31.05.2011р. Б. / Яке відношення Московська патріархія має до Десятинної церкви?

Яке відношення Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття до першої згадки селища Москва, за 300 років до зародження Московського князівства і за 600 років до утворення Московського патріархату?

Десятинна церква була колосальним храмом для всієї Східної Європи, адже тоді церкви, якщо вони будувалися, були розміром з кімнату.

У цій церкві було поховано великого київського князя Володимира Великого з його дружиною візантійською принцесою Анною. Там же зберігалися мощі княгині Ольги, перенесені туди Володимиром.

У церкві покоїлися мощі святого Климента Римського, відомого тим, що наприкінці I століття нашої ери його заслали в Херсонес, де його замучили язичники за християнську віру. Перед церквою також стояли дві велетенські мідні статуї коней, вивезені Володимиром із захопленого київським військом Херсонеса.

Під час монголо-татарської навали в 1240 році Десятинна церква була останнім укріпленням киян, якими керував воєвода Данила Галицького Дмитро.

Як пише Плано Карпіні – посол Папи Римського – до монгольського хана, у 1245 році кияни вважали своїми князями Данила Галицького та його брата волинського князя Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану послам цих князів.

Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішній Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємцем Монгольської імперії.

А якщо згадати, що упродовж свого Середньовіччя Москва була васалом держав, котрі вийшли з Монгольської імперії, то яка вимальовується картина?

У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським.

На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні – "застовпити" собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.

Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом української солідарності.

Нам хочуть імперськими муляжами перекрити шлях до духовності, використати духовні скарби народу України йому ж на шкоду.

На жаль, окремі церкви в Україні ризикують перетворитися на цілковитий політичний муляж. Як стверджував депутат Святослав Олійник, біля Десятинної церкви один зі священників у відповідь на зауваження депутата українською мовою сказав йому: «Ты тут не шокай человеку с бородой».

Ось як усе просто: іноземець відростив бороду – і вже можна забирати в українського народу його духовні цінності.

Я знаю ситуацію, коли в Білоцерківському районі в село прислали священика УПЦ МП, щойно відставленого військового моряка з Росії, усієї релігійної освіти у якого – тримісячні курси.

Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже "відновлювала" у 1828 – 1842 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої монголо-татарами.

Примітно, що Київський патріархат ще у 2004 році заявив про свій намір отримати право на відродження Десятинної церкви. Тому рішення провокує вкрай серйозний міжконфесійний конфлікт у серці столиці.

Рішення "української" влади надати перевагу одній конфесії не лише цілковито безглузде. Це ще є відвертою дискримінацією за релігійною ознакою. Адже за всіма наявними соціологічними опитуваннями, кількість віруючих Київського патріархату в Україні більша за кількість віруючих Московського.

Що ж стосується наявних опитувань щодо столиці України, то ситуація ще більш разюча. За даними соціологічного опитування, проведеного в Києві “Українським демократичним колом” у 2011 році, половина киян (49,8%) є прихильниками Української православної церкви Київського патріархату, послідовниками ж Української православної церкви Московського патріархату назвали себе 16% киян, Української автокефальної православної церкви – 5,1%.

Навіть за даними російської компанії ФОМ-Україна, кількість віруючих Київського патріархату в Києві майже в три рази перевищує кількість прихожан Московського патріархату.

Ситуація така, що Московському патріархатові доводиться домальовувати своїх прихожан фотошопом, як це нещодавно сталося в Харкові. Хоча, як писали ЗМІ, золоті годинники у ієрархів справжні.

І ще питання: чи може добрий пастир кликати свою паству туди, де її знищували мільйонами?

Московський патріархат завдяки своїй антиукраїнській політизації вже пройшов унікальний шлях – перетворився на релігійну меншість в умовах кількісного переважання храмів. Церква Христова – це люди, а не стіни.

По суті, заради цьогохвилинних імперських вигод відбувається руйнування речей, які мають колосальне духовне значення для зв’язків між народами.

Щойно політики замацали до непристойності Свято Перемоги, святе для більшості українців. Тепер ось Десятинна церква... Схоже, ініціатори цих речей навіть не усвідомлюють, які можуть бути колосальні наслідки їхніх діянь у довгостроковій перспективі.

Звичайно, таке використання православ’я надзвичайно шкодить і церкві, і вірі в Україні.

Сподіваюся, що якась частина ієрархів УПЦ МП все ж розуміє свою міру відповідальності.

