— В католицькому богослов’ї існує вчення про сім смертних гріхів, яке широко відоме. В православному богослов’ї існує вчення про вісім пристрастей душі, яке відоме менше. Чи не могли б Ви розказати звідки виникло православне вчення про сім пристрастей душі та в чому його суть?
— Християнське богослов’я виникало як свого роду християнський платонізм. Існувало два джерела для богословської думки. По-перше, богословську думку визначала Біблія та сама духовність як така, те що люди ходили в церкву, причащалися, каялися у гріхах. Але було і друге, більш теоретичне, джерело – це твори Платона. Класифікація восьми пристрастей душі виникла на основі платонівського вчення про три частини душі – розум, емоції, відчуття. Кожній із цих частин душі святі отці приписали кілька пристрастей, які має людина, якщо вона є егоїстом, самолюбцем. Ненажерливість, блуд та грошолюбство властиві для чуттєвості людини, яка прагне до придбання зовнішніх благ. Гнів, журба та смуток є реакціями людської емоційності на неможливість задоволення пристрастей здібності бажання. Пиха та гордість властиві розумові егоїста, при чому перша є пошуком людської слави, а друга є жагою до самообожнення.
Витоки схеми трьох частин душі та вчення про їх пристрасті – в платонізмі. В одному з творів Платона людська душа поділена на три частини і уподібнюється колісниці, якої є головна частина – візничий, це власне людський розум – і є два коні. Чорний кінь – це людська емоційність, емоційні реакції, позитивні й негативні, а білий кінь – це людська чуттєвість. В нормальному стані, згідно з Платоном, повинен по-перше нормально функціонувати розум (бо бувають помилки розуму), і по-друге повинні нормально функціонувати обидва коні, підкорені розуму; ну й самі вони повинні якось нормально рухатись, а не кидатись із боку в бік.
Коли християнські богослови займалися класифікацією здібностей людської душі та психологією пристрастей, вони саме й використали оцю схему поділу людської душі на три частини. І в результаті постійного самоспостереження, вони виявили, що існують кілька гріхів кожної частини цієї душі: розум – дві пристрасті, а емоційність та чуттєвість – по три.
Вважалося, що існує два гріхи розуму: пиха (російською «тщеславие») і гордість. Пиха – це коли людина із задоволенням приймає чиюсь похвалу чи сама себе хвалить, власне, це слабка форма гордості. Що таке гордість? Це коли, якщо навіть людину ніхто не хвалить, а вона вважає себе центром всесвіту, їй байдуже що думають про неї інші люди, Бог, а от існує тільки моє «Я», і це найголовніше. От власне на цих гріхах розуму видно, в чому суть гріха. Суть гріха в людському егоїзмі, в тому що «Я» оцінюється як центр всесвіту, а все інше та всі інші – як засоби для цього «Я».
Егоїзм – корінь гріхів емоційності та чуттєвості. Наприклад, пристрасті емоційності – це гріховні емоційні реакції егоїста на зовнішні подразники. Буває так, що хтось егоїсту в житті заважає здійсненню його бажань. У нього можуть бути дві реакції. Перша – це гнів. Егоїст гніваєтесь, хоче розірвати всіх співробітників на місці роботи або, скажімо, своїх родичів. Але у нього замало сил, щоб це зробити. Тоді у нього виникає інша реакція – депресія, в якій виділяли два різновиди – слабку та сильну. Звичайно що кожна людина схильна в ході психологічного аналізу об’єднувати слабку і сильну депресію в один різновид депресивного стану, і відповідно смуток і журба якось у людей не розрізняється, кожна депресія найбільша і остання. Але святі отці розрізняли ці два різновиди депресії.
Якщо розглянути святоотцівське вчення про гріхи чуттєвості, то це теж гріхи егоїзму. Тому що перший гріх це так звана ненажерливість, або жадоба, коли людина бажає завжди мати задоволення і ніколи не знати страждань. Тобто увесь час мати різні задоволення, починаючи з гастрономічних і до всяких інших, і не мати цих страждань. У розвиток цієї пристрасті йдуть дві інші пристрасті. Це побажання речей зовнішнього світу, щоб їх було у людини якнайбільше; а оскільки зовнішній світ рухається по закону товарообміну, то це побажання благ зовнішнього світу почали називати «сребролюбием». Гроші тоді були в основному срібними і бажання грошей – це бажання всіх земних благ. І третя пристрасть це пристрасть блуду. Людина має певні сексуальні бажання, і це виділили серед гріхів. Бо людина хоче не любові, якоїсь жертовної. Бо нормальна любов – це коли я дарую себе іншому, коли в нас відносини взаємного дарування.
