28.11.2011р. Б. / Йогу та сагу про Гаррі Поттера відомий екзорцист вважає небезпечними

Відомий італійський екзорцист, о. Габріеле Аморт застеріг, що деякі східні практики, такі як йога, несуть в собі небезпеку для особи, на його думку, вони є «витвором сатани». За словами екзоциста, небезпечною є і сага про Гаррі Поттера.

Отець Аморт, який є засновником і почесним Президентом Всесвітньої асоціації екзорцистів, сказав у виступі на кінофестивалі «Народи і релігії», який відбувся в італійському місті Терні: «Навіть, здавалося б безневинні практики Сходу, такі як йога, насправді підступні й небезпечні».

«Хтось вважає, що займається йогою для релаксації, але вона веде до індуїзму», – сказав о. Аморт. – «Усі східні релігії засновані на помилковій вірі у реінкарнацію», – сказав екзорцист єпархії Риму.

За словами о. Аморта, також небезпечно читати книги про Гаррі Поттера, які – як з жалем зазначив священик, – «також продаються в книжкових католицьких крамницях, хоча заохочують до чаклунства».

«Вважають, що це нешкідливий текст для молодих осіб, але він містить заклинання, і веде до зла», – розповів італійський священик. Відомий екзорцист твердить: «Навіть у випадку з Гаррі Поттером сатана діє приховано і хитро, під виглядом надзвичайної сили, магії, заклинань».

Слова екзорциста, що стосувалися небезпечності йоги, сильно зачепили представників асоціації її прихильників в Італії. «Йога – сатанинська практика? Це звинувачення, яке не вкладається в моїй голові?» – так відреагувала засновниця Федерації Йоги Ванда Ванні. Вона назвала твердження екзорциста «колосальною дурницею» і сказала, що йога не є релігією, ані духовною практикою. Але потім сама собі заперечила: «Йога навчає і заснована на принципах свободи, на внутрішньому пошукові, це дорога пізнання, яка взагалі не стосується метафізичної сфери та релігійної чи духовної чутливості».

Однак християни навіть в цьому твердженні побачать, що прихильниця йоги вважає саме її дорогою, що вже є підміною християнського розуміння Дороги, якою незмінно є Ісус.

За матеріалами: info.wiara.pl

Джерело: http://catholicnews.org.ua/iogu-ta-sagu-pro-garri-pottera-vidomii-ekzortsist-vvazhaye-n#point

28.10.2011р. Б. / Секта Догнала є релігійним угрупуванням, яке користується класичними сектанськими методами, - о. Орест Вільчинський

Секта Догнала є релігійним угрупуванням, яке користується класичними сектантськими методами. У їхній діяльності присутній елемент маніпуляції людською свідомістю та практика психологічного терору у разі виходу із членства цієї секти.

Про це наголосив о. Орест Вільчинський, релігієзнавець та дослідник діяльності деструктивних сект під час прес – конференції за участю Владики Йосифа (Міляна), Єпископа-помічника Київської архиєпархії УГКЦ, та Владики Маркіяна Трофим’яка, Ординарія Луцької дієцезії РКЦ в Україні, що відбулася сьогодні, 28 жовтня 2011року, у Митрополичих палатах Собору Святого Юра, що у Львові.

За словами о. Ореста у членів секти Догнала звужується інформаційний простір, шляхом заборони читання періодичних видань,користування Інтернетом та переглядання телевізійних програм. Дозволяється лише читати догналівські брошурки та черпати інформацію із їхніх інтернет – сайтів. Крім того, священик наголосив на гострій проблемі десоціалізації, котра виражена у тому, що провідники цієї секти вимагають від своїх підопічних розірвання зв’язків із світом, особливо це стосується членів родини, котрі не є членами цього угрупування.

Відтак о. Орест з болем повідомив, що існують випадки, коли люди віддають провідникам цієї секти свої останні кошти або ж переписують своє майно.

«Особисто я зустрічався з тими людьми, котрі фактично є покалічені тією сектою, тому вважаю, що таким людям потрібна ресоціалізація, шляхом налагодження контактів із своїми родичами та іншими людьми. Адже ця секта позбавляє самостійності тих людей, котрі є її членами, у них простежуються симптоми подібні до симптомів наркозалежних людей», - сказав на завершення отець Орест.

Пригадуємо, що під час прес – конференції було оприлюднено Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ та Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України щодо небезпечних явищ у духовному житті України.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

http://www.ugcc.org.ua/news_single.0.html?&tx_ttnews[tt_news]=6345&cHash=67ce5caf34266fac0ded0a2609c4053a

19.10.2011р. Б. / Делегація руху «Unum Omnes» та дияконське рукоположення у соборі св. Юра

У Архикатедральному соборі св. Юра, в неділю, 16 жовтня, Преосвященніший владика Венедикт очолив Архиєрейську Божественну Літургію. В часі богослуження єпископ-помічник Львівський уділив дияконські свячення випускникові Львівської духовної семінарії Святого Духа Сергію Білоконю.

У спільній молитві також взяли участь представники Всесвітньої спілки чоловіків-католиків «Unum Omnes» на чолі з її президентом Найлом Кеннеді. Засідання виконавчого комітету цієї організації відбувається з 15 до 22 жовтня у Львові, в Реколекційно-відпочинковому центрі Львівської архиєпархії.

Розважаючи над недільним Євангельським уривком про покликання апостолів і чудесну ловитву риби. Преосвященніший особливо заакцентував на словах апостола Петра: «На твоє слово закину сіті». Владика зазначив, що апостоли-рибалки, бувши професіоналами своєї справи, послухали Христа всупереч людській логіці та власному досвіду. Цей крок не лише приніс їм незвично великий улов, але й докорінно змінив їхнє життя.

«Так як тоді Господь подбав про тих, хто довірився Його слову, так само подбає про кожну людину, яка з вірою звернеться до Нього. Якщо поглянути в наше життя, в наше минуле, можемо побачити, як в різних моментах, обставинах і ситуаціях ми могли почати жити вірою. Це був певний сплеск, бо вже ні нащо інше ми не могли уповати чи покластися. Але цей сплеск віри спричинявся до того, що в нашому особистому житті, не лише в Євангелії чи у житті святих, Бог творив чудеса. По нашій вірі далося нам», - зазначив Архиєрей.

Після Божественної Літургії владика Венедикт звернувся до новопоставленого диякона Сергія, закликавши його «свідчити своїм служінням живу віру в Бога». Єпископ також привітав гостей з-за кордону і коротко розповів вірним про рух «Unum Omnes»: «Сьогодні з нами на Святій Літургії в Соборі св. Юра присутні християни з Австрії, Білорусії, Ефіопії, Ірландії, Кореї, Литви, Люксембургу, Мадагаскару, Нігерії, Великобританії, Франції, Хорватії. Сердечно вітаємо чисельну делегацію світового руху «Unum Omnes», бажаємо успішних нарад та гарних вражень під час відвідин наших святинь і монастирів».

На завершення, з нагоди дня Прислуговуючого, владика Венедикт вручив пам’ятні ікони членам Вівтарної дружини собору св. Юра, які протягом останніх 20 років прислуговували у храмі.

Довідка:

Всесвітня спілка чоловіків-католиків «Unum Omnes» створена 1948 р., в Люрді, свій осідок має у Ватикані. Метою спілки є допомога людям реалізувати потенціал у житті, як християн, не боятися брати відповідальність у Церкві та суспільстві, підтримувати родину як джерело життя людини, сприяти розвитку відносин з національними та міжнародними організаціями. Представники УГКЦ вперше приєдналися до руху у 80-х рр. XX ст. Архимандрит отців Студитів ієрм. Любомир Гузар, разом із делегацією української діаспори, брав участь у нарадах «Unum Omnes» в Мюнхені. Офіційне членство у спілці чоловіків-католиків Україна відновила у 2000 р., на засіданні в Люксембурзі.

Тарас Бабенчук

Джерело: Прес-служба Львівської архиєпархії

30.09.2011р. Б. / «Українська Греко-Католицька Церква в Центрі, на Півдні і на Сході України розвивається дуже динамічно», – Глава УГКЦ

«Українська Греко-Католицька Церква в Центрі, на Півдні і на Сході України розвивається дуже динамічно», – поділився своїми спостереженнями Блаженніший Святослав в інтерв’ю Громадському незалежному радіо в Чикаго (США). «Я б хотів, щоб наші миряни, молодь та ентузіасти з тої частини України (Сходу, Півдня та Центру. – Авт.) розрухали традиційні галицькі парафії, які потребують поштовху для активності», – висловив таке бажання Глава УГКЦ.

Окрім того, Предстоятель греко-католиків розповів, що дуже потрібним для УГКЦ є будівництво храмів. «Щоб відслужити Літургію, Церква орендує приміщення, і вірним дуже важко духовно та психологічно прийти і молитися в таких приміщеннях. Тому якщо ми збудуємо храми, то перейдемо новий етап нашої розбудови і нашого розвитку», – зазначив Блаженніший Святослав.

Нагадаємо, що Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, 22 - 27 вересня перебував з архипастирським візитом в США в рамках святкування 50-річчя заснування єпархії Святого Миколая УГКЦ м. Чикаго

Про візит Блаженнішого Святослава до Чикаго: привітання Глави УГКЦ та враження української громади дивитися тут.

Джерело: http://www.ugcc.org.ua/news_single.0.html?&tx_ttnews[tt_news]=6123&cHash=a61a6738d94a1f2c93a4d4248a29eea8

06.09.2011р. Б. / Блаженніший Любомир: Найгірший осуд для нас, коли молоді люди кажуть: та вони такі самі, як ми

e-mail від Відправити Натисніть Ctrl+D щоб додати в закладки

 

Для того щоб наша Церква могла жити, розвиватися та справді служити своєму народові, вона понад усе потребує осіб, які мають моральний авторитет. А такими в нашій церковній спільноті мають бути, власне, богопосвячені особи, як приклад та заохочення до справді християнського буття. 