Олександр Палій, історик, політолог

Джерела:

УНІАН

Мандрівники Христа Царя

Норман М.Наймарк: «І Сталін, і Гітлер винні у злочинах геноциду»

Минулого тижня на запрошення Національного університету «Києво-Могилянська академія» столицю України відвідав професор Стенфордського університету (США) Норман М.Наймарк. Візит відомого американського історика насамперед запам’ятався широкою презентацією його нової книжки «Геноциди Сталіна», яка щойно вийшла друком у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія». Пан професор люб’язно погодився дати інтерв’ю DT.UA.

У своїй передмові до українського видання (книжка побачила світ 2010 року в рамках серії «Права людини і злочини проти людства» у видавництві Прінстонського університету) Норман Наймарк зазначив: «…історія кривавої політики радянського режиму в 1930-х роках тісно пов’язана з Україною, з її унікальним місцем у російській та радянській імперіях і ключовим геостратегічним положенням між Москвою й центральною частиною Росії, з одного боку, та Польщею — з іншого. Неможливо зрозуміти репресії 1930-х років і «націоналізацію» масових вбивств (перехід від «класової» до «національної» ознаки наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років) без вивчення центральної ролі України і українців у цьому процесі. По-друге, ключова роль Сталіна в геноцидній політиці 1930-х років та його антагоністичне — можна сказати, українофобське — ставлення до політики, історії і культури Української Радянської Соціалістичної Республіки та її народу, а надто українських селян, — це невіддільна частина історії геноциду в Радянському Союзі».

Книжка Нормана Наймарка торкається багатьох аспектів геноцидної практики Йосипа Сталіна: формування його як особистості, як «народовбиці», боротьба за владу в Кремлі після смерті Леніна, колективізація — розкуркулення селянства, Голодомор в Україні 1932 — 1933 рр., «полювання» на національні меншини, Великий терор 1937 — 1938 рр. і, нарешті, порівняльний аналіз злочинів «вождя всіх народів» та фюрера Німеччини Гітлера. Зокрема, дуже важливим є перший розділ, у якому досить широко подано історію виникнення та тлумачення питання геноциду.

Пан професор вважає, що діяння «батька всіх народів» у XX столітті можна й потрібно називати геноцидом, і український Голодомор — лише один із його проявів…

— У вашій книжці відзначено, що, на наполягання СРСР, із розширеного тлумачення терміна «геноцид» у «Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року було вилучено соціальні та політичні групи і залишено тільки національні, етнічні, расові та релігійні. Це була важлива для сталінського СРСР «поступка» західних демократій. Ви наголошуєте: визначення поняття «геноцид» у редакції Рафаеля Лемкіна вже застаріло. Хоча відомий факт, що вже 1953 року Р.Лемкін до 20-ї річниці Великого Голоду виголосив доповідь «Радянський геноцид в Україні», в якій назвав злочин сталінщини геноцидом проти української нації (зберігається в архіві Нью-Йоркської громадської бібліотеки). Ви вважаєте, що поняття геноциду має охоплювати більш широкий аспект злочинів проти людства?

— Я почав відстежувати історію цього визначення, як це прописував Лемкін, із 1930-х років; стежив і за законодавчою історією цієї конвенції — як вона приймалася, розглядалася в комітеті ООН. Я працював із внутрішніми записами членів комітету, що доступні для користування. Хочу сказати, що не лише Союз був проти розширення тлумачення зазначеної конвенції, проти виступили і британці, які непокоїлися через своє колоніальне минуле, і навіть представники Аргентини, Бразилії, Ірану... Крім того, Радянський Союз тиснув не лише політично, підготувавши багато літератури на підтримку своєї позиції. Це був також інтелектуальний тиск, а США не бажали вникати в ці аспекти, вони хотіли просто швидше прийняти конвенцію через дуже сильний тиск єврейського лобі, і сам Лемкін активно її лобіював. Насправді 1948 року мало кого хвилювали куркулі, колективізація, Голодомор, «Велика чистка»…

— Як ви прокоментуєте політичні декларації на державному рівні щодо злочинів геноциду?

— Насамперед, я вважаю неправильними резолюції з боку держав, бо це питання — не політичне, а історичне, культурне, інтелектуальне, суспільне. Держави не повинні втручатися. Це стосується позиції Туреччини й Росії, відповідно, у питанні винищення вірмен 1915 року і Великого голоду 1932 — 1933 років. Якщо російські історики мають якісь докази щодо Голодомору, то вони можуть приїжджати й презентувати свої розвідки українським історикам. Зазначений підхід — насамперед європейський, але важливо, щоб він поширився і на інші країни, щоб держави все-таки не втручалися в питання історії, бо це ускладнює діалог між людьми, які мають різні погляди. Так, мій знайомий-науковець із Росії похвалив книжку, але сказав: одна проблема — що Голодомор не був геноцидом. Важливо, що люди мають можливість дискутувати. Також неправильно, якщо ухвалюють закон, який забороняє висловлювати сумнів у тому, що те або інше явище було геноцидом.