Коли люди вінчаються, це символізує, що чоловік дарує себе дружині, і, як Христос постраждав за Церкву, так і він до кінця все своє життя кладе власне їй; а дружина, відповідно, жертвує своїм життям, і як Церква слухає Христа, так вона буде слухати чоловіка. Це взаємне жертвування. Не лише жінка повинна слухатись чоловіка, але й чоловік дарувати всього себе жінці. А блуд – це коли я бажаю сексуальної експлуатації, ставлюся до особи, з якою в мене є чи намічаються якісь відносини, як до об’єкту, до предмету, до того, що експлуатується мною. І це теж егоїзмі. Тобто корінь всіх людських гріхів це егоїзм. А розгортається цей егоїзм по-різному в людській розумності, емоційності, чуттєвості.
— Чому виникає егоїзм, цей корінь пристрастей?
— А егоїзм від того, що не знаємо Бога, ненавидимо ближнього, не маємо любові. Відповідно, егоїзм виникає в ситуації певної темноти, коли людина не хоче віри, надії, не хоче любові, які є засобом вибратись з цієї темноти незнання Бога щоб довіряти Богу, Біблії і тому подібне. І от з цього егоїзму виникає сім гріхів.
— Звідки виникла необхідність схематизації пристрастей? Як казав мені о. Андрій Ткачов, духовні явища завжди ширші за схеми, їх не вмістиш у схему. Це потрібно було щоб людям пояснити?
— Усі класифікації, які використовують психологи чи священики – чому вони існують? Тому що дійсно щось таке є. І відповідно якісь гріхи, чи пристрасті, протиприродні порухи душі можна узагальнити. Щось, що є не тільки проти Біблії , але й проти природи людини. І ось є певні класифікації. Бо ми подивимось: що переживає молодь? Якийсь «депресняк», «хочу того», «хочу цього», «мене не поважають». Всі ці гріхи, хоч як би змінювалось людство, є аналогічними, можуть лише зовнішні форми змінюватись. Це була колись велика мудрість філософів і релігійних діячів: все змінюється, але насправді все те саме, сонце те саме, земля та сама, і у людей гріхи ті самі – і чесноти ті самі зрештою. Добро і зло – воно завжди однакове. І от тут важлива річ, що була з античної філософії.
Античні філософи намагались досягнути стану безпристрасності, тобто щоб не було пристрастей, бо вважалося, що людина не може бути щасливою, якщо в неї пристрасті. Тому що якщо людина має пристрасті, то скільки їй не давай зовнішніх благ та жінок, скільки її не хвали – їй все буде мало й мало, бо це така ентропія гріха: все мало й мало. А людина може бути стриманою – це такий альтернативний шлях. Скажімо, в неї там є одна жінка – і ми діємо по любові. Стриманість не означає повної відсутності почуттів. І от щоб опанувати себе придумали такий феномен – духовні вправи. Про це є гарна книжка дослідника П’єра Адо. Він написав «Духовні вправи в античності» і «Що таке антична філософія». Там він говорить: давайте подивимось на трактати цих античних філософів; там є вправи як бути стриманим. І ще античні філософи придумали, що необхідно боротися з пристрастями розуму, з пристрастями емоційності, з пристрастями чуттєвості. І потім святі отці це використовувати.
Святоотцівську схему можна і потрібно використовувати в сучасній практиці сповіді. Спочатку давайте поговоримо про пристрасті чуттєвості, бо це найчастіші гріхи і найбільш помітні. Далі поговоримо про більш тонку сферу: чи ти гнівався на когось, сварився, чи були депресії? А далі вже переходимо до найтоншої сфери, де людина найменше помічає власні гріхи – пиху і гординю. Цей психологічний аналіз з трьох частин був розповсюджений в Середньовіччі, бо за короткий час сповіді священик міг легко зорієнтуватися і далі вже міг щось уточнювати; Не потрібно було перелічувати всі ситуації, в яких можуть бути гріхи. Власне, необхідно було тільки цей скелет перевірити. І зараз у кожному храмі продаються ці брошурки про пристрасті, скажімо, авторства святого Ігнатія Брянчанінова, чи святого Іоанна Кронштадського. І людина дивиться, чи є в неї ці сім пристрастей. Це полегшує спілкування з священиком, тому що є якась схема, яка відповідає загальнолюдській природі, і ми працюємо в цій схемі.