 

Цю думку висловив Блаженніший Любомир (Гузар) у своїй доповіді «Чого Церква очікує від богопосвячених осіб у сучасному світі». Сам колишній Глава УГКЦ не зміг приїхати на Собор. Його доповідь відкрила другий день Патріаршого Собору, тема якого «Посланництво богопосвячених осіб». 

«Моральний авторитет – це не почесний титул, а результат дуже наполегливої, послідовної та сумлінної праці над собою, – зауважив духовний лідер УГКЦ. – Байдуже, чи люди називатимуть богопосвячених осіб моральними авторитетами, але важливо, щоб наші монахи та монахині, ченці та черниці, посвячені миряни ними справді були, щоби члени нашої Церкви – від найстарших до наймолодших – сприймали богопосвячених осіб як моральних авторитетів. А народ стосовно цього є непомильним».

Блаженніший Любомир також звернув увагу на питання зменшення кількості покликань. У деяких частинах УГКЦ ця проблема є особливо гострою, але брак приросту відчутний повсюди. Стосовно цього він сказав: «Нам бракує живих прикладів богопосвяченого життя, які, неначе магніт, притягали б вірних до наших монастирів, чинів, згромаджень та інститутів молодих людей». 

«Найгірший осуд для нас, коли молоді люди кажуть: та вони такі самі, як ми. Богопосвячені особи не повинні бути такими самими, як всі інші – вони повинні бути настільки кращими, щоб світська молодь не сміла себе до них прирівнювати чи злегковажити їхнім прикладом. Бо інакше наше майбутнє під знаком запитання», – підсумував Верховний Архиєпископ-емерит. Нагадаємо , з 31 серпня до 4 вересня в Прудентополі (Бразилія) відбувалась Vсесія Патріаршого Собору УГКЦ, присвячена богопосвяченому життю. На соборові наради прибули єпископи, священики, монахи та миряни УГКЦ з тридцяти архиєпархій, єпархій та церковних осередків в Америці, Європі, Азії та Австралії. Завданням Собору є створити необхідні умови для розвитку покликань до богопосвяченого життя та здійснення послаництва в Церкві та суспільстві. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

«Не брати участі в політиці – означає не жити», – архиєпископ Мечислав Мокшицький

Львівський митрополит РКЦ, колишній секретар блаженного Папи Йоана Павла ІІ та Бенедикта XVI, архиєпископ Мечислав Мокшицький 10 липня очолив урочисту Службу Божу у Ченстохові (Польща), якою закінчилося 19 паломництво Родини Радіо Марія.

Під час проповіді архиєпископ наголосив на позитивному впливі Радіо Марія на життя багатьох людей, особливо хворих та самотніх.

«Всі ті, що зосереджені на молитві з Радіо Марія у тиші свого самотнього життя, сховані у глибині терпіння, інколи забуті своїми близькими, отримали право голосу. Це дуже важливий голос для них, бо часто він – єдиний.»

Львівський митрополит зазначив, що нинішня цивілізація викидає на задвірки суспільного життя хворих та слабких людей, сьогодні рахується лише успіх та результативність.

У Польщі Радіо Марія, зокрема, його директора о. Тадеуша Ридзика, часто звинувачують у надмірній заполітизованості. Отець Ридзик часто говорить про «новий тоталітаризм» в Польщі. Нещодавно він також висловлювався про це на семінарі, присвяченому відновлювальній та геотермальній енергії, що відбувався в Брюсселю. Слова священика викликали бурю серед політиків в Польщі, прем’єр-міністр РП Дональд Туск назвав це порушенням правила, згідно якого за кордоном не можна говорити погано про свою батьківщину.

Під час проповіді на Ясній Гурі у Ченстохові архиєпископ Мечислав Мокшицький сказав: «Не брати участі в політиці – означає не жити, тому що кожне публічне висловлювання має політичний вимір. Якщо якась система або група людей хоче заборонити іншим вільне висловлювання того, що вони вважають важливим для свого життя та корисним для суспільного, таку поведінку ми називаємо тоталітаризмом».

Немає нічого дивного в тому, - сказав Львівський митрополит РКЦ, - що, оцінка багатьох подій, оперта на Божому Слові, яка звучить в ефірі радіо, зустрічається із великим спротивом. На думку ієрарха, Радіо Марія порушує важливі та актуальні проблеми людей і країни, ставить суттєві питання про майбутнє людини та народу. Також архиєпископ пригадав слова блаженного Йоана Павла ІІ, що «демократія, позбавлена цінностей, раніше чи пізніше переробиться в новий тоталітаризм». «Здається, ми починаємо відчувати правдивість цих слів. Проявом цього є спроби закрити рота тим, хто говорить про обов’язкові цінності у суспільному житті».

У дводенному паломництві Родини Радіо Марія на Ясну Гуру у Ченстохову взяло участь близько 100 тисяч слухачів радіо.

Джерела:

Львівська ахидієцезія римсько-католицької Церкви в Україні


Мандрівники Христа Царя

13.07.2011р. Б. / Відомий американський теолог-єзуїт представив «нові докази існування Бога»

У США вийшла книга відомого католицького богослова і філософа священика Роберта Спіцера. Книга, присвячена богословському осмисленню теорій сучасної фізики і філософії науки, носить назву «Нові докази існування Бога: вклад сучасної фізики і філософії» (New Proofs for the Existence of God: Contributions of Contemporary Physics And Philosophy).

У своїй роботі Спіцер викладає нову версію «природного богослів'я». При цьому основна увага приділяється фізичній і космологічній проблематиці. За допомогою аргументів, взятих з філософії і природних наук, автор захищає тезу про те, що сучасні дослідження в області фізики виразно вказують на реальність надприродної творчої сили, яку можна ідентифікувати як Початок Всесвіту.

«National Catholic Reporter» зазначає, що Спіцер «виходитиме в своєму аналізі і оцінці сучасних наукових даних з традиції томізму, глибоко вкоріненого, як відомо, у філософії Арістотеля». Тому нові докази буття Бога грунтуються на визнанні здатності людського розуму дати «твердий раціональний фундамент на користь релігійної віри», говориться в анотації до книги.

Спіцер в розгорнутому вигляді розглядає і аналізує на сторінках книги найостанніші досягнення і підходи, розроблені в рамках раціонального теїзму (rational theism). Даючи відповідь на широко поширені сьогодні атеїстичні погляди, що апелюють до науки, автор книги формулює аргументи на користь буття Бога і творіння на підставі різних версій теорії «Великого вибуху», теорії струн, квантової фізики, онтології часу і так далі.

Окрім всього іншого, одна з глав книги спеціально присвячена викладу концепції визнаного американського фахівця з філософії науки Брюса Гордона. Згідно з цією концепцією, сучасні фізичні дослідження примушують будь-якого неупередженого вченого схилятися до того, що правдоподібнішим і, можливо, навіть найрозумнішим, для пояснення нашому Всесвіту є твердження, що його першоджерелом є трансцендентна розумна сила.

Але чому «докази» на користь існування Бога, приведені в книзі, називаються «новими»? Таке питання, передуючи читачеві, задає сам автор. Тому, що лише в цій книзі, як стверджує Р. Спіцер, зібрані воєдино і осмислені з точки зору неотомізму всі відкриття фізики, зроблені вченими за останніх 70 років.

Священик Роберт Дж. Спіцер є членом Товариства Ісуса. Область його наукових інтересів — богослів'я, філософія науки, метафізика, теоретична і практична педагогіка. Він автор декількох книг і великої кількості статей, присвячених, перш за все, питанням взаємовідношення фізики і богослів'я. Починаючи з 1987 р. він заснував чи став співзасновником семи інститутів і різних науково-дослідних і освітніх організацій (Інститут етики і театральної майстерності, Центр етичного лідерства і ін.). На сьогоднішній день Спіцер обіймає посаду президента Magis Institute, великої позабюджетної організації, що займається освітніми проектами в міждисциплінарних сферах знання.

У вересні 2010 р. Спіцер брав участь в дискусійному шоу Ларрі Кінга на «CNN» з проблеми взаємовідношення віри і розуму. Його опонентом в цій програмі виступив фізик зі світовим ім'ям Стівен Хокінг.

Джерела:

sedmitza


Мандрівники Христа Царя

12.07.2011р. Б. / Чинна «українська» влада та УПЦ МП розхитують міжрелігійну ситуацію в Україні

Московська церква в Україні дуже часто наголошує, що вона є найбільшою конфесією у нашій державі. Але реальних підтверджень таким заявам нема. Дані держслужб повністю спростовують цей міф. Що більше, Україна є багатоконфесійною державою, в якій жодну з конфесій не можливо окреслити як переважаючу. Звісно, тут необхідно враховувати факт, що властиво Московський патріархат стрімко втрачає свої позиції на Сході країни на користь протестантських деномінацій. Можливо, усвідомлення цього і спонукає Московську церкву до супер-тісної співпраці з теперішньою державною владою, яка виявляє величезну прихильність до цієї деномінації.

Конфлікт, який розгорівся довкола Десятинної церкви в Києві, ще далеко не вичерпано. Московська церква і надалі, з допомогою партії влади, докладає зусиль для побудови на Київській горі своєї десятинної церкви, не звертаючи жодної уваги на те, що археологи категорично проти будь-якого будівництва на цих теренах, оскільки воно завдасть величезної шкоди культурній спадщині усього світу. Таку позицію УПЦ МП можна розглядати тільки як чергове прагнення довести свою гегемонію і виключне право на Святоволодимирівську спадщину. Таке прагнення здатне вже само по собі дестабілізувати міжрелігійну ситуацію в Україні, підриваючи основи і без того хисткого релігійного миру в Україні.

