинилися.

Диса Катерина

Джерело:

Воїни Христа Царя

Скачати текст у PDF

17.01.2011р. Б / Справжня мета екуменізму

6 березня минулого року кардинал Вільям Джозеф Левада, префект Конгрегації віровчення, виступив в Королівському Університеті в Кінгстоні (Онтаріо, Канада). У доповіді "П’ятсот років після св.Йоана Фішера: ініціативи Бенедикта XVI для Англіканської Спільноти" йшлося про контекст нещодавньої Апостольської Конституції Anglicanorum coetibus та аналізувалися сподівання та перспективи об’єднання англіканських спільнот із Католицькою Церквою. Наводимо уривки з доповіді кардинала Левади.

Кардинал Вальтер Каспер, нинішній глава Папської Ради сприяння єдності християн, у зверненні до Палати Єпископів Церкви Англії під час обговорення питання про [англіканські] єпископські свячення, в червні 2006 р. зауважував: "Оскільки єпископський уряд – це служіння єдності, то рішення, яке ви обговорюєте, нерозривно пов’язане з питанням єдності Церкви і, разом із цим, – з метою екуменічного діалогу. Це було б рішення, що суперечить загальній меті, якої ми до цього часу прагнули у нашому діалозі: повне церковне сопричастя, яке не може існувати без повного сопричастя в єпископському уряді".

Під час підготовки конституції Anglicanorum coetibus ми зустрічалися з англіканськими консультантами. І ці єпископи й богослови запропонували Катехизм Католицької Церкви як норму віри для спільнот і груп англіканців, які могли б скористатися цим новим інструментом для повної спільнотної єдності з Католицькою Церквою. Тому я волів би називати Катехизм як екуменічну ініціативу Папи Бенедикта XVI та його попередника.

Єдність із Католицькою Церквою – мета екуменізму, або, іншими словами, "так ми виражаємо цей шлях". Зрештою, сам процес діяльності, спрямований на єдність, провадить до змін у церквах і церковних спільнотах, які беруть участь у діалозі, а також наявні приклади вступу в сопричастя справді допомагають Католицькій Церкві й збагачують її. Одразу ж зауважу, що коли я кажу про збагачення, то йдеться не про будь-яке сутнісне доповнення елементів освячення і правди Католицької Церкви. Христос забезпечив її всіма сутнісними елементами. Маю на увазі доповнення методів вираження цих елементів, способів, які підвищують спільне усвідомлення невичерпності скарбів, що ними обдарував Церкву її Божественний Засновник.

Про нову реальність видимої єдності серед християн не маємо думати як про таке собі об’єднання неспівмірних елементів, яких раніше не було в жодній спільноті. Другий Ватиканський Собор виразно навчає, що всі елементи освячення і правди, які були даровані Церкві Христом, перебувають у Католицькій Церкві. І нове – це не набуття чогось суттєвого, що досі було відсутнє. Натомість нове полягає у тому, щоби споконвічні істини та елементи святості, які вже перебувають у Католицькій Церкві, сфокусувати по-новому, надати їм нового акценту й звучання для різних груп віруючих, які визнають Христа, аби ті згромадилися у досконалому сопричасті одне з одним, втішаючись зв’язками віри, права, культу й милосердя, по-різному, у гармонійному їх поєднанні.

Кардинал Вільям Дж.ЛЕВАДА

Джерела:

КАЙРОС-вісник

ЛОГОС

15.01.2011р. Б. / Передмову до третьої аудіокниги Блаженнішого Любомира «Дорога до Бога» записав Євген Сверстюк

Записом передмови відомого публіциста і дисидента Євгена Сверстюка завершується робота над випуском третьої аудіокниги Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира «Дорога до Бога».

«Блаженнішому Любомиру поставлено такі, сказати б, світські запитання, і він їх приймає так спокійно, наче сам ставить собі», – зазначає у передмові цьогорічний лауреат премії Блаженного Омеляна Ковча. На думку Євгена Сверстюка, відповіді на ці запитання важливі і цікаві тим, що Предстоятель УГКЦ думає над ними постійно і має на них зважену відповідь, у згоді зі Святим Писанням і у згоді зі своїм власним життям. «Але що особливо важливо – це те, що ті відповіді не заздалегідь приготовані. Ми вслухаємося в них і стаємо співучасниками розв’язування задачі, що стоїть перед усіма нами», – наголошує редактор газети «Наша віра».

«Людина віри все своє життя змушена відповідати на запитання розуму», – стверджує Євген Сверстюк. Торкаючись поставленого Главі Церкви запитання, чому людина у нашому світі, де стільки книг, стільки релігій і стільки заплутаних доріг, обирає Христа, автор передмови зауважує: «У відповідь на це запитання ми чуємо не догматичні чи психологічні резони, а зовсім несподіване і сердечне: віра дається нам як ласка Божа, як великий дар. От спробуйте оцінити той дар, і тоді вам буде легше з іншими питаннями».

«Взагалі глибокі роздуми і тонкі спостереження мають на кожну особистість великий формуючий вплив. Вони є наче незримими щаблями по яких людина підіймається вгору. Підіймається до зустрічі з Христом», – наголошує відомий публіцист. Одне з таких важливих спостережень, зауважує Євген Сверстюк, стосується ролі чуда у становленні нашого світогляду. «Взагалі треба сказати, що в нашому житті є багато чудес. Неусвідомлених. Як кажуть в народі, Бог веде людину, а тільки пальцем не показує. «Чудо, безумовно, звертає увагу, говорить Блаженніший Любомир, але воно не змушує людину прийняти щось», – пригадує автор передмови слова Першоієрарха Церкви і зауважує: «То дуже вірне психологічне спостереження. Мені доводилося читати страшну сповідальну книгу розкаяного грішника, який брав участь в організації Голодомору. Група комсомольців була свідками, як на їхніх очах на придорожньому Хресті обновлювалося розп’яття. І що ж? Вони подивилися без подиву, пішли далі, ще й лихословили… Важливе не зовнішнє чудо, що привертає увагу юрб, а чудо внутрішнього навернення на дорогу Христа, і тут в розповіді Владики Любомира акцентується поняття свободи і поняття жертви», – зазначає Євген Сверстюк, реферуючи філософське трактування цих понять. На його думку, Блаженніший Любомир в аудіокнизі «Дорога до Бога» схиляється до найпростішого і найприроднішого – до жертви Авеля, який з радістю приносить своєму Богові найкраще, що має. «То найвища штука – творити так, як живеш і вчити своїм прикладом», – підкреслює у передмові до книги публіцист і радянський дисидент Євген Сверстюк.