І якщо ми подивимось на сучасну психологію: скільки вона не копається в людині, вона знаходить те саме. Хтось вважає головними пристрастями людини ті бажання «заволодіти всі світом» чи бажання сексуальності. Хтось говорить про потребу в утвердженні свого «Я». Хтось говорить про емоційні реакції. Всі сучасні психологи все одно відкривають цю схему чи її окремі елементи, бо це щось таке загальнолюдське. Недарма ж її відкрили психологи давнини, які були філософами, бо тоді філософія і психологія ще не розділялись, психологія була частиною філософії. От святі отці її взяли, і, відповідно, далі це використовували священики, і це було правильно. Хіба в людини не є три головні частини її внутрішнього світу, тобто розум, емоційні реакції на світ і чуттєвість? Хіба не правда, що половина цих реакцій відбуваються свідомо, а половина – несвідомо? Це те саме, що говорили античні філософи. Схема працює, хочемо ми чи не хочемо. І приблизно можна виділяти саме ці пристрасті. Можна намалювати багато різних схем, але вони будуть розвитком цієї основної схеми.
— Чи всі гріхи однаково тяжкі для душі людини, для її спасіння, її покаяння? Чому спеціально говориться про головні пристрасті чи про сім смертних гріхів?
— Це давня традиція, що знайшла свою абсолютизацію на Заході. От є сім гріхів. Якщо ти згрішив одним із цих семи гріхів і відчуваєш це за собою – ти не можеш причащатися, а відповідно, повинен сповідуватися. Ти згрішив дрібними гріхами – ну, значить ти ще в стані благодаті і можеш причащатися. А на Сході практика така, що необхідно періодично відмиватися, працювати над всіма гріхами, починаючи від цих семи головних і закінчуючи найменшими. І ми знаємо, що найбільше займаються самоаналізом ті люди, які ближчі до святості. Бо на сонці помітні і маленькі плямочки. А коли це не сонце, а суцільна чорна пляма, то виділити ці сім гріхів і почати очищення з цього – це і є завданням. Ми помічаємо ці сім гріхів і починаємо боротьбу з ними. Перше: ми не допускаємо зовнішніх проявів. Тобто я не хапаю щось, коли воно лежить на столі, не кидаюсь на кожну дівчину, не відчуваю задоволення, коли мені лестять. Відповідно, цей гріх у мене в душі, але він вже не стимулюється мною, бо я вже його в душі стримую. А потім я починаю боротися з ним в душі. Тобто спершу боротьба з проявами гріхів, а потім боротьба з самими цими помислами. І я починаю поводити себе по-християнськи, чи по-філософськи.
Тобто хоч би що сталося – я маю внутрішню радість, бо живу вірою, надією, любов’ю; або розумним щастям, як говорить Сковорода, внутрішнім серцем. Зовнішній світ навіює мені якісь бажання, а я їх, скажімо, ігнорую, не приймаю, не реагую на них. Це ситуація внутрішньо здорової людини, яка не допускає ані сильних радощів, ані сильних депресій. Вона от іде по такому серединному царському шляху. Це не повний аскетизм, треба відрізняти. От є отці-пустельники, які йшли на максимум, боролися тим, що, скажімо, мало їли, або все життя були безшлюбні. Це не шлях для більшості. Шлях для більшості – це ось така стриманість, така помірність, що от «не треба мені десятої машини, достатньо двох». Тобто кожен знаходить у своєму житті свою міру. Певно, що є якийсь соціальний статус і в ньому я маю щось робити, але в межах цього соціального статусу я вибираю якийсь оцей серединний шлях. Я не відмовляюсь зовсім від мобільного телефону, але беру собі якийсь хороший, але скромніше. Такий серединний шлях, така боротьба з пристрастями, стриманість – вона можлива і сьогодні. Християнину легше, бо він має віру, надію, любов.
Тому на позитиві йому легше боротися з пристрастями. І тому більш неприємно бачити, коли християнин має якісь пристрасті. І християнство руйнується саме на цьому. Віри, надії, любові все менше, а розмов про них все більше. Це знову пристрасті роз’їдають, починаючи від гордині, самолюбства, і далі. Людина може любити себе взагалі, себе як росіянина чи українця, себе як священика чи професора… І всі пристрасті в результаті з’являються в душі. І так з кожним, і я не є винятком. В кожної людини є ці пристрасті. І все життя – це боротьба, як казали отці. Душа – це арена боротьби, і не тільки між Богом і дияволом, але й боротьби між любов’ю і оцим ось егоїзмом, самолюбством. Якщо ти вибираєш любов, то ти й живеш в цій любові, якщо ти вибираєш самолюбство – ти обов’язково потрапиш у гріх оцих пристрастей і в тебе вони будуть всі наявні. Це і для колективного аналізу. Цілі народи впадають у гріх гордині, цілі народи бажають «дайте всього», цілі народи можуть бути в гніві на когось або в депресії. Це навіть для соціального аналізу підходить, бо щось таке є в людській природі, коли йде гріх, нічого не зробиш.