Ще один тривожний сигнал цього тижня подав Харків. Його мер Генадій Кернес відібрав земельну ділянку від УПЦ КП та передав цю ж таки ділянку УПЦ МП. Така поведінка представника правлячого режиму, м’яко кажучи, зовсім не йде на користь збереженню міжрелігійного миру в Україні. Київ також відзначився у ділянці провокування міжконфесійного протистояння. «Фракція Партії регіонів в Київраді вирішила надати преференції на проведення поховальних служб на всіх кладовищах столиці лише УПЦ Московського патріархату». І це в Києві! У столиці багатоконфесійної держави! Навіть на такому стабільному місці як цвинтар партія влади, яка обіцяла стабільність, цю ж таки стабільність прагне перетворити на конфлікт.

У цьому контексті особливо зловісним виглядає напад народного депутата від Партії Регіонів Інни Богословської на увесь світовий баптизм. Для народного депутата, яка представляє ПР у Верховній Раді, баптизм – це не більше не менше, а неканонічна секта. Ого! З державного каналу телебачення, у світській державі, у центрі Європи, у чи не найпопулярнішому шоу країни «Шустер live», у п’ятницю у вечері (за народними повір’ями – це час відьом), представник партії влади називає одну з провідних конфесій України сектою! І не просто сектою, а власне НЕКАНОНІЧНОЮ! Звісно, ЗМІ не залишили цю пікантну ситуацію без коментарів, але мало хто звернув увагу на те, куди насправді був націлений напад Богословської. На «неканонічність» однієї з українських конфесій. Богословська відома, як прихильниця МП, вислів «неканонічна секта» з її уст може розцінюватися тільки, як плювок в сторону усіх українських конфесій, окрім «канонічної» РПЦ.

Народний депутат І. Богословська має повне право приватно бути переконаною, що баптисти – це секта, що юдеї вживають у їжу кров християнських дітей, що католики прагнуть знищити «Святую» Русь, але народний депутат І. Богословська є членом Верховної Ради – законодавчого органу України, вона є членом партії влади, тому її заява на телебаченні не є приватною справою, вона є справою державного рівня. Представник світської держави, який обзиває будь-кого сектою, який говорить про неканонічність баптизму, фактично є рупором розпалювання міжконфесійної ворожнечі. І це є серйозною проблемою.

У цьому ж таки контексті слід розглядати і відмову владної більшості у Верховній Раді обговорити проблеми державно-конфесійних взаємовідносин. Партія влади не хоче розглядати це питання, оскільки, очевидно, добре собі усвідомлює усю небезпечність такого розгляду, який би чітко показав, що в Україні християнські конфесії, окрім «єдиноправильної» УПЦ МП утискаються і переслідуються.

Ще серйознішою проблемою є те, що партія влади діє майже завжди певним методом – напакостить, а потім чекає реакції суспільства. Якщо реакція була не такою, яка очікувалася, то влада міняє свою поведінку, але якщо реакція була очікуваною, то влада продовжує гнути свою лінію. У цьому контексті напад Богословської слід розцінювати не інакше, як спробу партії влади розпочати кампанію проти «неканонічних» християн уже цілком відкрито. А недавні заклики УПЦ МП до «повернення» під крило «єдиноканонічної» Москви усіх християн України та синхронне брежнєвсько-золотозіркове нагородження предстоятеля УПЦ МП президентом Януковичем не може не викликати асоціацій з сталінсько-РПЦшним «поверненням» заблудлих уніатів до лона РПЦ. Не хотілося би бути чорною вороною, віщункою зла, але на фоні того, що в Україні переслідують та утискають католиків за віросповідною ознакою, що Україна котиться до войовничого антикатолицизму, такий стан речей не може не хвилювати католика, незалежно від його помісної приналежності.

На фоні цього всього влаштоване владою шоу під назвою «зустріч губернаторів з представниками конфесій», виглядає не більше не менше, а черговою спробою окозамилювання і без того окозамиленого суспільства.

Схоже на те, що Польща, яка готова боротися за права переслідуваних іракських та єгипетських християн, якщо вона цього дійсно прагне щиро, буде змушена звернути свій погляд у бік свого південно-східного кордону. Адже в Україні уже відбуваються практично систематичні утиски католиків.

У контексті такої специфічної ситуації доволі цікавим фактом є потурання державної влади реально соціально небезпечній секті догналівців. Адже не зважаючи на всі їхні безчинства, держава відсутністю реакції на створення догналівцями конфліктогенної ситуації в Галичині лише потурає розпалюванню міжконфесійного конфлікту на галицьких теренах, де уже практично забулися міжрелігійні чвари кінця ХХ століття.

Католики України дійсно мусять серйозно задуматися над самоорганізацією для захисту своїх елементарних прав у цій державі. І одним з елементів цього мала би бути більша інформаційна активність Католицьких Церков в Україні, зокрема у доступному поки що інтернет-середовищі. Тим більше, що Ватикан дає добрий приклад такої активності. Так, Ватикан нещодавно відкрив спеціальний портал новин, кількість читачів ватиканських твітів досягла в середньому 67 тис. в день і продовжує зростати, католицьке блогерство стає у світі усе більшою опорою Церкви в інтернет-просторі. Католики України мають звідки брати приклад і від кого набиратися досвіду. Вони мусять почати говорити. Почати розповідати про свої проблеми не лише на тих кількох україномовних католицьких ресурсах, але й створювати нові сайти, нові блоги і то не лише українські. Українському суспільству і світові не обхідно донести правду про Католицьку Церкву, а особливо про Католицьку Церкву в Україні. Суспільство, яке ще не позбавилось усіх наслідків більшовецько-московського тоталітаризму, не має відповідної інформації, а мусить збагнути свою відповідальність за стан речей в країні. А питання свободи віросповідання є чи не найфундаментальнішим людським правом. І суспільство, яке позбавляє людей цього права, перестає бути гуманним – воно стає типово тоталітарною машинерією. Адже якщо держава не шанує права на вільне віросповідання, вона дуже скоро перестає шанувати право на життя. Влада, яка розпалює міжрелігійні конфлікти у власній країні, ріже гілку, на якій сама сидить. Така влада стає злочинною. Адже міжрелігійні конфлікти відомі своєю кривавістю і жорстокістю. Тож виглядає, що партія влади легковажно підносить сірник до бочки з порохом, на якій сидить не лише вона, але й ціла Україна. Тому не тільки католики, але й кожен український громадянин мав би задуматися над ситуацією, яку провокує влада, і не дозволити їй розпалити вогонь міжрелігійного конфлікту та переслідувань на нашій рідній землі.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

23.06.2011р. Б. / Школи у Франції подають учням викривлений образ любові

Глава єпископату Франції, кардинал Андре Вен-Труа, висловив звинувачення представникам французької освіти у накиданні дітям похмурого і занадто ідеалізованого образу любові. Він зауважив, що нова освітня програма готує дітей до механічного використання свого тіла.

Кардинал підкреслив, що всіма можливими способами намагаються переконати молодь в тому, що найважливішим є не налагоджувати жодних правдивих відносин. Водночас він зазначив, що молодь очікує на виховання у правдивій любові, яку неможливо применшити суто до гормонального явища.

Митрополит Парижу також зауважив, що в нових підручниках гендерна теорія перестала бути теорією, а стала ідеологічним кредо, яке накидається дітям. Їх від наймолодших років переконують, що стать є лише питанням вибору чи культури, так, ніби не було жодних природних і психологічних передумов.

Кардинал Вен-Труа зауважив, що наскільки у витоків гендерної теорії стоять феміністичні середовища, настільки вона сьогодні накидається гомосексуальними групами тиску.

За матеріалами Radio Watykańskie

Джерела:

Radio Watykańskie


Мандрівники Христа Царя

19.06.2011р. Б. / Господь Бог об’являє грішникові Свою милосердну любов, щоб завжди дати можливість навернення та прощення

У неділю, 19 червня 2011 р., Вселенський Архиєрей Бенедикт XVI здійснив душпастирський візит до дієцезії Сан-Марино-Монтефельтро. Головною церковною подією подорожі є Євхаристійне богослуження, яке Святіший Отець очолив на Олімпійському стадіоні в місті Серравале.

«Я прибув, щоб розділити з вами радості й сподівання, труднощі та старання, ідеали та прагнення цієї дієцезальної спільноти», – сказав на початку проповіді Святіший Отець, складаючи усім подяку за щиросердечність, з якою його зустріли санмаринці. «Усім вам, – додав він, – запевняю свою духовну близькість та згадку в молитвах, до яких додаю заохочення бути витривалими у свідченні людських та християнських цінностей, так глибоко вкорінених у вірі та історії цієї території та цього народу».

В неділю після П’ятидесятниці Церква відзначає свято Пресвятої Тройці. «Бог Отець, Син і Дух Святий. Коли думаємо про Пресвяту Тройцю, на думку, головним чином, спадає аспект таїнства: Вони є Троє і Вони є Одно, Один Бог у трьох Особах», – сказав Папа, додаючи, що літургічні тексти звертають нашу увагу на любов, «яка вміщена в цьому першому та головному таїнстві нашої віри». «Отець, Син і Святий Дух є Одністю, тому що Бог є Любов’ю: Отець усе віддає Синові, Син усе з вдячністю отримує, а Святий Дух є немовби плодом цієї взаємної любові Отця і Сина», – пояснив Бенедикт XVI.