— У своїй книжці ви грунтовно простежили шлях Сталіна до влади, і як він зростав як політик, і як змінювався його характер… Як пояснити жахливі сталінські репресії на психоемоційному рівні?

— Ми маємо дуже мало свідчень і доказів щодо його психоемоційного стану. Мало людей писали про Сталіна за його життя, а він сам не залишив ані щоденників, ані спогадів, на основі яких можна було б робити якісь висновки. Тому багато про що доводиться лише здогадуватися. Можемо назвати його людиною, котра будувала параноїдальну фантазійну систему уявлення про світ, підозрювала найближчих людей, підозрювала кожного. І на основі цього вибудовувала цілу конспірологічну систему. Я вважаю, що у Сталіна була певна психопатологія, певний різновид ментальної недуги…

— Найвищого рівня вона сягнула після смерті 1932 року його другої дружини — Надії Алілуєвої. Це була вже зовсім інша людина, чи не так?

— Я згадаю і смерть С.Кірова 1 грудня 1934 року. Це також вплинуло на його здоров’я. На думку лікарів, спеціалістів із цього питання, з якими я спілкувався, поставити Сталінові діагноз — дуже важко. Якщо людина справді потерпає від психічного захворювання, мають бути якісь симптоми, проте у Сталіна вони не зафіксовані. Він діяв гранично чітко, не виникало проблем у його повсякденному житті, його діяльності. Тобто якщо захворювання і було, — воно не проявлялося, тож поставити діагноз практично неможливо… Ще один бік цього питання — емоції. Можна припустити, що він справді був холодною і байдужою людиною, але можна припустити також, що ця холодність, байдужість — тільки на поверхні і під їх прикриттям насправді вирували емоції та гнів. Вони могли вириватися назовні, коли йшлося про такі речі, як опір. І тоді на арені діяв рішучий змовник і вправний лицемір, який змітав усе на своєму шляху.

— Практично з середини 1930-х років держава була віддана на розтерзання силовим структурам. Відбувалося своєрідне соцзмагання, у якому брали участь три великі сили, що їх уособлювали три людини: М.Єжов, А.Вишинський, В.Ульріх (тобто НКВС, прокуратура, військова колегія Верховного суду). Не можна говорити про хаотичність терору, і про це пише у своїй книжці «Червоне століття» академік Попович. Геноцидна практика 1930-х була спланованою акцією: так планувалася перша п’ятирічка, готувалася колективізація. І, як сьогодні відомо, вбивство С.Кірова також стало прелюдією Великого терору 1937 — 1938 років. Сталін знищив опозицію у ВКП(б), а невдовзі приборкав державу. Це був конвеєр. Мова про те, що всім керував, усе контролював саме Сталін із допомогою підручних, яких легко кинути в небуття чи холоднокровно вбити…

— Я повністю погоджуюсь із тим, що ви сказали. Сталін насправді міг передавати якісь свої повноваження підлеглим, міні-менеджерам, міні-управлінцям. Але щойно вони отримували владу, зміцнювали її, — їх замінювали (часто — вбивали) на інших, як Ягоду — на Єжова, а потім останнього — на Берію. Я категорично не погоджуюся з твердженнями окремих осіб, що Сталін — не відповідальний за те, що відбувалося. Бо він цим терором керував, підписував вироки, покарання, накази, абсолютно розуміючи, що робить… У дослідженнях про німецьких нацистів, авторами яких є самі німецькі історики, останні вживали такий концепт, як «працювати для фюрера», тобто робити те, чого хотів би Гітлер. Можливо, йому навіть не доводилося озвучувати накази. Люди, які були в цій піраміді, намагалися вгадати, чого фюрер хоче. Припускаю, що те саме відбувалося в Радянському Союзі, що люди, котрі працювали зі Сталіним (такі як Молотов, Каганович), намагалися вгадати, чого Сталін хоче. Отже, вони здогадувалися, що він хоче, аби вони вбивали. І вони це робили, будучи переконаними, що цього бажає Хазяїн…

— Більшість академічної спільноти у світі уникає порівняння злочинів Гітлера і Сталіна. Особливо це було видно у дослідженнях німецьких учених 1960–1980-х років, навіть із ФРН. Гітлера затавровано як абсолютне зло… На їхню думку, Сталін є представником держави, яка відіграла визначну роль у перемозі над нацизмом. Чому відхід від зазначеної позиції відбувається досить несміливо? І сьогодні багато західних інтелектуалів (серед них чимало людей із лівими поглядами) уникають ототожнення двох режимів — сталінського і гітлерівського. Так, погані вчинки, так, він був жорстоким, але обставини вимагали бути таким. Далі йде перелік заслуг. Цікаво, чому, на думку пана професора, весь повоєнний час, і навіть тепер, багато західних вчених дотримуються таких поглядів?