Пропозиції деяких психологів не боротися із пристрастями, не регулювати цю сферу, можуть приводити до помилок, іноді – страшних. В онкоцентрі щоб дітям вижити, налаштувати дітей на позитив – це велика робота. І приходили психологи, священики, працювали з ними – і були навіть надприродні зцілення. Тобто якісь сили організму, Бог поміг, космос поміг - щось з дітьми ставалося. А тут прийшли з центру гештальт-психології, фонд Катерини Ющенко їм заплатив, і говорять: ви не повинні тримати пристрасті в собі, якщо ви когось ненавидите – намалюйте його і вбийте. Приходимо – діти як малі звірі, кидаються на всіх. І ніхто з цих дітей не вилікувався, хвороба розвивалась. І це помилка, це психологічна єресь.
Такі самі єресі бувають скрізь. Людям говорять: вам не треба боротьби з пристрастями, давайте будувати «руський світ», розбудовуватися – і займаються чимось зовнішнім. І вже миру в душі немає, немає добра, а є поле гріха – як у прихильників чергової утопії, так і у противників. Тому велика відповідальність на тих, хто починає такі теми утопічні віруючим підкидувати. Від стимулювання пристрастей будуть завжди погані наслідки. Тоді в онкоцентрі психологи прийшли до дітей і цей гнів вивільнили у дітей, а друга дзеркальна пристрасть цієї ж емоційної сфери: якщо він вивільнив гнів, то це значить, що завтра у нього буде депресія. І дійсно – завтра у нього депресія. Так не можна. Стриманість повинна бути завжди. От таке намагання бути в міру безпристрасним – і мир, благодать, і в сім’ї і на роботі; ця психологічна схема може працювати на позитив.
— Чи можна говорити, що людство стає більш чи менш грішним; чи людина однакова за всіх часів? Чи змінюються тільки прояви гріхів?
— Важко судити, бо по великому рахунку люди як були, так і залишаються грішними. Але є винятки – бувають часи нелюдських гріхів, якісно та кількісно інших за звичайний людський стан гріховності. Ми зараз в Києві, а багато років тому в тому самому Києві розстрілювали сотні тисяч людей. Звичайно, це був більший прояв гріха, ніж той стан гріха, який є на сьогодні. До речі, ми застраховані від того, що це не повториться. Тому що якщо люди допускають різні звичайні гріхи, в суспільному чи приватному житті, відбувається якийсь кумулятивний ефект. Бо люди жили собі нормально, потім дозволили собі одне, друге, потім дозволили п’яте-десяте – і зрештою дійшли до диявольського стану гріха, коли люди вже були прямим знаряддям зла і навіть відчували це зло в собі. Те саме було з більшовиками, коли вони стріляли самі себе по десятому колу, народ нищили по десятому колу.
Часто ми не задумуємося над цим феноменом переходу людського зла до зла диявольського. Над цим, наприклад, задумувався Андрей Шептицький, греко-католицький митрополит, або Михайло Булгаков в романі «Майстер і Маргарита»: такі явища, як фашизм, сталінізм – це вже не просто людське зло, а якесь надлюдське зло, це прояв диявольського зла. Але якщо існує надприродне зло, то повинно існувати і надприродне Добро. Бо надприродне зло – це лише тінь, яка неможлива без світла. Якби не було тіні, то не було й світла, світло і тінь завжди поєднані, говорить Воланд. Але у Булгакова в цілому зворотна логіка: якби не було світла, то не було б і тіні. Він вважав, що диявольське зло явно існує у світі. Щоб була власне тінь, оце світове зло, повинен бути Творець, який є Добром, і який навіть це світове зло спочатку створив як добро, а воно потім відхилилося і почало цей шлях деструкції, нагнітання гріха і тому подібне.
Тому якщо ми беремо людський розвиток саме як він іде на шляху людського, то гріховність людства завжди приблизно однакова. І що колись, сто років тому люди були кращі, бо більше ходили в церкву – це ні. Вони більше ходили в церкву і так само бажали зла, гріхів. Можливо, було менше проявів зла, але якихось, окремих: менше було блуду, але більше гордині чи ненависті. Але що спотворює людство час від часу – це такі вулканічні вибухи диявольського зла. Тоді стаються якісь глобальні війни, революції. Тому що тоді виникає таке зло і такі гріхи, які б людина сама по собі не вигадала б. І все це на ґрунті людської гордині. Ось цей найперший гріх розуму – гординя – є отим клапаном, який відкриває диявольське зло, безкінечне зло. Воно сюди вноситься і поки само себе не знищить, чи поки його не знищать, воно руйнує все навколо і все в людині.