Першим прочитаним біблійним читанням був уривок з старозавітної книги Виходу, в якому розповідається про те, як пророк Мойсей отримав на горі Синай Божі Заповіді та про невірність вибраного народу, який тим часом створив собі ідола, на що Господь, однак, відповів Своїм милосердям. Саме після великого гріха, вчиненого народом об’являється Божа любов. Довга відсутність Мойсея спонукала народ просити Арона зробити золотого тельця. Сходячи з гори, Мойсей побачив, що сталося, та розбив щойно отримані від Господа таблиці закону, «конкретне вираження завіту з Богом». «Здається, що все втрачено, дружба розірвана. Але, незважаючи на цей величезний гріх народу, Бог, за заступництвом Мойсея, постановляє простити та запрошує Мойсея знову зійти на гору, щоб ще раз отримати Його закон – десять Заповідей», – сказав Святіший Отець, додаючи, що на прохання пророка об’явитися, показати Своє обличчя, Всевишній так назвав Себе: «Господь, Господь! Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий, і вірний» (Вих, 34,6). «Це самоокреслення Бога, – сказав Бенедикт XVI, – об’являє Його милосердну любов, любов, яка перемагає гріх, його закриває та викорінює… Ми маємо Бога, Який відмовляється знищувати грішника, але бажає виявити Свою любов у ще глибший та несподіваніший спосіб саме перед грішником, щоб завжди дати можливість навернення та прощення».

Ще більше світла на те, якою є Божа любов, проливають Христові слова, записані святим євангелистом Іваном: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (3,16). «У світі є зло, існує егоїзм та злоба, – зазначив Папа, – і Бог міг би прийти, щоб осудити цей світ, щоб знищити зло, щоб покарати тих, які діють у темряві. Він, натомість, показує, що любить світ, любить людину, не зважаючи на гріх, і посилає те, що має найціннішого – свого Єдинородного Сина. І не лише посилає, але дарує Його світові». І дійсно, Ісус народився і жив для нас, лікував недужих, відпускав гріхи, всіх приймав. Він віддав за нас Своє життя, і саме на хресті «милосердна Божа любов сягнула Своєї вершини». У контексті сьогоднішнього свята Святіший Отець зазначив, що на хресті бачимо присутньою Пресвяту Тройцю: «Отця, Який дарує Свого Єдинородного Сина за спасіння світу, Сина, Який до кінця сповнює Отцевий задум, Святого Духа, відданого Ісусом в хвилині смерті, Який приходить, щоб вчинити нас учасниками божественного життя, перемінити наше існування, щоб воно було оживлене божественною любов’ю».

«Дорогі брати й сестри! – звернувся Бенедикт XVI до санмаринців. – Віра в Триєдиного Бога протягом давньої та славної історії характеризувала також віру Церкви Сан-Марино/Монтефельтро». Своєю вірою в Бога, об’явленого в Ісусі Христі, Святі Марино та Леон, за словами Папи, принесли в місцеву дійсність нові цінності та перспективи, спричиняючись до появи культури та цивілізації, зосередженої на людській особі, як Божому образові, а тому – носієві прав, які випереджують будь-яку людську юрисдикцію. «Тому, з цілковитою рацією можна сказати, – додав він, – що багатством цього народу, вашим багатством, дорогі санмаринці, була і є віра, і ця віра створила насправді унікальну цивілізацію».

У цьому контексті Святіший Отець звернув увагу на те, що не вистачає бути гордим та вдячним за отриману спадщину, бо найкращим способом її доцінити є її зберігання та збагачування. Сьогодні доводиться брати до уваги швидкі культурні, суспільні, економічні, політичні зміни, які окреслили нові орієнтири та змінюють ментальність, звичаї та чутливість. Утверджується переконання, що багатством людини є не віра, але її особиста та суспільна влада, її розум, культура, наукові здібності. І це є викликом для церковної спільноти. «Дорогі санмаринці, – закликав Бенедикт XVI, – залишайтеся і надалі міцно вірними спадщині, збудованій протягом століть завдяки натхненню ваших Небесних покровителів святих Марино та Леона!»

Джерела:

Радіо Ватикан


Мандрівники Христа Царя

Чим загрожує "совок" Україні

Чим загрожує "совок" Україні

Україна - воістину дивна країна. Те, що в її межах проходить цивілізаційний кордон, знають майже всі. Але про те, як це виглядає насправді в українській дійсності, знають тільки її мешканці.

Буває так: живе поруч із тобою людина. Здавалося б, така порядна собі людина, симпатична. Ти мимоволі зближаєшся із нею, і стає вона тобі приятелем, а то й другом.

Але чи то на чергових виборах, чи то просто в розмові про політичні уподобання виявляється, що, на відміну від тебе, та людина хоче жити не в європейській Україні, а в євразійській. І коли ти про це дізнаєшся, то відразу друг стає приятелем, а приятель просто знайомим. І стає якось ніяково за ту людину, до того таку тобі симпатичну.

Так чи інакше, а відчуття це не з приємних, і щоб не потрапляти в такі ситуації, треба знати, на мій погляд, наступне. По-перше, треба розуміти, що сама та людина у своєму совкому світогляді винна менше за все. Сімдесят років комуністичний тоталітаризм терором, штучним голодом виводив в Україні того гомо совєтікуса, і, треба визнати, що це йому певною мірою все ж таки вдалося.

У роки нашої незалежності ніякої ідеології, яка б розвінчувала ту радянську, на державному рівні не спостерігалось. Тому треба розуміти, що не твій совковий приятель, а ти сам виглядаєш в його очах таким собі диваком.

І все ж таки, щоб не розчаровуватись учергове в близьких тобі людях, треба знати наступне.

Совєтікуси боготворять Росію і все російське

Люди з совковим мисленням на всіх виборах голосують або за Партію регіонів, або за комуністів. Можуть віддати вони свої голоси і за «Сильну Україну» Тігіпка, і «За фронт змін» Яценюка, і навіть за «Батьківщину» Тимошенко. Але ніколи «совки» не проголосують за національно-демократичні політичні сили.

Совєтікуси боготворять Росію і все російське, вважаючи при цьому все українське (в тому числі й мову) при цьому вторинним, не вартим уваги. Так, у мене в Луганську є кілька знайомих, які стежать тільки за російським спортивним або театральним життям, ігноруючи при цьому ці ж сфери життя у країні їхнього власного проживання.

Радянські люди, як і за часів СРСР, ніколи не визнають Голодомор геноцидом. Більше того: переважна більшість із них не визнає штучної природи голоду 1932-1933 років в Україні. Сьогодні серед їхньої інтелектуальної еліти з’явились добродії на кшталт Олеся Бузини, які взагалі забороняють педалювати тему Голодомору людям, у яких від голоду в ті роки не помер ніхто з родичів. Тобто ті «цензори» не уявляють собі такого почуття в українців, як елементарна національна солідарність.

Як люди євразійського менталітету, «совки» сакралізують будь-яку реальну владу. Вони можуть лаяти її на кухні і навіть у громадському транспорті, але ніколи не виступлять проти неї публічно. Більше того – вони проголосують за ту владу на чергових виборах, «дабы чего не вышло». Пам’ятаю, з яким острахом дивились зі своїх вікон чиновники облдержадміністрації на перший помаранчевий мітинг у Луганську, який зібрав приблизно тисячу людей. Їхній острах пояснювався передусім тим, що той мітинг був стихійний і його учасники співали українські пісні.

Уже на другий наш мітинг влада зібрала й поставила проти нас учителів, викладачів, лікарів та студентів, які також були здивовані тим, що ми посміли виступити проти влади. Але вже на третьому такому протистоянні ми почули з боку біло-синіх погрози на свою адресу, на четвертому вони вже виривали з наших рук транспаранти. П’яте таке протистояння в Луганську закінчилося побиттям молотками помаранчевих мітингувальників.

Сніг біля пам’ятника Тарасові Шевченку був тоді в червоних плямах крові. Тобто «совки» готові придушувати всяке інакомислення, якщо на те є благословіння влади.

Стосовно мовних відміностей, то тут усе не так просто, як здається на перший погляд. Українська мова є головною ознакою нашої незалежної держави, але вона не є ознакою людини з європейським менталітетом в Україні. У Верховній Раді можна нарахувати чималеньку кількість депутатів, для яких українська є рідною, але це ніяк не впливає на суто совкову сутність тих народних обранців.

Але це вже тема окремої розмови.

Олександр Крамаренко
За матеріалами: radiosvoboda

Джерело:

Оглядач

03.06.2011р. Б. / Шабаш біля Десятинної церкви

Представник церкви підкотив на «мерседесі» й заволав: «Немєдленно прєкратіть фотографіровать!..» Навколо Десятинки влаштували провокацію, вважає академік Толочко…

Уже кілька днів поруч з фундаментом Десятинної церкви в Києві проходять мітинги різних громадських організацій і політичних сил… Вони виступають проти того, аби Московський патріархат завоював привілей будь-що будувати на залишках фундаменту чи навіть проводити богослужіння на місці легендарної київської церкви.

Підставою для таких побоювань стало те, що 25 травня пізно вночі поряд з фундаментом Десятинної церкви вивантажили будівельні вагончики. Люди, які приїхали на вантажівках, відмовилися показувати документи та проігнорували заборону міліції на роботу підйомного крана. Священик УПЦ МП заявив, що вагончики необхідні для початку будівництва Десятинної церкви…

У ЗМІ писалося, що належних документів ні на відтворення храму, ні навіть на цей дерев’яну каплицю немає.

***

Біля каплиці зібралася невелика кількість мітингувальників, які в гучномовці кричать: «Ганьба служителям Москви! Не дамо зруйнувати історію Києва!»

Із грубим порушенням правил дорожнього руху до купки людей підкочує чорний «Мерседес». Я його сфотографувала. З машини відразу вигулькнув суб’єкт із виглядом базарного бариги й попрямував до мене. Що, я, мовляв, тут роблю… Я відповіла, що живу у вільній країні і не зобов’язана першому-ліпшому звітувати про мету мого перебування на землях громади міста Києва.