— До холодної війни про це говорили мало, мало хто хотів порівнювати Сталіна і Гітлера. На Сталіна дивилися як на союзника, лідера великої країни, і намагалися уникати неприємних для нього порівнянь. Почали це робити люди, котрі належали до правого флангу політики, котрих можна назвати, у певному сенсі, «реакціонерами», — а ліві після смерті Сталіна так само намагалися уникати зазначених аналогій. Коли ж почалася холодна війна, то, пам’ятаючи про ядерну загрозу, західні політики намагалися оминати ці «гострі кути». Академічна наука взагалі уникала порівнянь, ототожнень двох диктаторів. Роберт Конквест, автор першої книжки про голодомори, сталінські репресії — «Жнива скорботи», власне, був поза академічною спільнотою. Дуже довго на його дослідження не зважали. Бо ж він базувався на не цілком очевидних доказах, переважно на спогадах, якихось нелегальних публікаціях. Р.Конквест був першим, хто назвав Сталіна злочинцем. Я не згоден із тим, що нічого не змінюється у сприйнятті Сталіна та збудованої ним системи, тому що все почало змінюватися після падіння СРСР і об’єднання Німеччини. Про це почала говорити навіть академічна наука. Але слід сказати, що це не є порівняння на найвищому рівні: Сталіна і Гітлера. Це — порівняння якихось речей на найнижчому рівні: гестапо і НКВС, сільськогосподарської політики Гітлера і колгоспів за Сталіна, порівняльний аналіз кіноіндустрії СРСР і нацистської Німеччини. Можна сказати, що за 50 років таких текстів на Заході вийшло чимало. І Сталін, і Гітлер винні у злочинах геноциду.

— Покійний американець із українською душею, невтомний дослідник голодоморів в Україні Джеймс Мейс на початку 2003 року сказав мені, що більшість науковців зі США — людей лівих поглядів, неомарксистів — сформували своєрідну комуну, в якій він був чужинцем. Не думаю, що сьогодні вони «склали повноваження». Напрошується аналогія: Голодомор в Україні, тим часом до СРСР приїздять відомі всьому світові ліві інтелектуали Андре Жід, Ліон Фейхтвангер, Бернард Шоу, Ромен Роллан… Лише А.Жід, побачивши ці «потьомкінські села», по поверненні до Франції наважився сказати правду про події в Україні. А всесвітньо відомі письменники продовжували співати мантру, що голоду немає і в цій країні щасливо живуть робітники та селяни. Мені важко повірити, ніби з падінням СРСР ліві інтелектуали відразу почали рух до переосмислення історії. Так, у нас в Україні, завдяки передусім західній діаспорі, цей рух до переосмислення історії розпочався. «Лівий фронт» чи Інтернаціонал ще діє?

— У книжці Пола Голландера «Від ГУЛАГу до полів смерті» ідеться про те, що люди, котрі мали справді позитивне ставлення до Радянського Союзу, дуже критично дивилися на суспільство, в якому вони жили, до якого належали. І саме на цьому базований їхній перебільшений оптимізм, перебільшено позитивне ставлення до Союзу. Вони не бачили тих недоліків…

— Чи не хотіли бачити? Дехто й не хотів бачити, як той-таки геніальний Шоу, чи Фейхтвангер…

— Звісно, не хотіли бачити. Зрозуміло, що Радянський Союз багато зробив і для приховання правди, і для маніпулювання гостями (ті ж таки «потьомкінські села»). Але про таке бачення і про перевагу лівих сил можна говорити у 60—70-х, навіть до початку 90-х років, до падіння Радянського Союзу. Багато що змінилося, вийшло чимало досліджень Голодомору і сталінських злочинів, геноцидів. Я не думаю, що тепер аж так багато важить належність до лівого чи до правого академічного середовища. Тому зміни відбуваються.

Сергій Махун «Дзеркало тижня. Україна» №19, 27 Травень 201

Джерело:

Дзеркало тижня. Україна

БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ТЕОДОР РОМЖА

Теодор Ромжа як вирок безбожному режиму

Щопонеділка о сьомій годині вечора в церкві Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі в Києві відбувається акафіст Теодору Ромжі з благословеннями мощами. У щирій молитві українські християни згадують про єпископа-мученика Греко-Католицької Церкви, якого Святійший Отець Іван Павло ІІ беатифікував під час свого пастирського візиту в Україну.