Заключна частина аудіотрилогії Блаженнішого Любомира, яку можна назвати «Три дороги», побачить світ 22 січня. Саме у цей день, о 15.00, у Міжнародному виставковому центрі у Києві відбудеться її презентація.

Аудіокнига «Дорога до Бога», як і попередні, записана у жанрі інтерв’ю. Розмову із Блаженнішим Любомиром провадила відома журналістка Катерина Щоткіна, редактор відділу «Церква» тижневика «Дзеркало тижня». Аудіокнигу буде видано на двох CD.

Нагадаємо, що перша аудіокнига Блаженнішого Любомира під назвою «Дорога до себе» побачила світ у січні 2009 року. Її було видано накладом десять тисяч примірників. Свою другу аудіокнигу під назвою «Дорога до ближнього» Глава Української Греко-Католицької Церкви презентував у квітні 2010 року.

Першу і другу аудіокниги Блаженнішого Любомира (а після 22 січня і третю) можна придбати у храмах УГКЦ по всій Україні та на книжковому ринку «Петрівка» у Києві (51 ряд, 5, 6 місце). Також книги можна замовити, скориставшись послугами інтернет-крамниці nashformat.ua («Наш формат»). Магазини «Нашого формату» є у Львові, Івано-Франківську та Києві. На сайті nashformat.ua, який спеціалізується на українській аудіо-, відеопродукції та сувенірах, можна оформити замовлення на диски, а також дізнатися адреси і телефони крамниць «Наш формат».

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

Скачати аудікнигу з парафіяльного архіву

14.01.2011р. Б. / Свято Обрізання Господа Бога і Спаса Нашого Ісуса Христа. Василія Великого, архиєп. Кесарії Кападокійської

Обрізання Господа Бога і Спаса Нашого Ісуса Христа

"Владика обрізується восьмого дня, як дитина, при­ймаючи ім'я Ісуса, бо Він Спаситель і Господь світу"

Восьма пісня канону утрені

Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імени. Святе Євангеліє про це так говорить: "Як спов­нились вісім днів, коли мали обрізати хлоп'ятко, назвали Його Ісус — ім'я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні" (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов'я­заний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання. Цю подію святкуємо першого січня. Тож погляньмо на закон обрізання і його значення у Старому Завіті, на встановлення празника Обрізання та його значення для нас.

ОБРІЗАННЯ У СТАРОМУ ЗАВІТІ

Звичай обрізувати дітей чоловічої статі є дуже старою практи­кою багатьох народів Сходу. Обрізання звичайно відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілости. В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно мало для євреїв велике значення тому, що було символом їхнього союзу з Богом, у книзі Буття про це читаємо: "Сказав Бог до Авраама: "Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп'я, у ваших поколіннях" (17, 9-12).

Припис обрізання мав для євреїв далекосяжні наслідки. Обрі­зання насамперед було символом зарахування до членів єврейської релігії і народу. Воно означало підкорення себе законові і його обов'язкам. "Свідчу знову кожному, що обрізується, — каже свя­тий апостол Павло, — він мусить увесь закон чинити" (Гал. 5, 3). Через обрізання кожний єврей ставав учасником благословення і обітниць, Богом даних його народові. Воно було конечне, щоб брати участь у пасхальній жертві. Укінці, невиконання закону обрізання потягало за собою виключення з членства народу. "А необрізаного чоловічої статі, — каже книга Буття, — що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз" (17, 14).

Слово "обрізання" вживається у Старому Завіті часто в симво­лічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунту­ватися проти Нього. Тому святий первомученик Степан робить закид членам синедріону: "Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому" (Ді. 7, 51).

Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хре­щення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже: "У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли" (Кол. 2, 11-12).

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА

Празник Обрізання зародився і розвинувся спочатку в Західній Церкві, а потім перейшов до Східної. Латинська Церква первісно називала цей празник Господньою октавою, бо це був восьмий день після Різдва, що випадав якраз на Новий рік.

Давні погани вірили у таку прикмету: "Який перший день Нового року, такий буде і цілий рік". Тож, очевидно, того дня справляли різні забави, гульби, пиятику та різного роду карнавали. Мужчини перебиралися за жінок, а жінки за мужчин. Надягали на себе шкіри звірів, напр., голову корови, оленя чи собаки. Переби­ралися за богів і богинь та навіть віддавалися розпусті. Святий Йоан Золотоустий, виступаючи проти тієї поганської гульби з нагоди Нового року, сказав: "Вони думають, що коли перший день цього місяця проведуть у задоволенні й радості, то й цілий рік буде такий... Це велика крайність — після одного щасливого дня очіку­вати такого самого увесь рік... Щасливий для тебе буде рік у всьому тоді, коли ти не будеш пиячити першого дня, і коли першо­го й кожного дня робитимеш те, що вгодне Господеві" (Слово на Новий рік).

Свята Церква, щоб протидіяти тим мерзким поганським прак­тикам, із настанням Нового року взивала своїх вірних не до радос­ти, а до посту й покути за гріхи поган. Святий Августин у своїй проповіді на Новий рік, заохочуючи своїх вірних до посту, каже: "Щоб припинити тілесну й похітливу радість поган, будемо всі в день Обрізання при Божій помочі постити, крім тих, що задля слабого здоров'я не можуть постити, і будемо всенародньо молити Бога за тих жалюгідних, що ці дні Нового року по-своєму поган­ському звичаю переводять у розкоші й нездержливості". Цей піст подекуди тривав навіть три дні, як це видно з 17 правила Другого Собору 567 року в Турі у Франції: "Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст". Щойно в VI ст., коли під впливом християнської віри поганські святкування поволі пішли в забуття, празник Обрізання набирає радісного характеру. Після Другого Ватиканського Собору празник Обрізання у Латинській Церкві знову отримав свою первісну назву: Октава Доміні, тобто восьмий день після Різдва.

На Сході празник Обрізання став загальним десь у VIII-ІX сторіччі, бо щойно з того часу візантійські календарі подають першого січня празник Обрізання і празник Василія Великого. Святий Андрій Критський (VIII ст. ) має проповідь на празник Обрізання і святого Василія Великого.