Барига, очевидно, почуваючись тут хазяїном, заволав:

Ти, навєрно, с етімi бєснуватимі (показує на учасників акції проти захоплення землі Московською церквою). Валі отсюда, а то у тєбя рукі паотпадают, єслі єщьо раз тєбя тут увіжу. І ваабщє ти гаваріш па-рускі?

При цьому молодик так загрозливо наблизився до мене, що змушена була апелювати до міліції. Підійшла до двох юних міліціонерів, які стежать тут за порядком, представилася, поцікавилася, чи не могли б вони принаймні заспокоїти цю розбурхану особу. Вони відповіли, що якби він сказав щось більш погрозливе, то вони б утрутились, а так – він і сам їм не подобається, та що, мовляв, поробиш...

Барига тим часом підійшов до охоронця, який охороняє дерев’яну споруду, обидва поцілувалися.

Я продовжувала виконувати свою роботу. Та коли знову зробила знімок на мобільний телефон, барига-«цілувальник» раптом кинувся до мене, бризкаючи слиною, загорланив що зараз викине мій телефон.

– Немєдлєно прекраті фотографiровать, а то покажу…

Цього разу міліціонери відтягнули його в бік і щось прошепотіли на вухо… Він начебто заспокоївся.

Я запитувала, що він за один, проте ні люди в рясах, які торгували церковним приладдям (вони з баригою активно спілкувалися, навіть узяли в нього якісь ящики з машини), ні охоронець не відкрили цю «таємницю». Охоронець лише натякнув, що він з «церковної адміністрації». Священик о. Тарасій, який приїхав пізніше, впізнав цього «адміністратора» на знімку, сказав, що це їхній «прихожанин», проте ні імені, ні посади назвати за захотів.

Утім, це й не мало особливого значення. Цей барига загалом цілком відповідає усьому духові тих діянь, яка проводить на київській землі Московська церква.

Поки я чекала настоятеля храму (отця Гедеона Харона), якого так і не дочекалася, намагалася поспілкуватися з рядовими священиками, котрі торгували під їхнім храмом. Розмова не клеїлась. Я задала їм конкретне запитання, чи мають вони документи на встановлення тут якоїсь споруди. У відповідь почула таке. Мовляв, усе, що будується – походить від Бога, а ті, хто хочуть зруйнувати Боже творіння – то тими керує диявол.

Кажу їм, Україна багатоконфесійна держава, а вони «поправляють»: «Небагато конфесійна, а багатосектантська» (очевидно, себе до сектантських не відносять).

А ще один торгаш у рясі почав сипати прокльони – про те, що я хворітиму і хворітимуть мої діти.

***

…Підкочує ще один «мерседес» – з шкіряним салоном. З нього вийшов «божий чоловік» у цивільному, це отець Тарасій (другий в храмі після Харона). Отець Тарасій – такий собі щиголь комсомольського вигляду…

Розповів, що нині про жодне будівництво не йдеться, оскільки ще нема проекту, тільки затверджено концепцію (зведення Десятинної церкви, яку було зруйновано під час навали 1240 року і яку ніхто, звісно, не бачив)...

Про скандальні будівельні вагончики, які днями серед ночі встановили тут же на горі, писалося вже багато. Головний архітектор Києва Сергій Целовальник заявив, що їх нібито привезли для археологів, які тут працюватимуть. Проте о. Тарасій висловлює сподівання, що скоро «цими вагончиками користуватимуться їхня церква, оскільки в неї дуже багато потреб».

– Ви сподіваєтеся, що саме Московська церква «відроджуватиме» київську святиню?

– Так, ми на це надіємося.

– А чому саме Московська патріархія?

– Тому що ми вважаємо себе послідовниками князя Володимира, який будував цю церкву. І ми єдина канонічна (казьонна) церква в Україні.

– Але поки що у вас немає дозвільних документів…

– Зате є рішення суду та погодження від президента Ющенка щодо побудови цього дерев’яного храму. Проте який саме суд ухвалив таке рішення, він не пам’ятає. Та й погодження від Ющенка не знайшов (бо насправді його не було)…

– Але ж є й інші послідовники Володимира, котрі не мають відношення до Московського патріархату, – спробували зауважити ми.

– А чому Михайлівський Собор відбудували, і там служить Філарет? Ми б теж там хотіли молитися. Такі питання є і до інших конфесій.

Я поцікавилася в отця, звідки він дістав таку дорогу машину:

– Хіба ваша парафія дає такі прибутки, що ви можете собі дозволити «мерседес»?

– Ні, не дає. Це не моя машина. Мені як священику дали її в користування.

За словами Тарасія дерев’яна каплиця – це непросто церква, а цілий чоловічий монастир, і він має назву – «Десятинний чоловічий монастир Різдва Пресвятої Богородиці».

…Як не дивно, та про вагончики, які нібито призначені для архітекторів головний український архітектор, академік, директор Інституту археології Петро Толочко нічого не знає. Так він нам сказав.

– Ми маємо на Володимирській 3, свою базу, тому жодні вагончики нам не потрібні, навіть якби ми там проводили дослідження. Тому я не знаю, хто цю провокацію затіяв. Інститут археології давно запропонував, що можна лише музеїфікувати рештки фундаменту Десятинної церкви. Більше нічого робити там не можна. Це наша офіційна думка… І ще – жодної потреби в церкві біля Десятинки немає, оскільки поруч є Андріївська церква. Якщо комусь так хочеться молитися, то нехай іде туди. Бо якщо там буде лише одна конфесія, усі інші будуть незадоволені, і ми породимо ще один пункт нестабільності в державі.

Депутат Київради, голова постійної комісії з питань культури Олександр Бригінець теж нагадує, що відповідно до Венеціанської конвенції, яку Україна ратифікувала, забороняється відбудовувати історичні споруди, які невідомо як виглядали. Десятина церква якраз до таких і належить.

– Знаєте, я взагалі не знаю, чому порушується питання про якусь забудову, адже є закон – і крапка. Що ж до храмів, які відбудовувалися, то ми добре знали, як виглядали Михайлівський, Успенський собори, бо є фотографії. А про Десятинну навіть умовно ніхто не знає, яка вона була… На цьому місці археологи повинні провести свою роботу, не пов’язану з церквою. Упевнений, якщо такі дослідження відбудуться, то вчені доведуть, що Київ існує не 1530 років, а значно більше, тим паче що тут були й трипільські поселення… Тобто цей пагорб має цінність, яка значно виходить за рамки православного християнства. А якщо вже переходити в морально-етичну площину, то давайте згадаємо, що на цьому місці були різні храми, у тому числі язичницькі, потім – три церкви одна за одною, і всі вони були зруйновані. Чи є підстави говорити, що це те місце, де Бог хотів би бачити храм?! Може, ці всі, хто будували тут церкви, були нещирими християнами? І насправді Десятинна не була першою церквою в Україні, як це дехто стверджує, – це була перша кам’яна церква.

Коли я зателефонувала до професора архітектури, член-кореспондента Академії мистецтв України Лариси Скорик, аби поцікавитися її думкою щодо Десятинки, то почула купу емоцій… Пані Скорик ледве стримувалася, щоб не висловитися нецензурно:

– Я б вам сказала декількома нецензурними словами, але ж це незручно… Ситуація, яка склалася, – штучна, яка не має нічого спільного ні з правовим полем, ні з архітектурним, ні з проектно-будівельним законодавством в Україні й Києві зокрема. Якщо хтось там щось хоче будувати, то мене навіть не цікавить, хто про це заявляє. Господін Гедеон Харон (настоятель дерев’яної споруди біля Десятинки. – Авт.) чи будь-хто інший, хто там крутиться, жодного відношення не має до законних діянь. …Сьогодні навіть немає проекту, є дві принципово різні концепції (які обросли скандалом. – Авт.), а дорога від концепції до проекту може бути надзвичайно довгою. Хочу, щоб усі розуміли, що жодного погодження чи навіть натяку на це немає. І сьогоднішня ситуація – просто якась міфічна… Тільки в тому разі, коли археологи до кінця зроблять свою роботу, можна буде говорити про якийсь проект. Та цей проект не буде проектом відтворення Десятинної, бо ніхто не знає, як вона виглядала. Хіба сам Господь її відтворить… Але, гадаю, Богові ця ситуація теж противна. Це вже не раз доведено! Нагадаю, що ще Кучмі в 1998 році науковці, археологи довели, що ніяке відновлення неможливе, і він відмінив своє розпорядження. Він сказав, що буде лише музеїфікація та експозиція. Те саме було й при Ющенку… А зараз знову знайшлися бажаючі, котрі хочуть «відновити» неможливе.

Пані Скорик поділилася також своїм страхом перед Гедеоном:

– Чесно скажу, що боюся цього Гедеона Харона. Може, не те, що боюся, а вважаю його неадекватним, а з неадекватними не можу вести жодних бесід. А за цим Хароном ходять усі ці старі з хоругвами, різномасті кликуші, люди з якимись несамовито фанатичними очима, які самі не знають, чого хочуть, бо батюшка велєл. Я вважаю, що це середньовічне мракобісся.

Як не дивно, та речнику УПЦ МП отцю Георгію теж видається провокацією те, що відбувається. Складається ситуація, коли офіційна митрополія нібито не в курсі, що діється в її парафіях. Каже, що офіційна позиція їхньої церкви – там має бути музей. Проте від своїх планів справляти там богослужіння УПЦ МП не відмовляється.

– Вважаю, церква має опікуватися цим місцем разом з державою. Зробити музей, але також проводити богослужіння у храмі над музеєм чи поруч.