От ми існуємо в такій ситуації, коли ще повинні загоїтися рани від цього диявольського зла, від того що «все, що сказала партія, є добром». От партія сказала: вбивайте своїх батьків – і це добро; чи доносьте на сусіда. І коли ці рани зрештою загояться і ми зможемо відірватися від диявольських проявів зла, від того, що «все, що говорить влада, є добром», чи «мета виправдовує засоби» – коли ми від цього відсторонимося, ми опинимося у звичайній ситуації, що треба боротися зі звичайними гріхами. І систематично: починаючи від гордості і закінчуючи якимись нашими бажаннями. Бути стриманим. Подивимось на західну людину. Вона приватно може проявляти якісь гріхи, але вона стримана, вона не показує власних депресій, не нав’язує власних бажань. Хоча б зовнішня стриманість.
— А от ця зовнішня стриманість на Заході – це результат чого? Роботи на собою?
— Це результат того, що західна цивілізація, як би про неї не говорили – це цивілізація християнська або постхристиянська. Тому що ця аскеза, боротьба з пристрастями, що повинен вести себе нормально – воно ввійшло в плоть і кров. І ти можеш приватно, десь там, де зібралися такі ж ідіоти, вести себе як хочеш. Але публічно, на роботі, цей моральний кодекс повинен бути. І це важлива річ. Ми говоримо: ми кращі. Де ми кращі? У нас гріхи буяють, пристрасті буяють, ми один на одного визвіряємось. То реально ми гірші.
Тому що якщо відбудеться дійсне повернення людства до християнства, до добра до любові – ми в однаково поганому становищі, і Захід, і ми. Бо ми поводимо себе не згідно з цими канонами, і вони внутрішньо вже від цього відреклися і лишилася зовнішня оболонка. Але, можливо, якщо є зовнішня оболонка, то легше прийти до внутрішнього; а якщо немає звички зовнішньо себе стримувати, то неможлива і внутрішня стриманість. Немає десь цього острова благодаті, немає «святої Русі» або «святого Києва», де ми просто були б святими людьми, які ще не спотворені гріхом. Ми спотворені, і можливо, навіть більше ніж західні люди. У нас просто інші форми тієї ж хвороби пристрасті.
— А чому так, що ми часто не намагаємось навіть зовнішньо себе контролювати?
— Це наслідок радянської влади. Прийшла радянська влада, Ленін виступив на третьому з’їзді комсомолу і сказав: яка може бути мораль? Мораль добра і зла? Викинути це все! Те є добро, що корисно для робітничого класу, те є зло, що не корисно. Відповідно ціль виправдовує засоби. І оця ось така мораль насаджувалась. Потім комуністи зрозуміли, що так неможна взагалі жити. Почали вигадувати там якийсь моральний кодекс будівничого комунізму. Мораль радянська – це мораль армії, чи якогось класу або ордену, мораль партійна, великої маси. От хтось там нагорі вирішив, що зараз морально ось це – і всі починають своїх батьків закладати. Хтось вирішив, що зараз морально кидатись на дзоти – і всі, замість того щоб воювати нормально, по уставу, прораховувати, як інші народи, де б мінімальні втрати були, кидаються на дзоти. Хтось вирішує, що це морально – а може воно моральне, може воно ні згідно з якимись об’єктивними законами – природи чи Божими законами. Але про це вже не думають – а морально тому що хтось так вирішив. І, відповідно, люди у нас звикли, що не існує об’єктивних критеріїв. Наприклад, ти їдеш в поїзді «Ужгород – Москва», і відповідно тебе обслуговує московська бригада. Ти говориш: пожалуйста, мне того-то. А тобі: «подождите». Тебе ігнорують, ти ніхто і ніщо. Тому що кожна людина є ніхто і ніщо. Який є об’єктивний критерій щоб тебе поважали?