Східна Церква в цьому празнику властиво відзначає дві події: Христове Обрізання і надання імени Ісус, що означає Спаситель. Тому цей празник у нас зветься також празником Найменування Ісуса Христа. У дев'ятій пісні канона утрені празника співаємо: "Прийдіть і торжествуймо у святині Владики славні Христові най­менування: Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога".

Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 великих дванадесятих празників. Він не має ані перед- ані попразденства і, властиво, закінчує попразденство Христового Різд­ва. Канон утрені празника уклав святий Степан Саваїт (VII ст. ).

ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС

Празник Обрізання говорить нам насамперед про жертву й самовідречення. Нема правдивої служби Богові без дотримання Божих Заповідей та сповнення християнських обов'язків. Кожний християнин мусить практикувати духовне обрізання, яке є пере­могою своїх похотей, злих нахилів та своїх пристрастей. "Ми бо "обрізання", — каже святий апостол Павло, — що духом служимо Богові, що хвалимось у Христі Ісусі, не покладаючися на тіло" (Флп. З, 3).

Надання Христові імени Ісус вказує на святість і силу того імени та на його велике значення для кожного християнина. Сам Господь Бог надав Христові ім'я. "Вона породить сина, — говорить ангел Господній до святого Йосифа, — і ти даси йому ім'я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх" (Мт. 1, 21).

Перед вознесенням на небо Ісус Христос дав своїм учням таку обітницю: "Ім'ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих руки будуть класти і добре їм стане" (Мр. 16, 17-18). Про святість і силу святого імени Ісуса свідчить святий апостол Павло: "Тому й Бог вивищив і дав Йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно прикло­нилося — на небі, на землі і під землею" (Флп. 2, 9-10).

Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи слова псалмопівця: "Господи, яке предивне Твоє ім'я по всій землі" (Пс. 8, 2), каже: "Тим іменем знищена смерть, зв'язані біси, створене небо, відчи­нені брами раю, зісланий Святий Дух, раби стали вільними, воро­ги — синами, чужі — наслідниками, люди — ангелами". А до слів псалма "святе і страшне ім'я Його" (110, 9) він говорить: "А як ім'я Його святе і страшне? Його страхаються біси, бояться хвороби; тим іменем апостоли навернули вселенну; його, замість зброї, ужив Давид і побив чужинця; ним доконано багатство великих діл; ним доконуємо священні таїнства" (Бесіди на Псалми).

Тож нашим святим обов'язком є прослава святого Христового імени, йому честь віддавати, його призивати, його з почестю мати на устах, як мали його Божа Мати, святий Йосиф, тисячі й тисячі мучеників та ісповідників, що з тим іменем йшли на муки та смерть. Святе Ім'я Христове — це запорука благословення, вислу­хання наших молитов, через Нього відбувається прощення наших гріхів, у Ньому сила встояти в спокусах, через Нього наше спасен­ня. Ніколи не сміємо забувати, що називаємось християнами, отже, носимо на собі Христове ім'я. Наш гарний і давній християнський звичай каже нам Христовим іменем вітати один одного.

На святому хрещенні ми дістали ім'я нашого святого. І це ім'я повинно бути для нас святе й дороге. З ним ми підемо у вічність. "Ніщо так не робить імени людини безсмертним, — каже святий Йоан Золотоустий, — як чеснота. Це доказують мученики, доказують останки апостолів, доказує пам'ять тих, що жили чеснот­ливо... А рибалка Петро не зробив нічого великого, але, віддавшися чесноті, заняв царський город і після смерти сяє ясніше від сонця" (Бесіди на Псалми).

о. Катрій Юліян, ЧСВВ, Пізнай свій обряд. Свічадо, 2004

Василія Великого, архиєп. Кесарії Кападокійської

"Ти всіх святих зібрав чесноти, Отче наш Василію, Мойсееву покору й ревність Іллі, Петрове визнання і Йоанове богословіє... "

Стиховна вечірні празника

Першого січня, на початку року, наша Церква святкує пам'ять смерти одного з найбільших і найвизначніших Отців Церкви, учи­телів віри й монаших законодавців, святого Отця Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської в Малій Азії (329-379). Його особа з будь-якої точки зору незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святости. Печать його глибокої віри, ге­роїчної любови до Бога і ближнього, науки і святости спочиває на цілій Христовій Церкві, на монашому житті Сходу й нашого народу.

Французький автор о. Жан Рів'єр у книзі "Святий Василій — єпископ Кесарії" так описує нашого святого Отця: "Святий Василій це одна з найсвітліших і найславніших постатей старовинної грець­кої Церкви. Уже його сучасники дали йому ім'я Великого... Він аскет за покликанням і людина чину за своєю природою... Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході... Він аскет, єпископ, бесідник, учи­тель богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдоско­налішим представником Церкви свого часу... У святого Василія життя є в повній гармонії з його наукою або, краще кажучи, його наука це ніщо инше як відбиток його життя".

Тож нічого дивного, що свята Церква заслужено дала йому титул — Великий. Він справді ВЕЛИКИЙ у трьох ділянках свого життя: він Великий Архипастир Церкви, Великий Законодавець монашого життя і Великий своєю святістю.

ВЕЛИКИЙ АРХИПАСТИР ЦЕРКВИ

Перша знаменна прикмета святого Василія як архипастиря — це безстрашність у визнаванні й обороні святої віри. В його часи єретики-аріяни люто переслідували правдивих визнавців Христа. Цісар Валент (364-379), охрещений аріянським єпископом, став завзятим апостолом аріянізму. Серед нелюдських і жорстоких го­нінь єпископів і вірних лише Василій зважився стати перед самим цісарем. Історики описали зустріч святого Василія з Модестом, префектом Преторії. Він, як Валент, запеклий аріянин наказав спалити разом з кораблем 88 священиків. Модест кличе святого Василія до себе і приймає його гордо й зухвало. Він навіть не звертається до нього як до єпископа. Кричить на святого Василія і погрожує йому вигнанням, конфіскацією майна, муками і смертю. На всі ті страшні погрози святий Василій спокійно відповідає: "Грози мені чим иншим, бо ніяка з тих кар мене не зворушує". Модест відтак, звітуючи цісареві Валентові про свою розмову з Василієм, сказав: "Пане, єпископ нас переміг. Він вищий понад усякі погрози і стійкий перед усякими переконуваннями". І цісар залишив святого Василія у спокої.