На запитання, чому саме Московська патріархія має там служити, речник МП відповів:

– Не Московський патріархат, а Українська православна церква (ПЦвУ МП), яка існує тут з часів хрещення Русі (.!?). Греко-католицька церква з’явилася 400 років тому, Київський патріархат – на початку 90-их, Автокефальна – на початку ХХ століття, і єдина церква, що веде свою історію з часів князя Володимира – УПЦ. Тому вважаємо, що ми єдині маємо право, і не треба його політизувати. І я не чув якихось заперечень з боку інших церков.

Тут отець явно трішки злукавив, бо, як відомо, представники буквально всіх конфесій виступають проти, щоб там тусувалася лише УПЦ МП.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав вважає, що сьогодні відбувається знущання над фундаментом Десятинної церкви:

– Усе, що діється навколо фундаменту Десятинної, нас надзвичайно турбує, перш за все як кожного свідомого громадянина України. Тут є кілька причин… Ідеться про ту церкву, яка фактично була побудована ще до розколу, великої схизми, яка настала між Західною і Східною церквою, тобто йдеться про церкву, яка була свідком єдиного християнства і єдиної помісної церкви в Україні. Друге – це був перший кафедральний храм Київської Русі після її хрещення, який збудував сам хреститель України Володимир Великий. З огляду на це, як і щодо Софії Київської, до питання Десятинної церкви потрібно підходити з точки зору чутливості всіх церков, які є спадкоємницями Володимирового хрещення. Тобто йдеться про всі конфесії в Україні. Тому надання можливості вести богослужіння тут лише одній із сучасних конфесій – викличе такі ж дискусії, як, наприклад, передача Софії Київської тій чи іншій конфесії. Це основні причини, чому будь-яке знущання над фундаментом Десятинної церкви відгукується в серці кожного українця, який себе вважає спадкоємцем Володимирового хрещення… Я б не хотів коментувати те, що лунає від тих, хто каже, що лише вони мають право. Вважаю, потрібно відходити від таких стереотипів і такого церковного ексклюзивізму, якщо ми хочемо будувати мир в Україні.

Ксеня Лесів

Фото автора і УНІАН

Джерела:

УНІАН

По-перше: вочевидь, блаженніший владика Святослав не знає, що УГКЦ, на думку єрархії ПЦвУ МП, не належить до Церков "Володимирового хрещення"...

А по-друге: Святий Рівноапостольний князь Володимир Великий не хрестив Київську Русь, а тільки одержавлював християнство в Русі, оскільки християни на той час вже мешкали на її території і не тільки якісь невідомі поодинокі особи, а навіть єрархічно, бо два єпископи брали участь у Першому Вселенському Соборі в Нікеї (325р)...

І висновок, або наш патріарх перебуває в таких речах у невіданні, або свідомо воліє мовчати, щоб, бува, когось не образити правдою...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

01.06.2011р. Б. / Російські комуністи хочуть забрати з гімну слово "Бог"

Держдума розгляне в першому читанні законопроект про поправку до конституційного закону "Про Державний гімн Російської Федерації". Представники КПРФ, посилаючись на права атеїстів, пропонують замінити слово "Богом" на слово "нами" в стрічці гімну "хранимая Богом родная земля", собщают "Нові Вісті".

Як пояснює автор ініціативи депутат від КПРФ Борис Кашин, за Конституцією Росія є світською державою, і жодна релігія не може встановлюватися як державна або обов'язкова. Основним законом країни також зафіксована свобода віросповідання, включаючи право не сповідувати жодної релігії. А оскільки значна частина громадян РФ вважає себе атеїстами, слова діючої редакції гімну не відповідають основам їх світогляду. Внесення ж пропонованих змін, на думку комуністів, сприятиме консолідації суспільства. Нагадаємо, що для того, щоб змінити текст гімну, необхідно зібрати не просто більшість голосів депутатів, а не менше двох третин складу Думи, оскільки йдеться про поправки в конституційний закон.

Джерела:

УНІАН.Релігія

Мандрівники Христа Царя

31.05.2011р. Б. / Яке відношення Московська патріархія має до Десятинної церкви?

Яке відношення Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття до першої згадки селища Москва, за 300 років до зародження Московського князівства і за 600 років до утворення Московського патріархату?

Десятинна церква була колосальним храмом для всієї Східної Європи, адже тоді церкви, якщо вони будувалися, були розміром з кімнату.

У цій церкві було поховано великого київського князя Володимира Великого з його дружиною візантійською принцесою Анною. Там же зберігалися мощі княгині Ольги, перенесені туди Володимиром.

У церкві покоїлися мощі святого Климента Римського, відомого тим, що наприкінці I століття нашої ери його заслали в Херсонес, де його замучили язичники за християнську віру. Перед церквою також стояли дві велетенські мідні статуї коней, вивезені Володимиром із захопленого київським військом Херсонеса.

Під час монголо-татарської навали в 1240 році Десятинна церква була останнім укріпленням киян, якими керував воєвода Данила Галицького Дмитро.

Як пише Плано Карпіні – посол Папи Римського – до монгольського хана, у 1245 році кияни вважали своїми князями Данила Галицького та його брата волинського князя Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану послам цих князів.

Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішній Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємцем Монгольської імперії.

А якщо згадати, що упродовж свого Середньовіччя Москва була васалом держав, котрі вийшли з Монгольської імперії, то яка вимальовується картина?

У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським.

На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні – "застовпити" собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.

Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом української солідарності.

Нам хочуть імперськими муляжами перекрити шлях до духовності, використати духовні скарби народу України йому ж на шкоду.

На жаль, окремі церкви в Україні ризикують перетворитися на цілковитий політичний муляж. Як стверджував депутат Святослав Олійник, біля Десятинної церкви один зі священників у відповідь на зауваження депутата українською мовою сказав йому: «Ты тут не шокай человеку с бородой».

Ось як усе просто: іноземець відростив бороду – і вже можна забирати в українського народу його духовні цінності.

Я знаю ситуацію, коли в Білоцерківському районі в село прислали священика УПЦ МП, щойно відставленого військового моряка з Росії, усієї релігійної освіти у якого – тримісячні курси.

Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже "відновлювала" у 1828 – 1842 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої монголо-татарами.

Примітно, що Київський патріархат ще у 2004 році заявив про свій намір отримати право на відродження Десятинної церкви. Тому рішення провокує вкрай серйозний міжконфесійний конфлікт у серці столиці.

Рішення "української" влади надати перевагу одній конфесії не лише цілковито безглузде. Це ще є відвертою дискримінацією за релігійною ознакою. Адже за всіма наявними соціологічними опитуваннями, кількість віруючих Київського патріархату в Україні більша за кількість віруючих Московського.

Що ж стосується наявних опитувань щодо столиці України, то ситуація ще більш разюча. За даними соціологічного опитування, проведеного в Києві “Українським демократичним колом” у 2011 році, половина киян (49,8%) є прихильниками Української православної церкви Київського патріархату, послідовниками ж Української православної церкви Московського патріархату назвали себе 16% киян, Української автокефальної православної церкви – 5,1%.

Навіть за даними російської компанії ФОМ-Україна, кількість віруючих Київського патріархату в Києві майже в три рази перевищує кількість прихожан Московського патріархату.

Ситуація така, що Московському патріархатові доводиться домальовувати своїх прихожан фотошопом, як це нещодавно сталося в Харкові. Хоча, як писали ЗМІ, золоті годинники у ієрархів справжні.

І ще питання: чи може добрий пастир кликати свою паству туди, де її знищували мільйонами?

Московський патріархат завдяки своїй антиукраїнській політизації вже пройшов унікальний шлях – перетворився на релігійну меншість в умовах кількісного переважання храмів. Церква Христова – це люди, а не стіни.

По суті, заради цьогохвилинних імперських вигод відбувається руйнування речей, які мають колосальне духовне значення для зв’язків між народами.

Щойно політики замацали до непристойності Свято Перемоги, святе для більшості українців. Тепер ось Десятинна церква... Схоже, ініціатори цих речей навіть не усвідомлюють, які можуть бути колосальні наслідки їхніх діянь у довгостроковій перспективі.

Звичайно, таке використання православ’я надзвичайно шкодить і церкві, і вірі в Україні.

Сподіваюся, що якась частина ієрархів УПЦ МП все ж розуміє свою міру відповідальності.

Олександр Палій, історик, політолог

Джерела:

УНІАН

Мандрівники Христа Царя

Норман М.Наймарк: «І Сталін, і Гітлер винні у злочинах геноциду»

Минулого тижня на запрошення Національного університету «Києво-Могилянська академія» столицю України відвідав професор Стенфордського університету (США) Норман М.Наймарк. Візит відомого американського історика насамперед запам’ятався широкою презентацією його нової книжки «Геноциди Сталіна», яка щойно вийшла друком у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія». Пан професор люб’язно погодився дати інтерв’ю DT.UA.

У своїй передмові до українського видання (книжка побачила світ 2010 року в рамках серії «Права людини і злочини проти людства» у видавництві Прінстонського університету) Норман Наймарк зазначив: «…історія кривавої політики радянського режиму в 1930-х роках тісно пов’язана з Україною, з її унікальним місцем у російській та радянській імперіях і ключовим геостратегічним положенням між Москвою й центральною частиною Росії, з одного боку, та Польщею — з іншого. Неможливо зрозуміти репресії 1930-х років і «націоналізацію» масових вбивств (перехід від «класової» до «національної» ознаки наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років) без вивчення центральної ролі України і українців у цьому процесі. По-друге, ключова роль Сталіна в геноцидній політиці 1930-х років та його антагоністичне — можна сказати, українофобське — ставлення до політики, історії і культури Української Радянської Соціалістичної Республіки та її народу, а надто українських селян, — це невіддільна частина історії геноциду в Радянському Союзі».

Книжка Нормана Наймарка торкається багатьох аспектів геноцидної практики Йосипа Сталіна: формування його як особистості, як «народовбиці», боротьба за владу в Кремлі після смерті Леніна, колективізація — розкуркулення селянства, Голодомор в Україні 1932 — 1933 рр., «полювання» на національні меншини, Великий терор 1937 — 1938 рр. і, нарешті, порівняльний аналіз злочинів «вождя всіх народів» та фюрера Німеччини Гітлера. Зокрема, дуже важливим є перший розділ, у якому досить широко подано історію виникнення та тлумачення питання геноциду.

Пан професор вважає, що діяння «батька всіх народів» у XX столітті можна й потрібно називати геноцидом, і український Голодомор — лише один із його проявів…

— У вашій книжці відзначено, що, на наполягання СРСР, із розширеного тлумачення терміна «геноцид» у «Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року було вилучено соціальні та політичні групи і залишено тільки національні, етнічні, расові та релігійні. Це була важлива для сталінського СРСР «поступка» західних демократій. Ви наголошуєте: визначення поняття «геноцид» у редакції Рафаеля Лемкіна вже застаріло. Хоча відомий факт, що вже 1953 року Р.Лемкін до 20-ї річниці Великого Голоду виголосив доповідь «Радянський геноцид в Україні», в якій назвав злочин сталінщини геноцидом проти української нації (зберігається в архіві Нью-Йоркської громадської бібліотеки). Ви вважаєте, що поняття геноциду має охоплювати більш широкий аспект злочинів проти людства?

— Я почав відстежувати історію цього визначення, як це прописував Лемкін, із 1930-х років; стежив і за законодавчою історією цієї конвенції — як вона приймалася, розглядалася в комітеті ООН. Я працював із внутрішніми записами членів комітету, що доступні для користування. Хочу сказати, що не лише Союз був проти розширення тлумачення зазначеної конвенції, проти виступили і британці, які непокоїлися через своє колоніальне минуле, і навіть представники Аргентини, Бразилії, Ірану... Крім того, Радянський Союз тиснув не лише політично, підготувавши багато літератури на підтримку своєї позиції. Це був також інтелектуальний тиск, а США не бажали вникати в ці аспекти, вони хотіли просто швидше прийняти конвенцію через дуже сильний тиск єврейського лобі, і сам Лемкін активно її лобіював. Насправді 1948 року мало кого хвилювали куркулі, колективізація, Голодомор, «Велика чистка»…

— Як ви прокоментуєте політичні декларації на державному рівні щодо злочинів геноциду?

— Насамперед, я вважаю неправильними резолюції з боку держав, бо це питання — не політичне, а історичне, культурне, інтелектуальне, суспільне. Держави не повинні втручатися. Це стосується позиції Туреччини й Росії, відповідно, у питанні винищення вірмен 1915 року і Великого голоду 1932 — 1933 років. Якщо російські історики мають якісь докази щодо Голодомору, то вони можуть приїжджати й презентувати свої розвідки українським історикам. Зазначений підхід — насамперед європейський, але важливо, щоб він поширився і на інші країни, щоб держави все-таки не втручалися в питання історії, бо це ускладнює діалог між людьми, які мають різні погляди. Так, мій знайомий-науковець із Росії похвалив книжку, але сказав: одна проблема — що Голодомор не був геноцидом. Важливо, що люди мають можливість дискутувати. Також неправильно, якщо ухвалюють закон, який забороняє висловлювати сумнів у тому, що те або інше явище було геноцидом.

— У своїй книжці ви грунтовно простежили шлях Сталіна до влади, і як він зростав як політик, і як змінювався його характер… Як пояснити жахливі сталінські репресії на психоемоційному рівні?

— Ми маємо дуже мало свідчень і доказів щодо його психоемоційного стану. Мало людей писали про Сталіна за його життя, а він сам не залишив ані щоденників, ані спогадів, на основі яких можна було б робити якісь висновки. Тому багато про що доводиться лише здогадуватися. Можемо назвати його людиною, котра будувала параноїдальну фантазійну систему уявлення про світ, підозрювала найближчих людей, підозрювала кожного. І на основі цього вибудовувала цілу конспірологічну систему. Я вважаю, що у Сталіна була певна психопатологія, певний різновид ментальної недуги…

— Найвищого рівня вона сягнула після смерті 1932 року його другої дружини — Надії Алілуєвої. Це була вже зовсім інша людина, чи не так?

— Я згадаю і смерть С.Кірова 1 грудня 1934 року. Це також вплинуло на його здоров’я. На думку лікарів, спеціалістів із цього питання, з якими я спілкувався, поставити Сталінові діагноз — дуже важко. Якщо людина справді потерпає від психічного захворювання, мають бути якісь симптоми, проте у Сталіна вони не зафіксовані. Він діяв гранично чітко, не виникало проблем у його повсякденному житті, його діяльності. Тобто якщо захворювання і було, — воно не проявлялося, тож поставити діагноз практично неможливо… Ще один бік цього питання — емоції. Можна припустити, що він справді був холодною і байдужою людиною, але можна припустити також, що ця холодність, байдужість — тільки на поверхні і під їх прикриттям насправді вирували емоції та гнів. Вони могли вириватися назовні, коли йшлося про такі речі, як опір. І тоді на арені діяв рішучий змовник і вправний лицемір, який змітав усе на своєму шляху.

— Практично з середини 1930-х років держава була віддана на розтерзання силовим структурам. Відбувалося своєрідне соцзмагання, у якому брали участь три великі сили, що їх уособлювали три людини: М.Єжов, А.Вишинський, В.Ульріх (тобто НКВС, прокуратура, військова колегія Верховного суду). Не можна говорити про хаотичність терору, і про це пише у своїй книжці «Червоне століття» академік Попович. Геноцидна практика 1930-х була спланованою акцією: так планувалася перша п’ятирічка, готувалася колективізація. І, як сьогодні відомо, вбивство С.Кірова також стало прелюдією Великого терору 1937 — 1938 років. Сталін знищив опозицію у ВКП(б), а невдовзі приборкав державу. Це був конвеєр. Мова про те, що всім керував, усе контролював саме Сталін із допомогою підручних, яких легко кинути в небуття чи холоднокровно вбити…

— Я повністю погоджуюсь із тим, що ви сказали. Сталін насправді міг передавати якісь свої повноваження підлеглим, міні-менеджерам, міні-управлінцям. Але щойно вони отримували владу, зміцнювали її, — їх замінювали (часто — вбивали) на інших, як Ягоду — на Єжова, а потім останнього — на Берію. Я категорично не погоджуюся з твердженнями окремих осіб, що Сталін — не відповідальний за те, що відбувалося. Бо він цим терором керував, підписував вироки, покарання, накази, абсолютно розуміючи, що робить… У дослідженнях про німецьких нацистів, авторами яких є самі німецькі історики, останні вживали такий концепт, як «працювати для фюрера», тобто робити те, чого хотів би Гітлер. Можливо, йому навіть не доводилося озвучувати накази. Люди, які були в цій піраміді, намагалися вгадати, чого фюрер хоче. Припускаю, що те саме відбувалося в Радянському Союзі, що люди, котрі працювали зі Сталіним (такі як Молотов, Каганович), намагалися вгадати, чого Сталін хоче. Отже, вони здогадувалися, що він хоче, аби вони вбивали. І вони це робили, будучи переконаними, що цього бажає Хазяїн…

— Більшість академічної спільноти у світі уникає порівняння злочинів Гітлера і Сталіна. Особливо це було видно у дослідженнях німецьких учених 1960–1980-х років, навіть із ФРН. Гітлера затавровано як абсолютне зло… На їхню думку, Сталін є представником держави, яка відіграла визначну роль у перемозі над нацизмом. Чому відхід від зазначеної позиції відбувається досить несміливо? І сьогодні багато західних інтелектуалів (серед них чимало людей із лівими поглядами) уникають ототожнення двох режимів — сталінського і гітлерівського. Так, погані вчинки, так, він був жорстоким, але обставини вимагали бути таким. Далі йде перелік заслуг. Цікаво, чому, на думку пана професора, весь повоєнний час, і навіть тепер, багато західних вчених дотримуються таких поглядів?

— До холодної війни про це говорили мало, мало хто хотів порівнювати Сталіна і Гітлера. На Сталіна дивилися як на союзника, лідера великої країни, і намагалися уникати неприємних для нього порівнянь. Почали це робити люди, котрі належали до правого флангу політики, котрих можна назвати, у певному сенсі, «реакціонерами», — а ліві після смерті Сталіна так само намагалися уникати зазначених аналогій. Коли ж почалася холодна війна, то, пам’ятаючи про ядерну загрозу, західні політики намагалися оминати ці «гострі кути». Академічна наука взагалі уникала порівнянь, ототожнень двох диктаторів. Роберт Конквест, автор першої книжки про голодомори, сталінські репресії — «Жнива скорботи», власне, був поза академічною спільнотою. Дуже довго на його дослідження не зважали. Бо ж він базувався на не цілком очевидних доказах, переважно на спогадах, якихось нелегальних публікаціях. Р.Конквест був першим, хто назвав Сталіна злочинцем. Я не згоден із тим, що нічого не змінюється у сприйнятті Сталіна та збудованої ним системи, тому що все почало змінюватися після падіння СРСР і об’єднання Німеччини. Про це почала говорити навіть академічна наука. Але слід сказати, що це не є порівняння на найвищому рівні: Сталіна і Гітлера. Це — порівняння якихось речей на найнижчому рівні: гестапо і НКВС, сільськогосподарської політики Гітлера і колгоспів за Сталіна, порівняльний аналіз кіноіндустрії СРСР і нацистської Німеччини. Можна сказати, що за 50 років таких текстів на Заході вийшло чимало. І Сталін, і Гітлер винні у злочинах геноциду.