На жаль, треба визнати, що ім'я і духовний подвиг владики Теодора ще маловідомі широкому загалові. Тим часом його постать, з одного боку, віддзеркалює драматичну, трагічну і водночас героїчну долю греко-католиків в Україні, а з другого — є безапеляційним вироком безбожному радянському режимові, який вчинив страшний злочин супроти єпископа Теодора Ромжі, Церкви до якої він належав, українського народу та всіх християн.

У даному випадку не ставлю за мету у деталях розповісти про життя і діяльність Теодора Ромжі. У мережі Інтернет та церковній літературі про нього є чимало розповідей. На мою думку, куди важливіше на окремих фактах його життєпису осмислити роль і значення Церкви у протистоянні комуністичному режимові. Адже життя і смерть Теодора Ромжі — яскравий приклад того як можна і необхідно боротися за віру, національну і людську гідність, історичну справедливість.

Головна «провина» священика і єпископа із Закарпаття перед радянською владою полягала у тому, що він не просто не захотів підкоритися безбожній владі, а вдався до рішучого спротиву, який ця влада так не змогла здолати. Будучи реальним духовним лідером греко-католиків Закарпаття, єпископ Теодор Ромжа категорично відкинув запропонований йому сценарій розгрому Церкви, який було реалізовано на Галичині, коли у результаті Львівського псевдособору 1946 року розпочався процес ліквідації УГКЦ та перехід її у підпілля.

Щоб не допустити знищення Греко-Католицької Церкви на Срібній Землі Теодор Ромжа постійно об'їжджав місцеві парафії, проводив богослужіння, вів розмови із священиками і парафіянами, чим стверджував їх впевненість у необхідності берегти і відстоювати віру предків. Як виявилося, радянська влада із її могутнім ідеологічним та репресивним апаратом так і не змогла нічого протиставити місіонерській і пастирській діяльності авторитетного єпископа.

Не випадково питання про долю Мукачівської єпархії ГКЦ опинилося в епіцентрі уваги вищого керівництва СРСР. Спочатку у жовтні 1947 року уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області І. Ромер надіслав в обласний комітет комуністичної партії доповідну записку у якій стверджував: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу».

Згодом МДБ СРСР ухвалило секретне рішення вбити харизматичного єпископа, що мало б відкрити шлях для «добровільного» переходу греко-католиків Закарпаття під юрисдикцію Руської Православної Церкви, а отже фактичної ліквідації Мукачівської єпархії.

Символічно, що з-поміж організаторів злочину був вищий офіцер МДБ Павло Судоплатов, у послужному списку якого на той час вже було вбивство лідера ОУН, відомого державного і політичного діяча часів УНР полковника Євгена Коновальця. Зокрема генерал-лейтенант відділу «ДР» (диверсія і терор) МДБ СРСР Судоплатов власноручно написав звернення до XXIII з'їзду КПРС у якому вихвалявся: «За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, що активно опирався приєднанню греко-католиків до православ'я».

Характерним є і те, як був ліквідований Теодор Ромжа. Після спланованої, але невдало здійсненої автомобільної катастрофи, єпископа у важкому стані помістили до Мукачівської лікарні, де переодягнена у медсестру спецагент МДБ ввела у вену Теодора Ромжі смертельну отруту.

Через деякий час з допомогою отрути спецслужбами СРСР були ліквідовані Лев Ребет і Степан Бандера — визначні діячі українського національно-визвольного руху.

Іншими словами, Греко-Католицька Церква в Україні, її визначні діячі, в тому числі єпископ Теодор Ромжа становили для радянського режиму не меншу загрозу, аніж національно-визвольний рух під проводом ОУН і УПА. Щоб позбутися цієї загрози режим змушений був вдаватися до страшних злочинів — вбивства.

Водночас смерть владики Теодора Ромжі завжди буде своєрідним нагадуванням. Ворогам Христової Церкви, що всі їх намагання знищити духовний провід нації — приречені, оскільки так з'являються нові святі, що стають дороговказом для майбутніх поколінь. Християнам, зокрема українцям - що вони мають надійну духовну опору, на якій можна і необхідно будувати майбутнє нації.

Богдан Червак, парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

19.05.2011р. Б. / Глава УГКЦ зареєструється на «масонському» Facebook

Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук обіцяє зареєструватися на Facebook.

Про це він сказав на зустрічі «Церква традиційна і вічно молода» з молоддю в Києво-Могилянській академії, після того, як студенти висловили йому таке побажання. «Чи немає у ваших планах найближчим часом зареєструватися на Facebook, щоб ми могли з вами спілкуватися живою мовою?», – запитали студенти.