Раніше цар-батюшка вирішував що є добро і зло, потім комуністична партія вирішувала, а зараз кожен сам вирішує, тут за мною ніхто не слідкує, що для мене добро, то й для всіх добро, а що мені зло – то й усім зло. Все. Ти їдеш назад, із Ужгорода в Москву. Підходить неспотворена радянською мораллю людина і каже: що пан хоче поїсти? Пан хоче багато чи так просто перекусити? У нас є те, можу запропонувати те… і т. п. Це людина прийшла з іншою мораллю, західною. А що вона була колись нав’язана з Австрії, з Польщі ця мораль – так вона була вихована в нормальних християнських умовах нормальної християнської Церкви, і навіть сорок чи п’ятдесят років радянської влади не змогли її зруйнувати. Чому у нас не так? Бо спочатку громадянська війна, потім голодомор, і тоді вже люди морально впали. І тоді вже, після таких катастроф, піднятися дуже важко. Різниця не в тому, що більше років Східна Україна була під радянською владою, ніж Західна. Різниця в тому, що Західна Україна не знала голодомору.
Якби по них пройшовся такий голодомор, можливо б і в них ця мораль не залишилась і вони б теж, напевно, перетворилися на цих шарікових чи постшарікових. А у нас це відбулося, і дуже важко бути просто людиною, просто християнином, відновлювати цю матрицю, бо вона навіть зовнішньо не збереглася. І тому люди такі агресивні, тому в них так багато зовнішніх проявів пристрастей, вони не тримають нічого в собі: що є в людині – те тут же й побачиш. Це погано. Нема внутрішньої дисципліни, зовнішньої дисципліни і ми стаємо таким-от єдиним пострадянським хворим грішником. І скрізь подібне. Д. Мережковський відчував це колись, і казав: «придет хам». Хто такий хам? Це людина яка грішить і яка дозволяє собі грішити, яка вважає це нормальним, має пристрасті – і культивує ці пристрасті, їй добре з ними, вона щаслива. І ми живемо в такій ситуації, коли ще не відбулося повернення, не відбулося перетворення, щоб це почалося від окремих людей, щоб ми бачили якісь взірці моральні.
Хоча є. Наприклад, бере журналіст у Руслани Лижичко інтерв’ю і каже: «у вас там багато хлопців було?» Руслана каже: «ні, у мене один, мій чоловік, Саша Ксенофонтов». А той журналіст далі допитується: «І ви на інших не дивитесь?» «Та ні, ви що. Я нормальна дівчина, християнка, я на інших не дивлюся, у мене мій улюблений чоловік.» «Не може бути, та ви повинні бути сучасною дівчиною…» От коли є такі приклади, що от Руслана не боїться сказати, що це нормально: мій улюблений чоловік, і нормально не дивитись на інших, нормально спілкуватися з ним, і от коли таких людей буде багато, які будуть говорити, що власне моральний спосіб життя, загальнолюдський, не лише християнський, такий стриманий – це нормально, тоді й люди почнуть пробувати. От у мене був друг, він ще за радянської влади пішов в армію. А він був християнином, і всі спочатку сміялися: що ж ти – не б’єшся, не п’єш? Ти ненормальний.
А проходить місяць-два, він там класно розмалював їм до Нового року концертний зал, ще щось зробив, вони дивляться – нормальна людина, у неї просто норма поведінки інша, і навіть його норма – краща за нашу. Тобто вони дивляться, що цей спосіб життя кращий за інші, бо він наповнений добром, наповнений смислом, любов’ю, у нього є надія, у нього є плани якісь на життя, а в нас нема нічого. І тут люди бачать, що можна інакше стратегію життя будувати, і люди починають бути християнами. Тобто кристалізація суспільства відбувається коли з’являється багато моральних людей і вони як каталізатор виступають, люди починають на ці зірки дивитися. Але нас багато що збиває.
Тому що є люди, які за своїм професійним покликанням повинні бути взірцями. Наприклад, священики. Коли ми бачимо, що вони грішать, це нас збиває. Це приводить до суспільної депресії. Бо люди втрачають віру. Вони дивляться що можна чекати від політиків? А нічого. І це дуже сильно. Бо, наприклад, в Росії – там згодні терпіти, що батюшка там п’є. І нічого, зате він батюшка. У них ставлення як до жерця: хоч який він є, хоч який у нього мерседес, а він собі покадив правильно, святою водою освятив – і все. Обряд відбувається правильно – він правильний. В принципі навіть така норма, що так воно й повинно бути. А в українців така свідомість, що вони дивляться за мораллю.