— Покійний американець із українською душею, невтомний дослідник голодоморів в Україні Джеймс Мейс на початку 2003 року сказав мені, що більшість науковців зі США — людей лівих поглядів, неомарксистів — сформували своєрідну комуну, в якій він був чужинцем. Не думаю, що сьогодні вони «склали повноваження». Напрошується аналогія: Голодомор в Україні, тим часом до СРСР приїздять відомі всьому світові ліві інтелектуали Андре Жід, Ліон Фейхтвангер, Бернард Шоу, Ромен Роллан… Лише А.Жід, побачивши ці «потьомкінські села», по поверненні до Франції наважився сказати правду про події в Україні. А всесвітньо відомі письменники продовжували співати мантру, що голоду немає і в цій країні щасливо живуть робітники та селяни. Мені важко повірити, ніби з падінням СРСР ліві інтелектуали відразу почали рух до переосмислення історії. Так, у нас в Україні, завдяки передусім західній діаспорі, цей рух до переосмислення історії розпочався. «Лівий фронт» чи Інтернаціонал ще діє?

— У книжці Пола Голландера «Від ГУЛАГу до полів смерті» ідеться про те, що люди, котрі мали справді позитивне ставлення до Радянського Союзу, дуже критично дивилися на суспільство, в якому вони жили, до якого належали. І саме на цьому базований їхній перебільшений оптимізм, перебільшено позитивне ставлення до Союзу. Вони не бачили тих недоліків…

— Чи не хотіли бачити? Дехто й не хотів бачити, як той-таки геніальний Шоу, чи Фейхтвангер…

— Звісно, не хотіли бачити. Зрозуміло, що Радянський Союз багато зробив і для приховання правди, і для маніпулювання гостями (ті ж таки «потьомкінські села»). Але про таке бачення і про перевагу лівих сил можна говорити у 60—70-х, навіть до початку 90-х років, до падіння Радянського Союзу. Багато що змінилося, вийшло чимало досліджень Голодомору і сталінських злочинів, геноцидів. Я не думаю, що тепер аж так багато важить належність до лівого чи до правого академічного середовища. Тому зміни відбуваються.

Сергій Махун «Дзеркало тижня. Україна» №19, 27 Травень 201

Джерело:

Дзеркало тижня. Україна

БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ТЕОДОР РОМЖА

Теодор Ромжа як вирок безбожному режиму

Щопонеділка о сьомій годині вечора в церкві Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі в Києві відбувається акафіст Теодору Ромжі з благословеннями мощами. У щирій молитві українські християни згадують про єпископа-мученика Греко-Католицької Церкви, якого Святійший Отець Іван Павло ІІ беатифікував під час свого пастирського візиту в Україну.

На жаль, треба визнати, що ім'я і духовний подвиг владики Теодора ще маловідомі широкому загалові. Тим часом його постать, з одного боку, віддзеркалює драматичну, трагічну і водночас героїчну долю греко-католиків в Україні, а з другого — є безапеляційним вироком безбожному радянському режимові, який вчинив страшний злочин супроти єпископа Теодора Ромжі, Церкви до якої він належав, українського народу та всіх християн.

У даному випадку не ставлю за мету у деталях розповісти про життя і діяльність Теодора Ромжі. У мережі Інтернет та церковній літературі про нього є чимало розповідей. На мою думку, куди важливіше на окремих фактах його життєпису осмислити роль і значення Церкви у протистоянні комуністичному режимові. Адже життя і смерть Теодора Ромжі — яскравий приклад того як можна і необхідно боротися за віру, національну і людську гідність, історичну справедливість.

Головна «провина» священика і єпископа із Закарпаття перед радянською владою полягала у тому, що він не просто не захотів підкоритися безбожній владі, а вдався до рішучого спротиву, який ця влада так не змогла здолати. Будучи реальним духовним лідером греко-католиків Закарпаття, єпископ Теодор Ромжа категорично відкинув запропонований йому сценарій розгрому Церкви, який було реалізовано на Галичині, коли у результаті Львівського псевдособору 1946 року розпочався процес ліквідації УГКЦ та перехід її у підпілля.

Щоб не допустити знищення Греко-Католицької Церкви на Срібній Землі Теодор Ромжа постійно об'їжджав місцеві парафії, проводив богослужіння, вів розмови із священиками і парафіянами, чим стверджував їх впевненість у необхідності берегти і відстоювати віру предків. Як виявилося, радянська влада із її могутнім ідеологічним та репресивним апаратом так і не змогла нічого протиставити місіонерській і пастирській діяльності авторитетного єпископа.

Не випадково питання про долю Мукачівської єпархії ГКЦ опинилося в епіцентрі уваги вищого керівництва СРСР. Спочатку у жовтні 1947 року уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області І. Ромер надіслав в обласний комітет комуністичної партії доповідну записку у якій стверджував: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу».

Згодом МДБ СРСР ухвалило секретне рішення вбити харизматичного єпископа, що мало б відкрити шлях для «добровільного» переходу греко-католиків Закарпаття під юрисдикцію Руської Православної Церкви, а отже фактичної ліквідації Мукачівської єпархії.

Символічно, що з-поміж організаторів злочину був вищий офіцер МДБ Павло Судоплатов, у послужному списку якого на той час вже було вбивство лідера ОУН, відомого державного і політичного діяча часів УНР полковника Євгена Коновальця. Зокрема генерал-лейтенант відділу «ДР» (диверсія і терор) МДБ СРСР Судоплатов власноручно написав звернення до XXIII з'їзду КПРС у якому вихвалявся: «За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, що активно опирався приєднанню греко-католиків до православ'я».

Характерним є і те, як був ліквідований Теодор Ромжа. Після спланованої, але невдало здійсненої автомобільної катастрофи, єпископа у важкому стані помістили до Мукачівської лікарні, де переодягнена у медсестру спецагент МДБ ввела у вену Теодора Ромжі смертельну отруту.

Через деякий час з допомогою отрути спецслужбами СРСР були ліквідовані Лев Ребет і Степан Бандера — визначні діячі українського національно-визвольного руху.

Іншими словами, Греко-Католицька Церква в Україні, її визначні діячі, в тому числі єпископ Теодор Ромжа становили для радянського режиму не меншу загрозу, аніж національно-визвольний рух під проводом ОУН і УПА. Щоб позбутися цієї загрози режим змушений був вдаватися до страшних злочинів — вбивства.

Водночас смерть владики Теодора Ромжі завжди буде своєрідним нагадуванням. Ворогам Христової Церкви, що всі їх намагання знищити духовний провід нації — приречені, оскільки так з'являються нові святі, що стають дороговказом для майбутніх поколінь. Християнам, зокрема українцям - що вони мають надійну духовну опору, на якій можна і необхідно будувати майбутнє нації.

Богдан Червак, парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

19.05.2011р. Б. / Глава УГКЦ зареєструється на «масонському» Facebook

Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук обіцяє зареєструватися на Facebook.

Про це він сказав на зустрічі «Церква традиційна і вічно молода» з молоддю в Києво-Могилянській академії, після того, як студенти висловили йому таке побажання. «Чи немає у ваших планах найближчим часом зареєструватися на Facebook, щоб ми могли з вами спілкуватися живою мовою?», – запитали студенти.

За словами глави УГКЦ, він зараз знаходиться в такому періоді життя, немов його «неначе зв'язали і ведуть. Я не зареєстрований на Facebook з однієї простої причини – у мене немає на це часу. Знаю, що багато відомих людей використовують Facebook для піару самих себе. Більше того, мають біля себе секретарів, які замість них ведуть Facebook. Я так робити не хочу. Я б хотів сам спілкуватися з вами. Я дуже добре розумію силу і важливість мас-медіа в сучасному світі, зокрема, щоб проповідувати слово Боже. Добре, я обіцяю, коли хоч трохи упорядкую своє життя, я буду на Facebook», – сказав глава УГКЦ.

За матеріалами: LB.ua

Джерела:

LB.ua

Мандрівники Христа Царя

«Чи немає у ваших планах найближчим часом зареєструватися на Facebook, щоб ми могли з вами спілкуватися живою мовою?»

От наївні студенти, та ж він залишиться таким же недоступним для них, як і о. Борис Гудзяк чи о. Тарас Барщевський...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

16.05.2011р. Б. / День хворих у тюремних лікарнях

З приводу Дня хворих, в який Церква акцентує особливу увагу на Христовім покликанні служити ближнім у часі їхньої недуги, в'язничне душпастирство УГКЦ закликає усіх згадати про людей, що ізольовані від суспільства. Ми також хочемо підтримати молитовно усіх тих медиків, що у важких обставинах намагаються сповняти служіння милосердя щодо тіла, працюють сумлінно та відданно.

Становище страждаючих від захворювань, що перебувають у слідчих установах до моменту набуття сили вироку суду, а також засуджених, які утримуються у міжобласних лікарнях та медичних частинах пенітенціарних закладів, є дуже складним.

По-перше, це пов'язано із особливими умовами, які переживає особа у попередньому ув'язненні, що позначаються загостренням хвороб серцево-судинної системи, різного роду інфекціями, значними психо-фізичними стресами, порушенням санітарних норм через перенаселення камер, нестачею потрібних медикаментів. В установах виконання покарань нерідкими є випадки, коли самотні та покинуті люди не можуть отримати лікування через відсутність допомоги родичів. Особливі проблеми переживають люди з нервово-психічними розладами. Нерідко відносно найбідніших людей не відбуваються жодних слідчих дій, безжально затягається судовий розгляд справ, що стає свого роду тортурами для в'язня.

У суботу 14 та у неділю 15 травня 2011 р. в'язничні душпастирі відвідували хворих у міжобласних лікарнях Збаразької жіночої, Бучанської чоловічої колоній, у слідчих установах міст Києва, Чернігова, Донецька, Львова, Івано-Франківська.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

Джерело:

Мандрівники Христа Царя