За словами глави УГКЦ, він зараз знаходиться в такому періоді життя, немов його «неначе зв'язали і ведуть. Я не зареєстрований на Facebook з однієї простої причини – у мене немає на це часу. Знаю, що багато відомих людей використовують Facebook для піару самих себе. Більше того, мають біля себе секретарів, які замість них ведуть Facebook. Я так робити не хочу. Я б хотів сам спілкуватися з вами. Я дуже добре розумію силу і важливість мас-медіа в сучасному світі, зокрема, щоб проповідувати слово Боже. Добре, я обіцяю, коли хоч трохи упорядкую своє життя, я буду на Facebook», – сказав глава УГКЦ.

За матеріалами: LB.ua

Джерела:

LB.ua

Мандрівники Христа Царя

«Чи немає у ваших планах найближчим часом зареєструватися на Facebook, щоб ми могли з вами спілкуватися живою мовою?»

От наївні студенти, та ж він залишиться таким же недоступним для них, як і о. Борис Гудзяк чи о. Тарас Барщевський...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

16.05.2011р. Б. / День хворих у тюремних лікарнях

З приводу Дня хворих, в який Церква акцентує особливу увагу на Христовім покликанні служити ближнім у часі їхньої недуги, в'язничне душпастирство УГКЦ закликає усіх згадати про людей, що ізольовані від суспільства. Ми також хочемо підтримати молитовно усіх тих медиків, що у важких обставинах намагаються сповняти служіння милосердя щодо тіла, працюють сумлінно та відданно.

Становище страждаючих від захворювань, що перебувають у слідчих установах до моменту набуття сили вироку суду, а також засуджених, які утримуються у міжобласних лікарнях та медичних частинах пенітенціарних закладів, є дуже складним.

По-перше, це пов'язано із особливими умовами, які переживає особа у попередньому ув'язненні, що позначаються загостренням хвороб серцево-судинної системи, різного роду інфекціями, значними психо-фізичними стресами, порушенням санітарних норм через перенаселення камер, нестачею потрібних медикаментів. В установах виконання покарань нерідкими є випадки, коли самотні та покинуті люди не можуть отримати лікування через відсутність допомоги родичів. Особливі проблеми переживають люди з нервово-психічними розладами. Нерідко відносно найбідніших людей не відбуваються жодних слідчих дій, безжально затягається судовий розгляд справ, що стає свого роду тортурами для в'язня.

У суботу 14 та у неділю 15 травня 2011 р. в'язничні душпастирі відвідували хворих у міжобласних лікарнях Збаразької жіночої, Бучанської чоловічої колоній, у слідчих установах міст Києва, Чернігова, Донецька, Львова, Івано-Франківська.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

12.05.2011р. Б. / УГКЦ як народний трибун – єдиний порятунок для українства

Червонопрапорна провокація у Львові 9 травня цього року довела повне збанкрутіння українського політикуму. Держава вочевидь могла унеможливити це, але не схотіла. Так само і політичні партії, які обмежились незрозумілими заявами, судовими позовами, слабкою інформаційною кампанією. Дії націоналістів розцінювати інакше, як вмисне потурання провокаторам, важко, хоча до їхнього оправдання служить той факт, що на брутальні крики типу: «Хохлы - параша! Победа эта наша!» і «Смерть Галичине!» та тому подібні важко було не зреагувати. Інша справа, як усе це подали «українські» та московські ЗМІ. Але якби націоналісти дійсно хотіли зробити щось, щоб не дозволити провокацій у Львові, то могли би просто заблокувати дороги і не допустити червонопрапорного шабашу. Знахабнілим московським нацистам можна було дати цілком інакшу відповідь. Але… Як каже Леонід Макарович: «Маємо те що маємо». Маємо збанкрутілу політичну еліту, яка не є здатна захистити наш народ від банальних політичних провокаторів з боку українофобів. Про державу годі й говорити –від неї очікувати захисту – все одно, що в Сахарі чекати дощу, раз на 10 років, може, й випаде.

Нерозвинутість громадянського суспільства і втрачена за роки комуністичного терору здатність нашого народу до самоорганізації цю ситуацію роблять ще трагічнішою.

Відірваність інтелектуальної еліти від народного життя стає все більшою. Наші інтелектуали часто нездатні збагнути, як то народ може робити такі дурниці, якщо інтелектуали його попереджали. Збанкурутіле «високоморальне» «противсіхство» виразно засвідчило цей розрив.

Наш народ опинився у ситуації, коли він не спроможний захистити сам себе. Ренесанс совка загрожує цього разу самому його фізичному існуванню. Йому за всяку ціну потрібен трибун, який боронитиме його інтереси. І єдиним таким трибуном може стати лише УГКЦ.

Чому саме УГКЦ? Розрізнені протестантські віросповідання не мають належного авторитету в суспільстві, УПЦ МП є інструментом імперської політики Кремля, а УПЦ КП та УАПЦ ментально не в стані протиставитись державній антинародній політиці та й не мають такого досвіду. Чітко видно, що Римо-Католицька Церква в Україні є церквою меншості, й вона може допомогти УГКЦ у Її посланні народного трибуна, але не може це служіння очолити. Суспільство просто такого не прийме.

УГКЦ має величезний досвід, як вберегти народ навіть у часі підпілля. Шкода, що цей досвід так мало вивчений навіть у середині самої УГКЦ, досвід народного трибунства, якій пролягає через усю Її нелегку історію. Що більше, УГКЦ має не так віддалений приклад – діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.

Варто перегорнути двотомне видання творів цього «українського Мойсея», щоб побачити, який колосальний об’єм народного життя перебував під його опікою. Школи, лічниці, банки, народна просвіта, сиротинці, підприємства, лісництва, різні народні товариства. Церква під його проводом стала для українства того часу своєрідною національною державою, яка керувалася не політичною доцільністю, а законами Христового Євангелія. Митрополит не лише дбав про туземне добро своїх вірних, але й про їхнє християнське життя, тому розгорнув широку програму воцерковлення формальних греко-католиків. Програма діяльності Слуги Божого митрополита Андрея не втратила своєї актуальності й в наш час.

Перед навалою московського імперського совка українство мусить змобілізуватися на платформі зовсім протилежній від криптобільшовизму. І такою платформою властиво є Євангеліє Христове. Католицизм, на відміну від більшості християнських віросповідань, не має однієї чітко встановленої духовності, він не асоціює себе з жодною політичною силою, його соціальна доктрина є чи не найсправедливішою реально можливою до використання. Конфліктогенні ідеології типу нацизму, фашизму, комунізму, соціалізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму не лише засуджені Католицької Церквою, вони противляться самій суті католицизму. Високий рівень довіри до УКГЦ, який в тричі перевищує кількість Її вірних, є серйозним потенціалом, який надає змогу УГКЦ бути почутою усім суспільством.

Звісно, можна зауважити, що у часи митрополита Андрея УГКЦ була багатою, а, обдерта комуністичними окупантами, вона перетворилася на жебрачку. Але таке твердження не оправдовує бездіяльності. Діяльність УГКЦ, яка старається охопити якомога більше ланок народного життя, тому свідчення.

Але народне трибунство УГКЦ має бути переосмислене у новій реальності, тій реальності, коли саме фізичне існування українського народу стоїть під питанням. Загроза втрати Україною державності або її розколу, на жаль, перестала бути пустим фантомом. Совок усе більше втягує Україну в орбіту нової Московської імперії, до того ж, за згодою мовчазного потурання Заходу. Тільки консолідація українства на платформі УГКЦ може реально протиставитись цій загрозі. Ця консолідація не мусить бути прозелітизмом, бо у такому випадку це буде ще більшим розколом українства. Але некатолики, якщо бажають врятувати українство, могли би допомогти УКГЦ у вершенні народного трибунату. Потрібна клопітка мурашина праця на відбудові та розбудові інститутів народного життя і самоорганізації, зруйнованої московським тоталітаризмом. І ця праця вимагає від усього українства усвідомлення того, що совкова уніфікація, совкова виключність і нездоровий месіанізм є тими прикритими небезпеками, які, вкриваючись релігійними і національними шатами, спроможні зруйнувати українство зі середини. Православний нехай буде правдивим православним, протестант – протестантом, католик – католиком. Але загальна консолідація довкола Євангелія Христового і відповідна атмосфера толерантності є необхідними чинниками для порятунку народу в тій ситуації, яка є зараз. Це би був правдивий екуменізм на ділі. Наш народ необхідно реєвангелізувати – це буде найефективнішим засобом проти ренесансу совка. Зараз мусимо рятувати рідну хату, а вже потім можемо дискутувати, чи називати креденц креденцом чи буфетом, а канапу канапою чи диваном, і чи має креденц стояти на кухні чи у вітальні.

Вороги українства чітко розуміють усю загрозу, яку несе відродження УГКЦ Московській імперії, тому не вщухає антиуніятська істерика у підконтрольних їм ЗМІ і тому не зникають спроби Її компрометації, не перестають намагання Її розколу. І необхідно, щоб українство також побачило це. Інакше перспективи самого існування українського народу стають дуже туманними і непевними.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

10.05.2011р. Б. / Літургію російського патріарха у Харкові відвідали менше людей, ніж очікували

Харків – Візит глави Російської православної церкви Кирила до Харкова не дав ефекту, на який сподівалися представники російського православ’я. Так вважають деякі релігієзнавці. На літургію, яку Кирило відправив на головній харківській площі, зібралося вдесятеро менше людей, ніж очікували – не допомогла навіть реклама, розвішана по всьому місту.