От дивляться: о, що ж це батюшка в піст м'ясо їсть? Все, не буду ходити в церкву. І зараз не можна вже нічого зробити, бо не можна народ якось загітувати. Він на ці приклади подивиться: ну, оскільки на верхах нічого не роблять, батюшки нічого не роблять, моральних прикладів не показують – і я не буду тоді моральним, буду як усі. Таке от суспільне падіння, і це дуже небезпечно. Бо сьогодні нема морального стрижня, а завтра нема ніяких сил і боротись ні за що. Ані за місце під сонцем для України, ані за «производительность труда», ані за те, щоб розбагатіти – нема вже сил ніяких, вони кудись пішли. Бо насправді в чому полягає і християнська, і філософська мудрість? Що сили є лише в добра. А зло – воно паразитує на силі добра, воно тимчасово користується якимись силами душі і от це добро перетворює на зло. І якщо людина бореться з пристрастями, то в неї з’являються великі ресурси енергії добра. А якщо людина не бореться, то в неї рано чи пізно сили закінчуються. Подивіться на багатих: у них постійні психологічні проблеми. Чому? Бо сила пристрасті, сила захоплення закінчилась.
— А чому люди, які зараз намагаються духовно рости часто звертаються не до християнства, а читають психологічні книжки, чи звертаються або до буддизмі?
— Християнин – це позиція особистості. Щоб бути християнином, необхідно бути особистістю, мати віру, надію, любов, необхідно мати добро, чинити добро, бажати всім добра, постійно мати добро у своїй чуттєвості за тією схемою, про яку ми говорили. Особистість у кожного є, Але люди роками і навіть століттями відучені від довіри до власної особистості. І тому цим людям так гарно з буддизмом. Буддизм вчить: особистість – це погано. І ти відрікайся від особистості. А люди навчені: «я – рядовий партії», вони привчені до того. Ну як це – особистість? Як відповідати за свої вчинки? І звідси всі нові рухи. Ти приходиш – там ніби живий бог, або пророк цього живого бога; і ти перекладаєш на нього всю відповідальність; він все вирішує за тебе, і ти відчуваєш свободу. Ти знову як дитина, за тебе все вирішують. І люди цього бажають.
Бо ти приходиш у християнську Церкву і ти є членом цієї Церкви, все-одно за тебе не вирішують, це твоя битва між добром і злом; ти повинен в цій общині вжитися, ти повинен налагодити якось стосунки любові в цій общині, налагодити християнське життя в сім’ї. Це тільки особистість може робити: отак тримати себе в руках, працювати на позитив і т. п. А людям це важко, вони спокушуються. Як у Достоєвського Великий Інквізитор говорить: Христос, навіщо їм ця свобода? Навіщо ти робиш їх особистостями, що відповідають за свої вчинки, розбудовують життя? От у мене всім добре, вони всі раби, їм дали хліба – і все чудово. І люди дуже часто шукають такого психологічного способу знайти оце рабство. Він намагається стати рабом, наприклад, психоаналітика, хоч цей психоаналітик говорить йому повну дурню. Звичайно, буває, що психоаналітик кудись попадає, але переважно це випадково. І це вже проникло в християнство. Тобто люди й тут починають шукати якихось старців, у яких надприродні знання від Бога, приходять і запитують як їм жити.
Вони навіть не перевіряють цих старців. Раніше приходили і чекали, поки він розповість тобі про твої гріхи, про твоє минуле життя, і тоді розуміли, що людина хоч щось знає. А зараз перший зустрічний. «Батюшка Андрій Ткачов, як нам жити?». У отця Андрія нема ясновидіння, але він готовий роздавати поради направо й наліво. А він починає говорити, що у тебе є дружина, її треба ламати об коліно… Це не християнське вчення, що треба жити за «Домостроєм», ламати гордість людини, це він сам придумав. А він видає це за духовну пораду християнського священика. Ми стикаємося з тим, що приходять до священика православні жінки, а в них перебиті барабанні перетинки, бо хтось їх ламав об коліно і тому подібне. Діти приходять, покалічені цим. У них епілептичні припадки на цьому ґрунті, що батько бив матір.
Тобто жадоба духовного рабства проникає навіть в традиційні християнські церкви. А якщо є люди, які готові бути рабами, то завжди з’являються люди, які готові бути духовними провідниками, як от ці старці, і говорити будь-що. Вони наповнюють це християнським, або буддиським, або ще якимось жаргоном, і говорять все, куди їх несуть власні пристрасті. І вони видають не Євангеліє, а вони видають щось власне, своє вчення, власні поради. От питали у святого Серафима Саровського, у оптинських старців: як ви даєте поради? Вони говорили: ми молимося Богу, і коли чуємо в серці, що порадити цій людині, ми й говоримо. Святий Серафим Саровський, наприклад, відразу чув. Він говорить: були промахи, коли я не довіряв цьому голосу і говорив згідно зі своїм розумом. В такому випадку обов’язково були промахи, обов’язково вони не туди попадали. Оптинські старці, бувало, по троє діб молилися щоб була якась відповідь від Бога.