З глибокої віри випливала друга знаменна ціха святого: жерт­венна любов до Бога і ближнього. Жертва — це мова любови. У святого Василія ця мова жертви була дуже сильна, проречиста й активна, його любов завжди готова допомогти приятелям і ворогам, завжди чуйна, прозорлива й усіх обіймає. Для бідних, старих, хворих, сиріт і вдовиць він будує великі добродійні заклади, які були наче окремим містом біля Кесарії і від його імени отримали назву Василіяди.

Свої великі таланти, знання, силу і здоров'я він жертвує для добра своїх овечок. Усякими способами боронить своє стадо перед наступом аріянізму. Його друг, святий Григорій з Назіянзу, про це так каже: "До одних заходить сам, до инших когось посилає, инших знову кличе до себе, радить, нагадує, картає, грозить, докоряє, бере в оборону цілі народи, міста, поодиноких людей, продумує будь-які можливі способи спасення" (Похвальне слово на честь святого Василія Великого).

Святий Василій ревний апостол живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинни­ком у навчанні святої віри. Святий Василій — це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, вогненне, поривисте. Оповідає святий Єфрем Сирин, який прийшов до Кесарії відвідати святого Василія і зайшов до церкви, де якраз той проповідував, і побачив білого голуба на рамені святого Василія. І тоді святий Єфрем вигукнув: "Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп і його устами говорить Святий Дух". Вогненний стовп — це символ його геройської любови до Бога і ближнього.

Святий Василій Великий — митець і апостол пера. Небагато прожив, але багато написав, його велика духовна спадщина — це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Свя­того Письма і 366 листів.

ВЕЛИКИЙ ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ

Друга сфера діяльности, у якій святий Василій засвідчив себе як великий і незрівнянний організатор і законодавець, — це монаше життя. Він навіки вписався золотими літерами в історію монаших спільнот, монаших правил та науки аскези не тільки у Східній Церкві й на наших рідних землях, але і в усій Католицькій Церкві. Святий Теодор Студит (759-826) називає святого Василія "батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх Отців", його монаші правила знав і ними користувався батько західного монашества святий Венедикт (480-543), який у своїх правилах доручає читати Правила святого Василія Великого.

"З усіх заслуг, — каже британський дослідник святого Василія В. Л. Кларк, — які Василій зробив для справи чернецтва, запрова­дження спільного життя найбільше заслуговує на те, щоб про нього пам'ятати... Монастирі Пахомія були спільножитними тільки за зовнішнім видом, але їхня внутрішня суть була індивідуалістична. У Василія спільне життя у монастирях стало дійсністю... Тому його треба вважати за піонера в накресленні ідеалу спільного життя".

У святого Василія монаше життя має за мету не тільки власне спасення, але і спасення ближніх. Для монахів святого Василія апостольська праця поза монастирем не є винятком, а правилом. У нього любов до ближнього — це міра любови Божої.

Монаші правила святого Василія це наслідок його глибокого знання Святого Письма, великої науки, досвіду життя, святости та практичного ума. Його правила це, властиво, святе Євангеліє на практиці. Святий Теодор Студит, великий почитатель святого Васи­лія і обновитель його правил, каже про нього: "Хто за Василієм іде, іде за Святим Духом, а хто йому не вірить, не вірить Христові, що через нього говорив". Слуга Божий митрополит Андрей дає таку оцінку правилам святого Василія: "Після Євангелія Ісуса Христа й апостольської науки, нема книги, що могла б мати більшу або й рівну повагу для монахів, як правила святого Отця нашого". Своїми правилами святий Василій закладає тривкі основи для спільного життя у монастирях, тому деякі історики вважають його організатором спільного життя, хоч титул першого організатора належить святому Пахомієві († 347). Тож нічого дивного, що монаші правила святого Василія мали різну долю в історії, і до сьогодні вони залишилися міродайними у східному чернецтві.

З приходом християнської віри на українські землі і в нас з'являється практика монашого життя. Його засновники — два великі подвижники й сини українського народу: святий Антоній († 1073) і святий Теодосій († 1074) Печерські. В основу монашого життя святий Теодосій ставить устав святого Теодора Студита, що базується на правилах святого Василія Великого.

СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ — ВЕЛИКИЙ СВЯТИЙ

Німецький історик Ганс фон Кампенгавзен у книзі Грецькі Отці Церкви каже про святого Василія: "Василій — це аскет тілом і душею. Строга аскеза це елемент, в якім він духовно працює, живе й існує". У святого Василія, за його виразом, "монахи — це борці за святість". У вступі до свого Великого правила він каже: "А маємо ми, і ви, і я ту саму ціль: святість життя". Так він учив і так жив. Великодушність, безкомпромісність, ангельська невинність і повна жертви любов Бога і ближнього — це знаменна риса його характеру. "Коли святий Василій раз на щось рішився, — каже французький автор В. П. Юмберклод, — то він ішов до тієї мети за всяку ціну... Таким він залишився на усе життя... Ця риса його характеру перейшла на його аскезу" (Аскетична наука святого Василія). А британський історик Ф. Фаррар каже: "Василій не належав до тих, які робили що-небудь на половину. Коли він віддався Богові, то зробив це повністю" (Життя святих).

Його святість, чесноти й велич оспівує наша Церква у своїх богослуженнях у дні його празника. Тут він прославляється, як "святий Христовий язик", "пастир Христової Церкви", "Божест­венна і священна бджола Христової Церкви", "царська окраса Церкви", "пребагатий скарб наук", "непобідний Тройці поборник", "Ти йшов твердою дорогою чеснот", "твоє слово це хліб ангель­ський", "невинности чаша", "для монахів взірець чесноти", "світло благочестя", "труба богослов'я".

Свята Церква дуже скоро після його смерти почала почитати його як святого і празнувати день його смерти першого січня. Історик Т. Руфін († к. 410), який через 18 літ після смерти святого Василія переклав його Правила латинською мовою, у супровідному листі вже називає Василія святим: "Я переклав, — каже він, — монаші правила святого Василія, єпископа Кападокії, мужа слав­ного зі своєї віри, діл і всякої святости".

Латинська Церква з огляду на празник Господнього Обрізання святкує його пам'ять 14 червня, бо саме в цей день 370 року він був висвячений на єпископа. Службу празника святого Василія уложили Анатолій Константинопольський (V ст. ), святий Йоан Дамаскин і Герман Константинопольський (VIII ст. ).

Ось перед нами коротко окреслено життя невмирущого святого Василія Великого та його вічне значення для нашої Церкви й українського чернецтва. Словами святого апостола Павла "наслі­дуйте мене брати" (Флп. З, 17) та "будьте моїми послідовниками, як і я Христа" (1 Кор. 2, 1) святий Василій Великий усіх нас закликає, щоб і ми наслідували його глибоку віру, його жертвенну і всесторонню любов до Бога і ближнього та його велику святість.

Джерела:

ХРИСТИЯНСЬКИЙ КАЛЕНДАР

КАЛЕНДАР ЦЕРКОВНОГО РОКУ

14.01.2011р. Б. / Адвокат Бандери Роман Орєхов: «Шухевич і Бандера тепер оздоровлюють судову систему»

«Феномен» Романа Орєхова, адвоката онука провідника ОУН Степана Бандери, викликає щирий подив, захоплення і... так, підозру. Чи не агент якогось ФСБ? Судіть самі, як таке може бути: громадянин Російської Федерації, юрист, приїхавши в Україну у справах, вивчив українську мову (і тепер принципово нею спілкується!), перевіз сюди дружину. Роман представляє в суді інтереси Степана Бандери, виступає третьою стороною в судовому процесі на захист учасників визвольних змагань XX століття. Він чудово орієнтується в українській історії, цитує повстанські пісні й Максима Рильського. І відтепер не знімає із лацкана піджака тризуб (навіть коли їде до Росії). А найголовніше — не бачить у цьому нічого дивного.

Навіщо все це здалося росіянинові Роману Орєхову — намагалася з’ясувати «Україна молода».

«За фахом я — офіцер НКВС»

— Романе, ви, відверто кажучи, просто такий собі «страшний сон для москаля»: громадянин Росії, який захищає Бандеру в суді...

— Я вам більше скажу (сміється). Я маю специфічні дві вищі освіти — Саратовський та Санкт–Петербурзький інститути внутрішніх військ МВС Російської Федерації. За великим рахунком, я офіцер НКВС. Так склалося життя.

— А ви маєте хоч якесь відношення до України? Може, ваші батьки — українці?

— Та ні, росіяни. І жодного прямого відношення до України я не маю. Я народився в Новоросійську. Хоч він і був до революції центром Чорноморської губернії, тобто Кубані, але це не українське місто.

— То як же звела вас доля з нашою державою?

— Основною діяльністю нашого адвокатського бюро є супровід юридичних осіб — банків, лізингових компаній. Наші клієнти відправили нас до України у відрядження, яке затягнулося на три з половиною роки. Вперше я приїхав в Україну наприкінці 2006–го — потрібно було супроводжувати інвестиції наших клієнтів, а згодом і повертати. І відтоді переважно перебуваю в Україні.

— Тобто ви про Україну до цього часу знали не більше, ніж пересічний росіянин?

— Важко відповісти. Пересічний росіянин усе ж вважає, що в українському лісі досі живуть «бандерівці», і під час першої ж зустрічі з кацапом вони його знищать. Така специфіка російської ідеології. Але це ж і від освіченості людини залежить. Я не можу сказати, що маю якісь особливі знання чи освіту, але кілька курсів історії я ж недарма прослухав. Виходячи з певних власних історичних оцінок, я ставлюся з розумінням до багатьох подій в історії України.

— Уявляю, як могли викладати історію України в інституті внутрішніх військ МВС Росії.

— Знаєте, мені як кадровому офіцеру внутрішніх військ викладали п’ять курсів історії. Але ніхто з моїх викладачів не намагався називати воїнів УПА «бандитами» — «збройними формуваннями» називали. А по–друге, я ніколи не вірив у радянську владу, в її ідеологію в принципі. А після того, як трохи глибше та об’єктивніше познайомився з історією, сприймати радянське ставлення до України, до українського визвольного руху було просто неможливо. Бо це спосіб тиснути на мою свідомість. А чому я маю піддаватися? Я ж, зрештою, особистість. Не тварина.

Тому, виходячи з історичного контексту, ідею української визвольної боротьби я чудово усвідомлюю. Як в одній повстанській пісні співається: «Хтось вмирав за партію, хтось — за Батьківщину». «Дружина мені сказала: будемо жити у Львові»

— А що вас спонукало вивчити українську мову? Це для росіян — майже подвиг.

— Якщо я хочу, щоб ця держава мене поважала, я маю насамперед її поважати. Це норма, так має бути. У наших клієнтів, які відправляли мене в Україну, навіть питання не поставало, що їхній представник не знатиме мови. Мені дали дві місяці, і я почав шукати викладачів.

Коли приїхав, зовсім не розумів української, — наші мови ж насправді різні. Я мав навчитися і писати, і читати, і спілкуватися українською упродовж досить короткого періоду. А спеціальних програм не існує. Плюс до того Житомирський регіон, у який я потрапив, — зовсім не україномовний. І не російськомовний! Люди там говорять суржиком. Тому мені досить важко було вчити мову. Проте Житомирський педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра української мови — чим змогли, тим допомогли.

Щоправда, коли я вчив мову, нічого, крім нечемних зауважень на свою адресу від місцевого населення, не чув. Ставлення було геть не терпимим. Кожен вважав за необхідне виправити якесь слово, хоча самі вони не спілкуються українською. А тепер який сенс мені переходити на російську? Поки я тут, спілкуюся українською.

— Як батьки поставилися до змін у вашому житті?

— Дякувати Богу, вони живуть своїм життям. Зрештою, мені вже 31 рік — я можу приймати самостійні рішення.

— А ваша дружина нормально сприймає вашу «проукраїнськість»?

— Звичайно! І хоча вона росіянка, вдома ми говоримо переважно українською. Вона Навіть лекції читає українською — вона філософ за освітою — у тому ж університеті Франка.

Переїжджати вона до України спершу трохи побоювалася — з огляду на страшилки, які ходять Росією про українців. Я сказав, що переконувати її не стану, і ми просто поїхали на Західну Україну — помандрувати. Після повернення моя дружина звернула увагу , що її жодним чином ніхто не образив за російську мову. Тоді вона сказала: я згодна переїхати, але будемо жити у Львові. Я і сам би не проти — Львів справді чудовий. Кращого міста на колишньому радянському просторі я не бачив. Але він далеко від Києва. А в мене тут справи. Так ми осіли в Житомирі.

«Я розумію, що ця справа — замовна»

— Романе, а як ви опинилися серед захисників воїнів ОУН та УПА? Та ще й стали адвокатом Степана Бандери?

— Це була п’ятниця, День соборності України, Президент вручає Степану Бандері–молодшому орден Держави й вітає із присвоєнням діду звання Героя України. Я два дні урочисто «танцюю» на могилках всіх відомих мені комуністів. А в понеділок вже бачу в інтернеті, що Оленцевич у Донецьку подає позов про визнання незаконним цього указу. І провадження за даним позовом відкривають цього ж дня! Я не «адміністративник», а юрист–господарник, але стикаюся з адміністративними судами й добре знаю, що прийняття до провадження позовної заяви в день її подання є технічно неможливим.

Я розумію, що це замовна справа. Це викликало у мене особисте обурення. Я чесно відреагував — одразу написав листа в секретаріат Президента: мовляв, з огляду на те, що до влади може прийти інша політична сила (а це вже тоді було зрозуміло), вживайте заходів! Суто процесуальних, які дозволять контролювати розгляд цієї справи надалі, — видачу довіреностей, призначення уповноважених представників указом Президента. Щоб потім не антиукраїнські сили представляли Президента в суді. Отримав у відповідь листа з подякою і запевняння, що ми, мовляв, тут навічно.

Відповідь мене обурила. Я вже усвідомлював, чим усе закінчиться. Відповідно, потрібно було шукати Степана Бандеру.

— І як ви вийшли на нього?

— Мені допомогла Ліга українців Канади. Потім ОУН доклала зусиль, щоб вплинути на Бандеру, переконати його. Довіреність з’явилася того дня, коли було ухвалено постанову...

«У мене є ще багато сюрпризів для суду»

— Донецький окружний адмінсуд визнав присвоєння звання Героя України Бандері незаконним, мотивуючи це тим, що він не був громадянином України. Наскільки це було правомірно?

— Скажу вам як правник: Бандеру могли нагородити званням Героя України посмертно. Я повторював це не раз: небіжчик не має громадянства. Відтак говорячи «посмертно», нагоро­джуємо того, хто вже не має жодних громадянських, цивільних або політичних прав. А тому і немає жодного значення, громадянином якої країни він був, бо ж наразі він уже не громадянин! Це настільки просто і зрозуміло будь–якому юристу.

Але знаючи, як працює адміністративна машина в судах, як можна вплинути... Саме через ці політичні ігрища всі справи — і справа Бандери, і справа Шухевича — опинилися у вищому адміністративному суді. Але якщо хтось думає, що через вищий адміністративний їм вдасться поставити крапку в цій справі, можу з усією відповідальністю сказати — не вдасться.

Я людина принципова. І доки родичі Бандери мені в цьому сприятимуть, я боротимусь. І повірте, у мене ще багато–багато сюрпризів.

Ця справа не є складною із правової точки зору. Якщо вони вирішать зробити все відповідно до чинного законодавства, то прискорять її розгляд. Якщо ні — ми будемо зустрічатися ще багато–багато разів.

— А як родина Бандери вам сприяє? Можливо, надає якісь документи?

— Я регулярно звітую перед Степаном, що відбувається. А від його родини нічого не потрібно — лише довіреність. Справи Бандери і Шухевича — це «покер» між юристами. Просто необхідно правильно розтлумачити закон. Я проконсультувався із низкою провідних юристів України, вони підтвердили, що моя позиція достатньо ґрунтовна. Цього цілком достатньо.

«Нюрнберзький процес» від Вітренко

— Але ви як представник Бандери ще виступаєте третьою стороною разом із Юрієм Шухевичем в іншій справі — за позовом Наталії Вітренко, про визнання незаконним указу Президента «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Як там ідуть справи?

— Про позов Вітренко стало відомо зі ЗМІ. Шухевич подав заяву про залучення до участі третьою особою, подав і я — від імені Степана Бандери. Адже маючи тут повноваження від нього, дивитися на все це байдуже я не маю права. Тим більше, що я вважаю: цей указ значить набагато більше, ніж нагородження Бандери і Шухевича. Його значення колосальне, бо вшановано всіх, — починаючи від Січових стрільців, закінчуючи навіть Народним рухом, якому, до речі, теж чомусь байдуже.

— А вам не здається, що Вітренко намагається перетворити цю справу на «другий Нюрнберзький процес»?

— Я це чудово розумію. Але якщо вони думають, що вдасться погратися в історичні баталії, то помиляються. Ми не дамо звести все в політичну площину — це не справа цього суду.

— Але ви намагаєтеся спростовувати її «докази». А багато юристів стверджують, що варто лише зосередитися на питанні, чи відповідає указ Президента законам України.

— Так воно і буде — суто юридична площина. Але ж Вітренко надає купу матеріалів наклепницького характеру. Ми ж мусимо реагувати!

Якби мене було засуджено за 62 статтею Кримінального кодексу УРСР і потім у моїй присутності хтось так поводився, не думаю, що я б заощадив останні сили й не відреагував. Бо що таке 62–га стаття? Цього герба (показує на свій тризуб на лацкані) достатньо було для семи років. Більш нічого не треба! Плюс українська мова ще пару років додала б. Ці люди засуджені ні за що! Вони нічого не зробили. І після цього стверджувати, що вони посібники фашистів?!

Поставте себе на місце цієї людини, яка багато років свого життя провела в таборах. Ви погодитеся з тим, що озвучені наклепи можна не спростовувати? А ціла купа людей мусить слухати це годинами! У нас багато свідків, які безпосередньо пройшли всі кола пекла. І вони мають право використати цей суд як трибуну! Але нехай наші опоненти знають — у цій справі комунізм не пройде!

Крім того, я хочу позбавити можливості суд використовувати надані матеріали як докази. Це заполітизована справа. І ніхто не може гарантувати, що цьому судові не надійде вказівка з Банкової чи ще звідкись. І що суд нею почне нею керуватися. Щоб людина не махлювала, треба забрати у неї всі карти.

— Важко знаходити документи? Вам хтось допомагає?

— Вітренко як збирала документи? Звернулася із запитом завчасно до державних архівів, МВС, Верховних судів, урядів Росії, Польщі. Білорусі, Німеччини, Ізраїлю. Вона писала: прошу надати документи про факти співпраці ОУН, УПА з фашистами. Уявіть: ви — колишній радянський архів. Скільки вам потрібно часу, щоб зібрати подібні відомості? Їх до вас уже зібрали! А тепер я як представник захисту — із яким листом мені звернутися? «Прошу надати документ, який спростовує факт співпраці»? Я пояснював суду — це юридично неможливо.

Виступити як фахівці у даній справі зголосилися Руслан Забілий, історик Володимир Сергійчук. Допомагає активно музей визвольної боротьби Івано–Франківської області — я туди їздив неодноразово. Дякувати Богу, що люди мають таке ставлення.

— Ви могли б пояснити: навіщо вам було вв’язуватися у ці справи? Чому ви це робите на громадських засадах, тоді як більшість український правників умили руки?

— Знаєте, я ніколи не був правозахисником. І завжди вважав, що боротьба з повітряними млинами — марна справа. Але неприхована спроба спотворити систему адміністративного судочинства справді мене не залишила байдужим. У Росії, наприклад, не існує окремої системи адміністративних судів. А такі суди надають вам як громадянину ефективну можливість захиститися від держави. Сьогодні знехтують цими справами — публічними, резонансними, — а завтра ви не матимете жодних шансів у цьому суді як звичайний громадянин. Це — державна машина! А я ж правник! Це накладає на мене певні обов’язки.

— Але чомусь українські правники можуть...

— А я вам скажу чому. Ім’я на цьому не зробиш — тільки втратиш. По–перше, з усіх боків всі тиснуть. Але як писав Ілліч: кожна революція лише тоді чого–небуть варта, коли вона вміє захищатися. Ось так і я: що ж я за юрист тоді, якщо сам себе захистити не зможу.

ЧУЖИЙ І СВІЙ

— Романе, вам погрожують, висловлюють невдоволення?

— Повірте, я багатьох дратую. На це постійно натякають — «привіти» передають. Навіть із центральних органів влади. Є ж купа пов’язаних людей, колеги... Але я не переймаюся. Супровід господарських справ пов’язаний із постійними погрозами. Та на кожного чекає своя цеглина, чужа на голову не впаде.

— А українські націоналісти вас прийняли?

— Думаю, що не зовсім. Припускаю чому: у мене немає жодної політичної мети. Я, по–перше, заважаю, напевно, заробити їм на цих справах свої політичні дивіденди. 2

Якщо мене спитають, хто є щирим націоналістом в Україні, я можу впевнено назвати лише ім’я Юрія Шухевича. Це чи не єдина людина, яка не заполітизована й чітко знає, куди вона прямує. Бо всі інші мають на меті аж ніяк не перемогу українського націоналізму.

— А чому ви вирішили повісити на груди наш тризуб?

— Це певне віддзеркалення моєї продержавницької позиції. До речі, коли їду до Росії, теж не знімаю. Співвітчизники реагують негативно, але це їхні проблеми.

— А Вітренко була здивована, коли дізналася, хто захищатиме «упівців»?

— Вона була розлючена! Навіть особисто мене звинувачувала в скоєнні фашистських злочинів (сміється).

Узагалі я хочу сказати, що ці судові справи — корисний досвід для України. Шухевич і Бандера знову виявилися потрібними Україні. Відбувається оздоровлення судової системи. Вони навіть померлі усім страшні.

ДОВІДКА «УМ»

Роман Орєхов, 31 рік, громадянин Росії, народився в Новоросійську.

Юрист, має дві вищі освіти.

Керуючий партнер адвокатського бюро «Орєхов Р. В. і партнери» (Ростов–на–Дону).

Одружений.

КОМЕНТАР ІЗ ПРИВОДУ

Степан Бандера–молодший: «Мені байдуже, що Орєхов росіянин»

— Перед тим, як почати працювати з Романом Орєховим, я звернувся до своїх знайомих адвокатів, які спеціалізуються в адміністративних справах. Вони мені відмовили, пояснюючи, що ця справа програшна через політичну складову. Навіть за будь–яких грошей. Тоді я почав сам писати клопотання, заяви. Уже коли почалася судова тяганина, отримав дуже багато пропозицій від різних адвокатів. Дехто з них навіть виступав від мого імені на телебаченні, не отримавши моєї згоди. На відміну від таких «ковбоїв», Роман вразив мене спокоєм та професійністю. Він мене слухав, а не тільки говорив.

Орєхов відразу повідомив, що народився в Росії. Ну і що — сам я народився в Канаді. Це ж тільки паспорт. Правда і верховенство закону не знають кордонів. Я переконаний, що колись і в Росії будуть знати правду про діда Бандеру.

Читайте також:

СПРАВУ БАНДЕРИ-ГЕРОЯ ЩЕ НЕ ЗАКІНЧЕНО - АДВОКАТ РОМАН ОРЄХОВ

Джерела:

ІСТОРИЧНА ПРАВДА

Україна Молода

(НЕ)ВЧАСНІ РІЗДВЯНІ МІРКУВАННЯ

Живучи в часі, людина має властивість по-особливому використовувати цей вимір власного існування, власної присутності на цій землі. Для людини є характерним прагнення володіти часом, саме тому вона поділила час на секунди, хвилини, години, роки, століття... (Не дивно, чому таку інтимно-заспокійливу дію інколи має звичайнісіньке цокання годинника). Саме розділяючи час на окремі періоди, можна краще володіти життям. З огляду на це, стає зрозуміло, чому ми так специфічно сприймаємо Різдво та Новий рік. Початок нового року – це одночасно ностальгія і візія, підбиття підсумків і будування планів на майбутнє, це час для того, щоб задуматись про власне буття, вдатись до тверезого аналізу і не стратити те, що не піддається будь-якій логіці, проте – залишаючись містично незбагненним – своїм п’янким ароматом формує романтичну наснагу до життя.

2010/2011 – що ці числа означають для України? Два періоди буття-в-часі українського народу – що саме вони можуть нам сказати, вони: ті, з котрих один залишився для нас данністю, а інший – постає потенцією? Що приніс нам рік 2010, що несе нам рік 2011?..

Рік 2010 залишився для нас виразно переломним періодом. Це час, коли держава «Україна», котра принаймі поверхнево-формально, починаючи з 2004 року, почала набирати хоч якихось українських рис, перетворилася на відверто антиукраїнську державу. Однак це також час, котрий все більше почав будити українців, пояснюючи їм справжній стан речей, спонукаючи до дії. Тож цілком можливо, що 2011 рік стане воістину доленосним у житті української нації.

Дійсно, те, як саме значний прошарок українського суспільства прореагував на дії нової влади (йдеться про нещодавні масові акції протесту), дуже багато чого свідчить. Нинішній режим внутрішньої окупації направду відкриває людям очі, змущує їх звільнитися від ілюзій. Закономірно, що за умов відсутності власної національної держави до населення ставляться як до бидла, та найгірше – коли таке ставлення прикривається солоденькою демагогією, що час від часу підсилюєтється певними соціальними подачками. Краще, коли народу чітко говорять: «ТИ – БИДЛО». Саме це починає робити сучасна влада. І, дякувати Богу, все більше людей чуюють ці слова. Щоправда, режим внутрішньої окупації, не відважуючись кинути відвертий виклик усьому суспільству, ще й досі використовує давно перевірену тактику «розділяй і пануй», однак ті, кого наш вік «освіти», «демократії» і «прогресу» ще остаточно не відучив думати самостійно, розуміють, що до чого. А отже, є надії на те, що з часом все ж таки визріє критична маса, котра зважиться на проведення революційних змін у країні. І все це може збутися у 2011 році! Однак чи своєчасними є всі ці міркування і ці надії?..

Акції протесту підприємців – які висновки ми можемо з них зробити окрім констатації факту зростання протестних настроїв? Очевидно, більшість висновків криються вже у самому формулюванні «протести підприємців».

В першу чергу варто зауважити, що під поняттям «підприємці» маються на увазі представники малого та середнього бізнесу, а отже – єдиного бізнесу, котрим володіють українці. Підприємці за своєю природою є досить пасіонарним суспільним елементом – тим елементом, котрий надає динаміки усьому соціуму. В умовах українського суспільства, котре пройшло тривалу колоніальну селекцію, це надзвичайно важливо: протягом тривалого часу окупанти цілеспрямовано знищували вітчизняну еліту – і то не лише духовну та політичну, але й економічну (досить лише згадати, який потенціал втратила Україна в наслідок розкуркулення, коли до Сибіру вивозили трударів, котрих «пролєтарії» змушені були повторно розкуркулювати вже через декілька років після того, як їх – навіть без сокири в руках – викинули посеред лісу). Тож суспільна активізація підприємців – це прояв відродження нації у всій повноті своєї стратифікованості, це, в решті решт, відродження життєздатності нації. При цьому варто пам’ятати про успіхи націоналістичної пропаганди серед підприємців... цілком можливо, що вислів «буржуазний націоналіст» із видуманого ворогами ярлика з часом нарешті перетвориться у дійсність. У всякому разі, ми можемо говорити про розширення фронту визвольної боротьби і формування дійсно українського середнього класу.

По-друге, все ж не можна ігнорувати очевидних негативів. «Акції протесту підприємців» – поняття вужче, ніж «супільні акції протесту», і в цьому є величезна проблема, а саме – неможливість дати належної відповіді використанню неприятилем вище згаданого принципу «розділяй і пануй». Так не повинно бути: не важливо, по кому б’є ворог – по бізнесменові чи шахтареві, по інтелігенту чи селянину, по робітнику чи студенту, – удар наноситься всьому народу, а отже і відповідь повинна бути спільною. Якщо ми й надалі будемо мати лишень «акції протесту підприємців», «акції протесту шахтарів», «акції протесту вчителів» і т.д., то про зміни на краще можна забути.

По-третє – і це стосується питання доцільності та своєчасності викладених щойно міркувань, – дещо лякає каталізатор протестних акцій. Чому українці почали протестувати лише тоді, коли опинилися перед небезпекою втрати матеріальних благ? Хіба це саме головне в житті? Хіба не важливішим чинником є факт національного пригноблення, факт безправності корінної нації на власній землі? Хіба в першу чергу спонукати до дії повинні шлункові інтереси, а не почуття образи і бажання справедливої відплати за всі оті плювки в національну душу? Що це: протест вільної людини чи бунт раба, в котрого господар недалекоглядно забрав пайку хліба, боротьба за Свободу чи банальне виживання – виживання заради животіння?

Із поставлених вище питань закономірно випливає наступне: чи має право на кращу долю народ, котрий ставить матерію вище за дух? Вороги України століттями не лише нищили нашу еліту, але й намагалися насамперед вбити будь-який аристократизм в середовищі українського народу: те, що було шляхетним, дуже часто гинуло в боротьбі, виживало ж те, що мало кастроване серце, фригідну душу та імпотентний дух – саме так нація перетворюється на плебс. Тож відродження української нації залежить від того, як поведуть себе самі українці: як плебс, що вимагає хліба й видовищ, чи як спільнота, котра бореться в ім’я здійснення власних вищих ідеалів.

Новорічно-різдвяний час змушує нас задуматися над ще одним питанням: чи заслуговують українці на краще життя з огляду на те, як вони розпоряджаються тим життям, яке мають? Сучасна цивілізація комфорту змушує людей щоразу покращувати своє матеріальне становище забуваючи при цьому про власне духовне життя. Чи сміють українці прагнути кращого життя з огляду на власний релігійно-духовний та моральний стан? Приміром, чи має право сучасне українське суспільство мріяти про кращу долю своїх дітей, якщо сьогодні мільйони цих дітей гинуть так і не народившись? Чи заслуговують на достойне Людини життя ті, хто увірував у «релігію шлунку і сексу» (Д. Донцов)? Чи може вимагати від Бога щастя народ, котрий майже забув про Нього?..

Та все ж, і в серцях одиниць, і в серцях мільйонів живе Надія. Ця Надія, хоч скільки ми не обливали б її брудом нашої суєтності, багном усіх наших падінь, є безсмертною. Вона є безсмертною, бо йде пліч-о-пліч з Любов’ю, є безсмертною, бо її приніс Той, хто Сам прийшов на нашу сповнену гріхом землю близько двох тисяч років тому.

Новий рік та Різдво – це час не лише підведення підсумків пройденого шляху та будування планів на майбутнє, але й особливий час для каяття та виправлення. Чи скористаються українці цим часом і, загалом, чи скористаються вони всіма тими шансами, котрі дає їм 2011 рік? З яким серцем, з якими помислами вони будуватимуть своє майбутнє?..

Усе покаже час. І так хочеться, щоб ми використали цей час так, як подобається Тому, хто цей час нам подарував.

Ігор Загребельний

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