Близько десяти тисяч людей зібралися на урочисту літургію, яку відправив Московський патріарх Кирило у Харкові. Це вдесятеро менше, аніж очікували.

Богослужіння відбулося на майдані Свободи, поруч із пам’ятником Леніну, який спочатку вирішили сховати під непрозорою тканиною, а потім, через протести комуністів, залишили як є. Сцену, на якій правили службу, прикрасили банерами з зображеннями ікон.

Уже сьогодні на цьому ж помості пройдуть урочистості до Дня перемоги. Вінки до меморіалу Слави в Лісопарку російський патріарх поклав іще в неділю. Після хвилини мовчання глава РПЦ закликав не зазіхати на пам’ять про війну «шкідливими вигадками, убогими, карикатурними та образливими нападками».

Патріарх Кирило пробув у Харкові два дні. Він приїхав, щоб привітати з 90-річчям митрополита Харківського та Богодухівського УПЦ (МП) Никодима, якому він вручив церковний орден преподобного Серафима Саровського I ступеня.

Урочистості на честь ювіляра відбувалися в театрі опери та балету. За день до цього суд заборонив Партії регіонів та ВО «Свобода» влаштовувати під його стінами будь-які вуличні акції. Щоправда, свободівці театралізовану виставу-протест таки провели, але у саду імені Шевченка і нечисленну.

Про «розділене» українське православ’я

Звертаючись із промовою до харківського митрополита та вірян, які приїхали на літургію навіть із районів області, Московський патріарх багато говорив про історію православ’я. Згадав і про поділ в український церкві.

«Я хотів би щиро подякувати Вам… за землю українську, за православ´я українське, на жаль, іще розділене, але яке по суті перебуває під вашим омофором», – сказав він митрополитові.

«Тому що й ті, хто помиляється, й ті, хто поза спілкуванням, усі є дітьми української православної церкви і вірять, що з часом Господь поєднає розділене і збере розточене, щоб із усією силою проявилося духовне життя українського народу і щоб на цю силу могло спиратися і суспільство, і держава», – сказав глава РПЦ.

Спроба зміцнити позиції

Експерти з релігії пов’язують український «вояж» Московського патріарха з його наміром зміцнити свої позиції. Щоправда, поки, на думку релігієзнавця Ігоря Розсохи, ефект від цього візиту «дорівнює нулю».

«Із погляду політики патріарх Кирило намагається привчити, що він тут чимось розпоряджається. Як на мене, в цьому є великі негативні нюанси. Що трохи дратує, це те, що його всіляко зустрічали лайт-бокси. Але їх намагалися робити підкреслено політкоректними, і про Никодима, і про Володимира, і про Кирила на рівних. Я не знаю, чи можна собі уявити лайт-бокси, присвячені іншим релігіям в Україні», – сказав Ігор Розсоха.

Джерела, наближені до організаторів візиту Московського патріарха, тим часом не виключають можливості візиту глави РПЦ і до Львова.

Попереднього разу він відвідував Україну щойно наприкінці квітня, на роковини Чорнобиля.

Юлія Журавльова

Джерела:

Радіо Свобода


Мандрівники Христа Царя

09.05.2011р. Б. / Правда про те, хто розпочав Другу Світову Війну

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

03.05.2011р. Б. / Freedom House: преса в Україні вже не вільна

Стан свободи преси в Україні за минулий рік занепав і тепер оцінений як «частково вільний», мовиться в оприлюдненому сьогодні звіті правозахисної організації Freedom House («Дім свободи»).

Організація звернула увагу, що йдеться про негативну тенденцію в Україні, яка раніше тривалий час була серед найкращих за свободою преси в регіоні. Але після приходу до влади минулого року Президента Віктора Януковича ця свобода зменшилася.

Правозахисники, серед іншого, нагадують, що радіостанції і телекомпанії, які критикували владу, повтрачали частоти. Також в Україні зросло незаконне переслідування й залякування журналістів, що призвело до поглиблення самоцензури.

Занепад свободи преси протягом минулого року спостерігався й загалом у світі, заявили дослідники організації.

Звіт оприлюднений напередодні Всесвітнього дня свободи преси, що відзначається 3 травня.

На початку цього року Freedom House уже так само перевів Україну з вільних до категорії «частково вільних» за загальним станом свобод у країні після минулорічної зміни влади.

А наприкінці минулого місяця «Дім свободи» видав спеціальний звіт про згортання демократії в Україні за влади Януковича, названий «Сигнал тривоги».

Додатково читайте тут:

Українські журналісти назвуть своїх ворогів

...і тут:

Придушення свободи преси в інтернеті зростає – правозахисники

Джерела:

Радіо Свобода

Мандрівники Христа Царя