А якщо людина не чекає цієї відповіді від Бога, а починає говорити від себе, згідно зі своїми якимись психологічними знаннями, то, безумовно, згідно з логікою святості, вона обов’язково попаде не туди, обов’язково буде щось нехристиянське. Це велика спокуса. Бо живе в монастирі, значить знак якості на ньому стоїть, – і ніхто не дивиться на те, говорить він від Бога чи від себе. Вже дійшло до того, що ось в патріарх Алексій змушений був видати спеціальну постанову проти младостарчества. Бо кожен починає бачити себе старцем, який може давати якісь поради, а люди після цих порад залишаються «без кола, без двора», в повному розоренні. Патріарх написав: перевіряйте їхні слова Євангелієм. Це порада Симеона Нового Богослова і інших старців: перевіряти всі слова Євангелієм, особливо якщо ти не монах. У монахів там більше послушання, а якщо ти мирянин – ти обов’язково повинен перевіряти всі слова Євангелієм. Перевіряємо: це узгоджується з духом Євангелія – здавати дітей в інтернат, бити дружину? Ні, не узгоджується. Значить, батюшки щось не те говорять. Це важлива річ.
— Виходить, і поради незрозуміло в кого шукати.
— Поради завжди можна шукати в Біблії.
— Але це такий складний текст…
Ніякий він не складний. Коли ви берете Біблію, ви відкриваєте – і закриваєте, бо там багато чого написано. Але Бог звертається безпосередньо до людини в словах Євангелія, в проповіді Ісуса Христа. І це найлегший і найпростіший текст. От ви відкриваєте Матвія, 6, 5, 7-й розділи, Нагорну проповідь Христа про те, якою має бути людина не просто як людина, а як син Всевишнього; не просто як людина добра, а як людина святості. Ви відкриваєте – і це вже завдання на все життя. От духовна порада, і тобі не треба буде ніяких порад. Ось моя знайома, одна бабуся, кожен день кричить на свою дочку, на своїх онуків. Це явно суперечить Нагірній проповіді. Вона з ними ворогує – але вона кожного місяця їздить до якихось старців і там шукає, щоб вони підтримали її в її великій духовній боротьбі, що вона ж буде кричати, аж поки вони не стануть хорошими християнами, такими, як вона хоче. А духовна порада у тебе на столі, відкрий, почитай п’яту главу Євангелія від Матфія – і тобі стане все зрозуміло. Це суть християнства. Якби люди жили отак от просто, брали б свої пристрасті, аналізували згідно з цією класифікацією семи пристрастей і боролися з ними, а позитивний ідеал як творити добро брали б з Євангелія – то взагалі ніякої проблеми не було б.
— Хочеться, щоб хтось сказав, як отримати таку таблетку, що її приймеш – і завтра прокинешся вже чистим від всіх пристрастей та гріхів..
— Такого чуда не буває. Духовне здоров’я, як і тілесне здоров’я, досягається постійними вправами. Або зберігається постійними вправами. Бувають випадки, що людина здорова з дитинства. Але рано чи пізно вона зустрінеться з тим, що ці пристрасті виповзуть і необхідно буде з ними боротися. Я сам був свідком, як люди, доживши до тридцяти років, духовно були такими дітьми, які були вільні від всіх цих пристрастей. Але потім вони в них були розбуджені – і люди почали боротися з цими пристрастями. І борються. Хочеш чи не хочеш, це така ж річ, як і фізичне здоров’я. Постійні вправи. Не випадково в античності придумали, що це духовні вправи. І людина так постійно повинна жити. Хай це навіть буде так, як Франклін, що у свою таблицю коли щось зробив – ставив галочку, якийсь негатив зробив – ставив галочку. Але звичайно християнин молиться, він повинен подумати не настільки схематично, а спочатку – які були гріхи, потім – які блага Бог мені послав, і бути вдячним Богові за це, а потім подумати: а Нагірну проповідь як я виконую? Погано, ще далеко мені до довершеності. І ці три речі дуже дисциплінують людину. А монашество – це коли людина всерйоз вирішила цими духовними вправами займатися, кожен день. І їй важко, бо ті пристрасті, які в нас за десять років, у монаха можуть розвинутися за один рік, бо там все підігрівається, там тебе спокушують, бо помітно, що ти борешся. А мирянину потихеньку можна виконувати, користуючись психологічним методом боротьби із пристрастями. Ну і не забувати, що лише благодать церковних таїнства може дозволити людині суттєвого просунутися на шляху подолання восьми пристрастей.
— Дякую, дуже цікаво було.
— Маю надію, що цікаво.
Джерело:
