6 березня минулого року кардинал Вільям Джозеф Левада, префект Конгрегації віровчення, виступив в Королівському Університеті в Кінгстоні (Онтаріо, Канада). У доповіді "П’ятсот років після св.Йоана Фішера: ініціативи Бенедикта XVI для Англіканської Спільноти" йшлося про контекст нещодавньої Апостольської Конституції Anglicanorum coetibus та аналізувалися сподівання та перспективи об’єднання англіканських спільнот із Католицькою Церквою. Наводимо уривки з доповіді кардинала Левади.
Кардинал Вальтер Каспер, нинішній глава Папської Ради сприяння єдності християн, у зверненні до Палати Єпископів Церкви Англії під час обговорення питання про [англіканські] єпископські свячення, в червні 2006 р. зауважував: "Оскільки єпископський уряд – це служіння єдності, то рішення, яке ви обговорюєте, нерозривно пов’язане з питанням єдності Церкви і, разом із цим, – з метою екуменічного діалогу. Це було б рішення, що суперечить загальній меті, якої ми до цього часу прагнули у нашому діалозі: повне церковне сопричастя, яке не може існувати без повного сопричастя в єпископському уряді".
Під час підготовки конституції Anglicanorum coetibus ми зустрічалися з англіканськими консультантами. І ці єпископи й богослови запропонували Катехизм Католицької Церкви як норму віри для спільнот і груп англіканців, які могли б скористатися цим новим інструментом для повної спільнотної єдності з Католицькою Церквою. Тому я волів би називати Катехизм як екуменічну ініціативу Папи Бенедикта XVI та його попередника.
Єдність із Католицькою Церквою – мета екуменізму, або, іншими словами, "так ми виражаємо цей шлях". Зрештою, сам процес діяльності, спрямований на єдність, провадить до змін у церквах і церковних спільнотах, які беруть участь у діалозі, а також наявні приклади вступу в сопричастя справді допомагають Католицькій Церкві й збагачують її. Одразу ж зауважу, що коли я кажу про збагачення, то йдеться не про будь-яке сутнісне доповнення елементів освячення і правди Католицької Церкви. Христос забезпечив її всіма сутнісними елементами. Маю на увазі доповнення методів вираження цих елементів, способів, які підвищують спільне усвідомлення невичерпності скарбів, що ними обдарував Церкву її Божественний Засновник.
Про нову реальність видимої єдності серед християн не маємо думати як про таке собі об’єднання неспівмірних елементів, яких раніше не було в жодній спільноті. Другий Ватиканський Собор виразно навчає, що всі елементи освячення і правди, які були даровані Церкві Христом, перебувають у Католицькій Церкві. І нове – це не набуття чогось суттєвого, що досі було відсутнє. Натомість нове полягає у тому, щоби споконвічні істини та елементи святості, які вже перебувають у Католицькій Церкві, сфокусувати по-новому, надати їм нового акценту й звучання для різних груп віруючих, які визнають Христа, аби ті згромадилися у досконалому сопричасті одне з одним, втішаючись зв’язками віри, права, культу й милосердя, по-різному, у гармонійному їх поєднанні.
Записом передмови відомого публіциста і дисидента Євгена Сверстюка завершується робота над випуском третьої аудіокниги Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира «Дорога до Бога».
«Блаженнішому Любомиру поставлено такі, сказати б, світські запитання, і він їх приймає так спокійно, наче сам ставить собі», – зазначає у передмові цьогорічний лауреат премії Блаженного Омеляна Ковча. На думку Євгена Сверстюка, відповіді на ці запитання важливі і цікаві тим, що Предстоятель УГКЦ думає над ними постійно і має на них зважену відповідь, у згоді зі Святим Писанням і у згоді зі своїм власним життям. «Але що особливо важливо – це те, що ті відповіді не заздалегідь приготовані. Ми вслухаємося в них і стаємо співучасниками розв’язування задачі, що стоїть перед усіма нами», – наголошує редактор газети «Наша віра».
«Людина віри все своє життя змушена відповідати на запитання розуму», – стверджує Євген Сверстюк. Торкаючись поставленого Главі Церкви запитання, чому людина у нашому світі, де стільки книг, стільки релігій і стільки заплутаних доріг, обирає Христа, автор передмови зауважує: «У відповідь на це запитання ми чуємо не догматичні чи психологічні резони, а зовсім несподіване і сердечне: віра дається нам як ласка Божа, як великий дар. От спробуйте оцінити той дар, і тоді вам буде легше з іншими питаннями».
«Взагалі глибокі роздуми і тонкі спостереження мають на кожну особистість великий формуючий вплив. Вони є наче незримими щаблями по яких людина підіймається вгору. Підіймається до зустрічі з Христом», – наголошує відомий публіцист. Одне з таких важливих спостережень, зауважує Євген Сверстюк, стосується ролі чуда у становленні нашого світогляду. «Взагалі треба сказати, що в нашому житті є багато чудес. Неусвідомлених. Як кажуть в народі, Бог веде людину, а тільки пальцем не показує. «Чудо, безумовно, звертає увагу, говорить Блаженніший Любомир, але воно не змушує людину прийняти щось», – пригадує автор передмови слова Першоієрарха Церкви і зауважує: «То дуже вірне психологічне спостереження. Мені доводилося читати страшну сповідальну книгу розкаяного грішника, який брав участь в організації Голодомору. Група комсомольців була свідками, як на їхніх очах на придорожньому Хресті обновлювалося розп’яття. І що ж? Вони подивилися без подиву, пішли далі, ще й лихословили… Важливе не зовнішнє чудо, що привертає увагу юрб, а чудо внутрішнього навернення на дорогу Христа, і тут в розповіді Владики Любомира акцентується поняття свободи і поняття жертви», – зазначає Євген Сверстюк, реферуючи філософське трактування цих понять. На його думку, Блаженніший Любомир в аудіокнизі «Дорога до Бога» схиляється до найпростішого і найприроднішого – до жертви Авеля, який з радістю приносить своєму Богові найкраще, що має. «То найвища штука – творити так, як живеш і вчити своїм прикладом», – підкреслює у передмові до книги публіцист і радянський дисидент Євген Сверстюк.
Заключна частина аудіотрилогії Блаженнішого Любомира, яку можна назвати «Три дороги», побачить світ 22 січня. Саме у цей день, о 15.00, у Міжнародному виставковому центрі у Києві відбудеться її презентація.
Аудіокнига «Дорога до Бога», як і попередні, записана у жанрі інтерв’ю. Розмову із Блаженнішим Любомиром провадила відома журналістка Катерина Щоткіна, редактор відділу «Церква» тижневика «Дзеркало тижня». Аудіокнигу буде видано на двох CD.
Нагадаємо, що перша аудіокнига Блаженнішого Любомира під назвою «Дорога до себе» побачила світ у січні 2009 року. Її було видано накладом десять тисяч примірників. Свою другу аудіокнигу під назвою «Дорога до ближнього» Глава Української Греко-Католицької Церкви презентував у квітні 2010 року.
Першу і другу аудіокниги Блаженнішого Любомира (а після 22 січня і третю) можна придбати у храмах УГКЦ по всій Україні та на книжковому ринку «Петрівка» у Києві (51 ряд, 5, 6 місце). Також книги можна замовити, скориставшись послугами інтернет-крамниці nashformat.ua («Наш формат»). Магазини «Нашого формату» є у Львові, Івано-Франківську та Києві. На сайті nashformat.ua, який спеціалізується на українській аудіо-, відеопродукції та сувенірах, можна оформити замовлення на диски, а також дізнатися адреси і телефони крамниць «Наш формат».
Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імени. Святе Євангеліє про це так говорить: "Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп'ятко, назвали Його Ісус — ім'я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні" (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов'язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання. Цю подію святкуємо першого січня. Тож погляньмо на закон обрізання і його значення у Старому Завіті, на встановлення празника Обрізання та його значення для нас.
ОБРІЗАННЯ У СТАРОМУ ЗАВІТІ
Звичай обрізувати дітей чоловічої статі є дуже старою практикою багатьох народів Сходу. Обрізання звичайно відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілости. В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно мало для євреїв велике значення тому, що було символом їхнього союзу з Богом, у книзі Буття про це читаємо: "Сказав Бог до Авраама: "Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп'я, у ваших поколіннях" (17, 9-12).
Припис обрізання мав для євреїв далекосяжні наслідки. Обрізання насамперед було символом зарахування до членів єврейської релігії і народу. Воно означало підкорення себе законові і його обов'язкам. "Свідчу знову кожному, що обрізується, — каже святий апостол Павло, — він мусить увесь закон чинити" (Гал. 5, 3). Через обрізання кожний єврей ставав учасником благословення і обітниць, Богом даних його народові. Воно було конечне, щоб брати участь у пасхальній жертві. Укінці, невиконання закону обрізання потягало за собою виключення з членства народу. "А необрізаного чоловічої статі, — каже книга Буття, — що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз" (17, 14).
Слово "обрізання" вживається у Старому Завіті часто в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунтуватися проти Нього. Тому святий первомученик Степан робить закид членам синедріону: "Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому" (Ді. 7, 51).
Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже: "У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли" (Кол. 2, 11-12).
ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Празник Обрізання зародився і розвинувся спочатку в Західній Церкві, а потім перейшов до Східної. Латинська Церква первісно називала цей празник Господньою октавою, бо це був восьмий день після Різдва, що випадав якраз на Новий рік.
Давні погани вірили у таку прикмету: "Який перший день Нового року, такий буде і цілий рік". Тож, очевидно, того дня справляли різні забави, гульби, пиятику та різного роду карнавали. Мужчини перебиралися за жінок, а жінки за мужчин. Надягали на себе шкіри звірів, напр., голову корови, оленя чи собаки. Перебиралися за богів і богинь та навіть віддавалися розпусті. Святий Йоан Золотоустий, виступаючи проти тієї поганської гульби з нагоди Нового року, сказав: "Вони думають, що коли перший день цього місяця проведуть у задоволенні й радості, то й цілий рік буде такий... Це велика крайність — після одного щасливого дня очікувати такого самого увесь рік... Щасливий для тебе буде рік у всьому тоді, коли ти не будеш пиячити першого дня, і коли першого й кожного дня робитимеш те, що вгодне Господеві" (Слово на Новий рік).
Свята Церква, щоб протидіяти тим мерзким поганським практикам, із настанням Нового року взивала своїх вірних не до радости, а до посту й покути за гріхи поган. Святий Августин у своїй проповіді на Новий рік, заохочуючи своїх вірних до посту, каже: "Щоб припинити тілесну й похітливу радість поган, будемо всі в день Обрізання при Божій помочі постити, крім тих, що задля слабого здоров'я не можуть постити, і будемо всенародньо молити Бога за тих жалюгідних, що ці дні Нового року по-своєму поганському звичаю переводять у розкоші й нездержливості". Цей піст подекуди тривав навіть три дні, як це видно з 17 правила Другого Собору 567 року в Турі у Франції: "Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст". Щойно в VI ст., коли під впливом християнської віри поганські святкування поволі пішли в забуття, празник Обрізання набирає радісного характеру. Після Другого Ватиканського Собору празник Обрізання у Латинській Церкві знову отримав свою первісну назву: Октава Доміні, тобто восьмий день після Різдва.
На Сході празник Обрізання став загальним десь у VIII-ІX сторіччі, бо щойно з того часу візантійські календарі подають першого січня празник Обрізання і празник Василія Великого. Святий Андрій Критський (VIII ст. ) має проповідь на празник Обрізання і святого Василія Великого.
Східна Церква в цьому празнику властиво відзначає дві події: Христове Обрізання і надання імени Ісус, що означає Спаситель. Тому цей празник у нас зветься також празником Найменування Ісуса Христа. У дев'ятій пісні канона утрені празника співаємо: "Прийдіть і торжествуймо у святині Владики славні Христові найменування: Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога".
Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 великих дванадесятих празників. Він не має ані перед- ані попразденства і, властиво, закінчує попразденство Христового Різдва. Канон утрені празника уклав святий Степан Саваїт (VII ст. ).
ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС
Празник Обрізання говорить нам насамперед про жертву й самовідречення. Нема правдивої служби Богові без дотримання Божих Заповідей та сповнення християнських обов'язків. Кожний християнин мусить практикувати духовне обрізання, яке є перемогою своїх похотей, злих нахилів та своїх пристрастей. "Ми бо "обрізання", — каже святий апостол Павло, — що духом служимо Богові, що хвалимось у Христі Ісусі, не покладаючися на тіло" (Флп. З, 3).
Надання Христові імени Ісус вказує на святість і силу того імени та на його велике значення для кожного християнина. Сам Господь Бог надав Христові ім'я. "Вона породить сина, — говорить ангел Господній до святого Йосифа, — і ти даси йому ім'я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх" (Мт. 1, 21).
Перед вознесенням на небо Ісус Христос дав своїм учням таку обітницю: "Ім'ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих руки будуть класти і добре їм стане" (Мр. 16, 17-18). Про святість і силу святого імени Ісуса свідчить святий апостол Павло: "Тому й Бог вивищив і дав Йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося — на небі, на землі і під землею" (Флп. 2, 9-10).
Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи слова псалмопівця: "Господи, яке предивне Твоє ім'я по всій землі" (Пс. 8, 2), каже: "Тим іменем знищена смерть, зв'язані біси, створене небо, відчинені брами раю, зісланий Святий Дух, раби стали вільними, вороги — синами, чужі — наслідниками, люди — ангелами". А до слів псалма "святе і страшне ім'я Його" (110, 9) він говорить: "А як ім'я Його святе і страшне? Його страхаються біси, бояться хвороби; тим іменем апостоли навернули вселенну; його, замість зброї, ужив Давид і побив чужинця; ним доконано багатство великих діл; ним доконуємо священні таїнства" (Бесіди на Псалми).
Тож нашим святим обов'язком є прослава святого Христового імени, йому честь віддавати, його призивати, його з почестю мати на устах, як мали його Божа Мати, святий Йосиф, тисячі й тисячі мучеників та ісповідників, що з тим іменем йшли на муки та смерть. Святе Ім'я Христове — це запорука благословення, вислухання наших молитов, через Нього відбувається прощення наших гріхів, у Ньому сила встояти в спокусах, через Нього наше спасення. Ніколи не сміємо забувати, що називаємось християнами, отже, носимо на собі Христове ім'я. Наш гарний і давній християнський звичай каже нам Христовим іменем вітати один одного.
На святому хрещенні ми дістали ім'я нашого святого. І це ім'я повинно бути для нас святе й дороге. З ним ми підемо у вічність. "Ніщо так не робить імени людини безсмертним, — каже святий Йоан Золотоустий, — як чеснота. Це доказують мученики, доказують останки апостолів, доказує пам'ять тих, що жили чеснотливо... А рибалка Петро не зробив нічого великого, але, віддавшися чесноті, заняв царський город і після смерти сяє ясніше від сонця" (Бесіди на Псалми).
о. Катрій Юліян, ЧСВВ, Пізнай свій обряд. Свічадо, 2004
Василія Великого, архиєп. Кесарії Кападокійської
"Ти всіх святих зібрав чесноти, Отче наш Василію, Мойсееву покору й ревність Іллі, Петрове визнання і Йоанове богословіє... "
Першого січня, на початку року, наша Церква святкує пам'ять смерти одного з найбільших і найвизначніших Отців Церкви, учителів віри й монаших законодавців, святого Отця Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської в Малій Азії (329-379). Його особа з будь-якої точки зору незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святости. Печать його глибокої віри, героїчної любови до Бога і ближнього, науки і святости спочиває на цілій Христовій Церкві, на монашому житті Сходу й нашого народу.
Французький автор о. Жан Рів'єр у книзі "Святий Василій — єпископ Кесарії" так описує нашого святого Отця: "Святий Василій це одна з найсвітліших і найславніших постатей старовинної грецької Церкви. Уже його сучасники дали йому ім'я Великого... Він аскет за покликанням і людина чину за своєю природою... Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході... Він аскет, єпископ, бесідник, учитель богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдосконалішим представником Церкви свого часу... У святого Василія життя є в повній гармонії з його наукою або, краще кажучи, його наука це ніщо инше як відбиток його життя".
Тож нічого дивного, що свята Церква заслужено дала йому титул — Великий. Він справді ВЕЛИКИЙ у трьох ділянках свого життя: він Великий Архипастир Церкви, Великий Законодавець монашого життя і Великий своєю святістю.
ВЕЛИКИЙ АРХИПАСТИР ЦЕРКВИ
Перша знаменна прикмета святого Василія як архипастиря — це безстрашність у визнаванні й обороні святої віри. В його часи єретики-аріяни люто переслідували правдивих визнавців Христа. Цісар Валент (364-379), охрещений аріянським єпископом, став завзятим апостолом аріянізму. Серед нелюдських і жорстоких гонінь єпископів і вірних лише Василій зважився стати перед самим цісарем. Історики описали зустріч святого Василія з Модестом, префектом Преторії. Він, як Валент, запеклий аріянин наказав спалити разом з кораблем 88 священиків. Модест кличе святого Василія до себе і приймає його гордо й зухвало. Він навіть не звертається до нього як до єпископа. Кричить на святого Василія і погрожує йому вигнанням, конфіскацією майна, муками і смертю. На всі ті страшні погрози святий Василій спокійно відповідає: "Грози мені чим иншим, бо ніяка з тих кар мене не зворушує". Модест відтак, звітуючи цісареві Валентові про свою розмову з Василієм, сказав: "Пане, єпископ нас переміг. Він вищий понад усякі погрози і стійкий перед усякими переконуваннями". І цісар залишив святого Василія у спокої.
З глибокої віри випливала друга знаменна ціха святого: жертвенна любов до Бога і ближнього. Жертва — це мова любови. У святого Василія ця мова жертви була дуже сильна, проречиста й активна, його любов завжди готова допомогти приятелям і ворогам, завжди чуйна, прозорлива й усіх обіймає. Для бідних, старих, хворих, сиріт і вдовиць він будує великі добродійні заклади, які були наче окремим містом біля Кесарії і від його імени отримали назву Василіяди.
Свої великі таланти, знання, силу і здоров'я він жертвує для добра своїх овечок. Усякими способами боронить своє стадо перед наступом аріянізму. Його друг, святий Григорій з Назіянзу, про це так каже: "До одних заходить сам, до инших когось посилає, инших знову кличе до себе, радить, нагадує, картає, грозить, докоряє, бере в оборону цілі народи, міста, поодиноких людей, продумує будь-які можливі способи спасення" (Похвальне слово на честь святого Василія Великого).
Святий Василій ревний апостол живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинником у навчанні святої віри. Святий Василій — це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, вогненне, поривисте. Оповідає святий Єфрем Сирин, який прийшов до Кесарії відвідати святого Василія і зайшов до церкви, де якраз той проповідував, і побачив білого голуба на рамені святого Василія. І тоді святий Єфрем вигукнув: "Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп і його устами говорить Святий Дух". Вогненний стовп — це символ його геройської любови до Бога і ближнього.
Святий Василій Великий — митець і апостол пера. Небагато прожив, але багато написав, його велика духовна спадщина — це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма і 366 листів.
ВЕЛИКИЙ ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ
Друга сфера діяльности, у якій святий Василій засвідчив себе як великий і незрівнянний організатор і законодавець, — це монаше життя. Він навіки вписався золотими літерами в історію монаших спільнот, монаших правил та науки аскези не тільки у Східній Церкві й на наших рідних землях, але і в усій Католицькій Церкві. Святий Теодор Студит (759-826) називає святого Василія "батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх Отців", його монаші правила знав і ними користувався батько західного монашества святий Венедикт (480-543), який у своїх правилах доручає читати Правила святого Василія Великого.
"З усіх заслуг, — каже британський дослідник святого Василія В. Л. Кларк, — які Василій зробив для справи чернецтва, запровадження спільного життя найбільше заслуговує на те, щоб про нього пам'ятати... Монастирі Пахомія були спільножитними тільки за зовнішнім видом, але їхня внутрішня суть була індивідуалістична. У Василія спільне життя у монастирях стало дійсністю... Тому його треба вважати за піонера в накресленні ідеалу спільного життя".
У святого Василія монаше життя має за мету не тільки власне спасення, але і спасення ближніх. Для монахів святого Василія апостольська праця поза монастирем не є винятком, а правилом. У нього любов до ближнього — це міра любови Божої.
Монаші правила святого Василія це наслідок його глибокого знання Святого Письма, великої науки, досвіду життя, святости та практичного ума. Його правила це, властиво, святе Євангеліє на практиці. Святий Теодор Студит, великий почитатель святого Василія і обновитель його правил, каже про нього: "Хто за Василієм іде, іде за Святим Духом, а хто йому не вірить, не вірить Христові, що через нього говорив". Слуга Божий митрополит Андрей дає таку оцінку правилам святого Василія: "Після Євангелія Ісуса Христа й апостольської науки, нема книги, що могла б мати більшу або й рівну повагу для монахів, як правила святого Отця нашого". Своїми правилами святий Василій закладає тривкі основи для спільного життя у монастирях, тому деякі історики вважають його організатором спільного життя, хоч титул першого організатора належить святому Пахомієві († 347). Тож нічого дивного, що монаші правила святого Василія мали різну долю в історії, і до сьогодні вони залишилися міродайними у східному чернецтві.
З приходом християнської віри на українські землі і в нас з'являється практика монашого життя. Його засновники — два великі подвижники й сини українського народу: святий Антоній († 1073) і святий Теодосій († 1074) Печерські. В основу монашого життя святий Теодосій ставить устав святого Теодора Студита, що базується на правилах святого Василія Великого.
СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ — ВЕЛИКИЙ СВЯТИЙ
Німецький історик Ганс фон Кампенгавзен у книзі Грецькі Отці Церкви каже про святого Василія: "Василій — це аскет тілом і душею. Строга аскеза це елемент, в якім він духовно працює, живе й існує". У святого Василія, за його виразом, "монахи — це борці за святість". У вступі до свого Великого правила він каже: "А маємо ми, і ви, і я ту саму ціль: святість життя". Так він учив і так жив. Великодушність, безкомпромісність, ангельська невинність і повна жертви любов Бога і ближнього — це знаменна риса його характеру. "Коли святий Василій раз на щось рішився, — каже французький автор В. П. Юмберклод, — то він ішов до тієї мети за всяку ціну... Таким він залишився на усе життя... Ця риса його характеру перейшла на його аскезу" (Аскетична наука святого Василія). А британський історик Ф. Фаррар каже: "Василій не належав до тих, які робили що-небудь на половину. Коли він віддався Богові, то зробив це повністю" (Життя святих).
Його святість, чесноти й велич оспівує наша Церква у своїх богослуженнях у дні його празника. Тут він прославляється, як "святий Христовий язик", "пастир Христової Церкви", "Божественна і священна бджола Христової Церкви", "царська окраса Церкви", "пребагатий скарб наук", "непобідний Тройці поборник", "Ти йшов твердою дорогою чеснот", "твоє слово це хліб ангельський", "невинности чаша", "для монахів взірець чесноти", "світло благочестя", "труба богослов'я".
Свята Церква дуже скоро після його смерти почала почитати його як святого і празнувати день його смерти першого січня. Історик Т. Руфін († к. 410), який через 18 літ після смерти святого Василія переклав його Правила латинською мовою, у супровідному листі вже називає Василія святим: "Я переклав, — каже він, — монаші правила святого Василія, єпископа Кападокії, мужа славного зі своєї віри, діл і всякої святости".
Латинська Церква з огляду на празник Господнього Обрізання святкує його пам'ять 14 червня, бо саме в цей день 370 року він був висвячений на єпископа. Службу празника святого Василія уложили Анатолій Константинопольський (V ст. ), святий Йоан Дамаскин і Герман Константинопольський (VIII ст. ).
Ось перед нами коротко окреслено життя невмирущого святого Василія Великого та його вічне значення для нашої Церкви й українського чернецтва. Словами святого апостола Павла "наслідуйте мене брати" (Флп. З, 17) та "будьте моїми послідовниками, як і я Христа" (1 Кор. 2, 1) святий Василій Великий усіх нас закликає, щоб і ми наслідували його глибоку віру, його жертвенну і всесторонню любов до Бога і ближнього та його велику святість.
«Феномен» Романа Орєхова, адвоката онука провідника ОУН Степана Бандери, викликає щирий подив, захоплення і... так, підозру. Чи не агент якогось ФСБ? Судіть самі, як таке може бути: громадянин Російської Федерації, юрист, приїхавши в Україну у справах, вивчив українську мову (і тепер принципово нею спілкується!), перевіз сюди дружину. Роман представляє в суді інтереси Степана Бандери, виступає третьою стороною в судовому процесі на захист учасників визвольних змагань XX століття. Він чудово орієнтується в українській історії, цитує повстанські пісні й Максима Рильського. І відтепер не знімає із лацкана піджака тризуб (навіть коли їде до Росії). А найголовніше — не бачить у цьому нічого дивного.
Навіщо все це здалося росіянинові Роману Орєхову — намагалася з’ясувати «Україна молода».
«За фахом я — офіцер НКВС»
— Романе, ви, відверто кажучи, просто такий собі «страшний сон для москаля»: громадянин Росії, який захищає Бандеру в суді...
— Я вам більше скажу (сміється). Я маю специфічні дві вищі освіти — Саратовський та Санкт–Петербурзький інститути внутрішніх військ МВС Російської Федерації. За великим рахунком, я офіцер НКВС. Так склалося життя.
— А ви маєте хоч якесь відношення до України? Може, ваші батьки — українці?
— Та ні, росіяни. І жодного прямого відношення до України я не маю. Я народився в Новоросійську. Хоч він і був до революції центром Чорноморської губернії, тобто Кубані, але це не українське місто.
— То як же звела вас доля з нашою державою?
— Основною діяльністю нашого адвокатського бюро є супровід юридичних осіб — банків, лізингових компаній. Наші клієнти відправили нас до України у відрядження, яке затягнулося на три з половиною роки. Вперше я приїхав в Україну наприкінці 2006–го — потрібно було супроводжувати інвестиції наших клієнтів, а згодом і повертати. І відтоді переважно перебуваю в Україні.
— Тобто ви про Україну до цього часу знали не більше, ніж пересічний росіянин?
— Важко відповісти. Пересічний росіянин усе ж вважає, що в українському лісі досі живуть «бандерівці», і під час першої ж зустрічі з кацапом вони його знищать. Така специфіка російської ідеології. Але це ж і від освіченості людини залежить. Я не можу сказати, що маю якісь особливі знання чи освіту, але кілька курсів історії я ж недарма прослухав. Виходячи з певних власних історичних оцінок, я ставлюся з розумінням до багатьох подій в історії України.
— Уявляю, як могли викладати історію України в інституті внутрішніх військ МВС Росії.
— Знаєте, мені як кадровому офіцеру внутрішніх військ викладали п’ять курсів історії. Але ніхто з моїх викладачів не намагався називати воїнів УПА «бандитами» — «збройними формуваннями» називали. А по–друге, я ніколи не вірив у радянську владу, в її ідеологію в принципі. А після того, як трохи глибше та об’єктивніше познайомився з історією, сприймати радянське ставлення до України, до українського визвольного руху було просто неможливо. Бо це спосіб тиснути на мою свідомість. А чому я маю піддаватися? Я ж, зрештою, особистість. Не тварина.
Тому, виходячи з історичного контексту, ідею української визвольної боротьби я чудово усвідомлюю. Як в одній повстанській пісні співається: «Хтось вмирав за партію, хтось — за Батьківщину». «Дружина мені сказала: будемо жити у Львові»
— А що вас спонукало вивчити українську мову? Це для росіян — майже подвиг.
— Якщо я хочу, щоб ця держава мене поважала, я маю насамперед її поважати. Це норма, так має бути. У наших клієнтів, які відправляли мене в Україну, навіть питання не поставало, що їхній представник не знатиме мови. Мені дали дві місяці, і я почав шукати викладачів.
Коли приїхав, зовсім не розумів української, — наші мови ж насправді різні. Я мав навчитися і писати, і читати, і спілкуватися українською упродовж досить короткого періоду. А спеціальних програм не існує. Плюс до того Житомирський регіон, у який я потрапив, — зовсім не україномовний. І не російськомовний! Люди там говорять суржиком. Тому мені досить важко було вчити мову. Проте Житомирський педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра української мови — чим змогли, тим допомогли.
Щоправда, коли я вчив мову, нічого, крім нечемних зауважень на свою адресу від місцевого населення, не чув. Ставлення було геть не терпимим. Кожен вважав за необхідне виправити якесь слово, хоча самі вони не спілкуються українською. А тепер який сенс мені переходити на російську? Поки я тут, спілкуюся українською.
— Як батьки поставилися до змін у вашому житті?
— Дякувати Богу, вони живуть своїм життям. Зрештою, мені вже 31 рік — я можу приймати самостійні рішення.
— А ваша дружина нормально сприймає вашу «проукраїнськість»?
— Звичайно! І хоча вона росіянка, вдома ми говоримо переважно українською. Вона Навіть лекції читає українською — вона філософ за освітою — у тому ж університеті Франка.
Переїжджати вона до України спершу трохи побоювалася — з огляду на страшилки, які ходять Росією про українців. Я сказав, що переконувати її не стану, і ми просто поїхали на Західну Україну — помандрувати. Після повернення моя дружина звернула увагу , що її жодним чином ніхто не образив за російську мову. Тоді вона сказала: я згодна переїхати, але будемо жити у Львові. Я і сам би не проти — Львів справді чудовий. Кращого міста на колишньому радянському просторі я не бачив. Але він далеко від Києва. А в мене тут справи. Так ми осіли в Житомирі.
«Я розумію, що ця справа — замовна»
— Романе, а як ви опинилися серед захисників воїнів ОУН та УПА? Та ще й стали адвокатом Степана Бандери?
— Це була п’ятниця, День соборності України, Президент вручає Степану Бандері–молодшому орден Держави й вітає із присвоєнням діду звання Героя України. Я два дні урочисто «танцюю» на могилках всіх відомих мені комуністів. А в понеділок вже бачу в інтернеті, що Оленцевич у Донецьку подає позов про визнання незаконним цього указу. І провадження за даним позовом відкривають цього ж дня! Я не «адміністративник», а юрист–господарник, але стикаюся з адміністративними судами й добре знаю, що прийняття до провадження позовної заяви в день її подання є технічно неможливим.
Я розумію, що це замовна справа. Це викликало у мене особисте обурення. Я чесно відреагував — одразу написав листа в секретаріат Президента: мовляв, з огляду на те, що до влади може прийти інша політична сила (а це вже тоді було зрозуміло), вживайте заходів! Суто процесуальних, які дозволять контролювати розгляд цієї справи надалі, — видачу довіреностей, призначення уповноважених представників указом Президента. Щоб потім не антиукраїнські сили представляли Президента в суді. Отримав у відповідь листа з подякою і запевняння, що ми, мовляв, тут навічно.
Відповідь мене обурила. Я вже усвідомлював, чим усе закінчиться. Відповідно, потрібно було шукати Степана Бандеру.
— І як ви вийшли на нього?
— Мені допомогла Ліга українців Канади. Потім ОУН доклала зусиль, щоб вплинути на Бандеру, переконати його. Довіреність з’явилася того дня, коли було ухвалено постанову...
«У мене є ще багато сюрпризів для суду»
— Донецький окружний адмінсуд визнав присвоєння звання Героя України Бандері незаконним, мотивуючи це тим, що він не був громадянином України. Наскільки це було правомірно?
— Скажу вам як правник: Бандеру могли нагородити званням Героя України посмертно. Я повторював це не раз: небіжчик не має громадянства. Відтак говорячи «посмертно», нагороджуємо того, хто вже не має жодних громадянських, цивільних або політичних прав. А тому і немає жодного значення, громадянином якої країни він був, бо ж наразі він уже не громадянин! Це настільки просто і зрозуміло будь–якому юристу.
Але знаючи, як працює адміністративна машина в судах, як можна вплинути... Саме через ці політичні ігрища всі справи — і справа Бандери, і справа Шухевича — опинилися у вищому адміністративному суді. Але якщо хтось думає, що через вищий адміністративний їм вдасться поставити крапку в цій справі, можу з усією відповідальністю сказати — не вдасться.
Я людина принципова. І доки родичі Бандери мені в цьому сприятимуть, я боротимусь. І повірте, у мене ще багато–багато сюрпризів.
Ця справа не є складною із правової точки зору. Якщо вони вирішать зробити все відповідно до чинного законодавства, то прискорять її розгляд. Якщо ні — ми будемо зустрічатися ще багато–багато разів.
— А як родина Бандери вам сприяє? Можливо, надає якісь документи?
— Я регулярно звітую перед Степаном, що відбувається. А від його родини нічого не потрібно — лише довіреність. Справи Бандери і Шухевича — це «покер» між юристами. Просто необхідно правильно розтлумачити закон. Я проконсультувався із низкою провідних юристів України, вони підтвердили, що моя позиція достатньо ґрунтовна. Цього цілком достатньо.
«Нюрнберзький процес» від Вітренко
— Але ви як представник Бандери ще виступаєте третьою стороною разом із Юрієм Шухевичем в іншій справі — за позовом Наталії Вітренко, про визнання незаконним указу Президента «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Як там ідуть справи?
— Про позов Вітренко стало відомо зі ЗМІ. Шухевич подав заяву про залучення до участі третьою особою, подав і я — від імені Степана Бандери. Адже маючи тут повноваження від нього, дивитися на все це байдуже я не маю права. Тим більше, що я вважаю: цей указ значить набагато більше, ніж нагородження Бандери і Шухевича. Його значення колосальне, бо вшановано всіх, — починаючи від Січових стрільців, закінчуючи навіть Народним рухом, якому, до речі, теж чомусь байдуже.
— А вам не здається, що Вітренко намагається перетворити цю справу на «другий Нюрнберзький процес»?
— Я це чудово розумію. Але якщо вони думають, що вдасться погратися в історичні баталії, то помиляються. Ми не дамо звести все в політичну площину — це не справа цього суду.
— Але ви намагаєтеся спростовувати її «докази». А багато юристів стверджують, що варто лише зосередитися на питанні, чи відповідає указ Президента законам України.
— Так воно і буде — суто юридична площина. Але ж Вітренко надає купу матеріалів наклепницького характеру. Ми ж мусимо реагувати!
Якби мене було засуджено за 62 статтею Кримінального кодексу УРСР і потім у моїй присутності хтось так поводився, не думаю, що я б заощадив останні сили й не відреагував. Бо що таке 62–га стаття? Цього герба (показує на свій тризуб на лацкані) достатньо було для семи років. Більш нічого не треба! Плюс українська мова ще пару років додала б. Ці люди засуджені ні за що! Вони нічого не зробили. І після цього стверджувати, що вони посібники фашистів?!
Поставте себе на місце цієї людини, яка багато років свого життя провела в таборах. Ви погодитеся з тим, що озвучені наклепи можна не спростовувати? А ціла купа людей мусить слухати це годинами! У нас багато свідків, які безпосередньо пройшли всі кола пекла. І вони мають право використати цей суд як трибуну! Але нехай наші опоненти знають — у цій справі комунізм не пройде!
Крім того, я хочу позбавити можливості суд використовувати надані матеріали як докази. Це заполітизована справа. І ніхто не може гарантувати, що цьому судові не надійде вказівка з Банкової чи ще звідкись. І що суд нею почне нею керуватися. Щоб людина не махлювала, треба забрати у неї всі карти.
— Важко знаходити документи? Вам хтось допомагає?
— Вітренко як збирала документи? Звернулася із запитом завчасно до державних архівів, МВС, Верховних судів, урядів Росії, Польщі. Білорусі, Німеччини, Ізраїлю. Вона писала: прошу надати документи про факти співпраці ОУН, УПА з фашистами. Уявіть: ви — колишній радянський архів. Скільки вам потрібно часу, щоб зібрати подібні відомості? Їх до вас уже зібрали! А тепер я як представник захисту — із яким листом мені звернутися? «Прошу надати документ, який спростовує факт співпраці»? Я пояснював суду — це юридично неможливо.
Виступити як фахівці у даній справі зголосилися Руслан Забілий, історик Володимир Сергійчук. Допомагає активно музей визвольної боротьби Івано–Франківської області — я туди їздив неодноразово. Дякувати Богу, що люди мають таке ставлення.
— Ви могли б пояснити: навіщо вам було вв’язуватися у ці справи? Чому ви це робите на громадських засадах, тоді як більшість український правників умили руки?
— Знаєте, я ніколи не був правозахисником. І завжди вважав, що боротьба з повітряними млинами — марна справа. Але неприхована спроба спотворити систему адміністративного судочинства справді мене не залишила байдужим. У Росії, наприклад, не існує окремої системи адміністративних судів. А такі суди надають вам як громадянину ефективну можливість захиститися від держави. Сьогодні знехтують цими справами — публічними, резонансними, — а завтра ви не матимете жодних шансів у цьому суді як звичайний громадянин. Це — державна машина! А я ж правник! Це накладає на мене певні обов’язки.
— Але чомусь українські правники можуть...
— А я вам скажу чому. Ім’я на цьому не зробиш — тільки втратиш. По–перше, з усіх боків всі тиснуть. Але як писав Ілліч: кожна революція лише тоді чого–небуть варта, коли вона вміє захищатися. Ось так і я: що ж я за юрист тоді, якщо сам себе захистити не зможу.
— Повірте, я багатьох дратую. На це постійно натякають — «привіти» передають. Навіть із центральних органів влади. Є ж купа пов’язаних людей, колеги... Але я не переймаюся. Супровід господарських справ пов’язаний із постійними погрозами. Та на кожного чекає своя цеглина, чужа на голову не впаде.
— А українські націоналісти вас прийняли?
— Думаю, що не зовсім. Припускаю чому: у мене немає жодної політичної мети. Я, по–перше, заважаю, напевно, заробити їм на цих справах свої політичні дивіденди. 2
Якщо мене спитають, хто є щирим націоналістом в Україні, я можу впевнено назвати лише ім’я Юрія Шухевича. Це чи не єдина людина, яка не заполітизована й чітко знає, куди вона прямує. Бо всі інші мають на меті аж ніяк не перемогу українського націоналізму.
— А чому ви вирішили повісити на груди наш тризуб?
— Це певне віддзеркалення моєї продержавницької позиції. До речі, коли їду до Росії, теж не знімаю. Співвітчизники реагують негативно, але це їхні проблеми.
— А Вітренко була здивована, коли дізналася, хто захищатиме «упівців»?
— Вона була розлючена! Навіть особисто мене звинувачувала в скоєнні фашистських злочинів (сміється).
Узагалі я хочу сказати, що ці судові справи — корисний досвід для України. Шухевич і Бандера знову виявилися потрібними Україні. Відбувається оздоровлення судової системи. Вони навіть померлі усім страшні.
ДОВІДКА «УМ»
Роман Орєхов, 31 рік, громадянин Росії, народився в Новоросійську.
Юрист, має дві вищі освіти.
Керуючий партнер адвокатського бюро «Орєхов Р. В. і партнери» (Ростов–на–Дону).
Одружений.
КОМЕНТАР ІЗ ПРИВОДУ
Степан Бандера–молодший: «Мені байдуже, що Орєхов росіянин»
— Перед тим, як почати працювати з Романом Орєховим, я звернувся до своїх знайомих адвокатів, які спеціалізуються в адміністративних справах. Вони мені відмовили, пояснюючи, що ця справа програшна через політичну складову. Навіть за будь–яких грошей. Тоді я почав сам писати клопотання, заяви. Уже коли почалася судова тяганина, отримав дуже багато пропозицій від різних адвокатів. Дехто з них навіть виступав від мого імені на телебаченні, не отримавши моєї згоди. На відміну від таких «ковбоїв», Роман вразив мене спокоєм та професійністю. Він мене слухав, а не тільки говорив.
Орєхов відразу повідомив, що народився в Росії. Ну і що — сам я народився в Канаді. Це ж тільки паспорт. Правда і верховенство закону не знають кордонів. Я переконаний, що колись і в Росії будуть знати правду про діда Бандеру.
Живучи в часі, людина має властивість по-особливому використовувати цей вимір власного існування, власної присутності на цій землі. Для людини є характерним прагнення володіти часом, саме тому вона поділила час на секунди, хвилини, години, роки, століття... (Не дивно, чому таку інтимно-заспокійливу дію інколи має звичайнісіньке цокання годинника). Саме розділяючи час на окремі періоди, можна краще володіти життям. З огляду на це, стає зрозуміло, чому ми так специфічно сприймаємо Різдво та Новий рік. Початок нового року – це одночасно ностальгія і візія, підбиття підсумків і будування планів на майбутнє, це час для того, щоб задуматись про власне буття, вдатись до тверезого аналізу і не стратити те, що не піддається будь-якій логіці, проте – залишаючись містично незбагненним – своїм п’янким ароматом формує романтичну наснагу до життя.
2010/2011 – що ці числа означають для України? Два періоди буття-в-часі українського народу – що саме вони можуть нам сказати, вони: ті, з котрих один залишився для нас данністю, а інший – постає потенцією? Що приніс нам рік 2010, що несе нам рік 2011?..
Рік 2010 залишився для нас виразно переломним періодом. Це час, коли держава «Україна», котра принаймі поверхнево-формально, починаючи з 2004 року, почала набирати хоч якихось українських рис, перетворилася на відверто антиукраїнську державу. Однак це також час, котрий все більше почав будити українців, пояснюючи їм справжній стан речей, спонукаючи до дії. Тож цілком можливо, що 2011 рік стане воістину доленосним у житті української нації.
Дійсно, те, як саме значний прошарок українського суспільства прореагував на дії нової влади (йдеться про нещодавні масові акції протесту), дуже багато чого свідчить. Нинішній режим внутрішньої окупації направду відкриває людям очі, змущує їх звільнитися від ілюзій. Закономірно, що за умов відсутності власної національної держави до населення ставляться як до бидла, та найгірше – коли таке ставлення прикривається солоденькою демагогією, що час від часу підсилюєтється певними соціальними подачками. Краще, коли народу чітко говорять: «ТИ – БИДЛО». Саме це починає робити сучасна влада. І, дякувати Богу, все більше людей чуюють ці слова. Щоправда, режим внутрішньої окупації, не відважуючись кинути відвертий виклик усьому суспільству, ще й досі використовує давно перевірену тактику «розділяй і пануй», однак ті, кого наш вік «освіти», «демократії» і «прогресу» ще остаточно не відучив думати самостійно, розуміють, що до чого. А отже, є надії на те, що з часом все ж таки визріє критична маса, котра зважиться на проведення революційних змін у країні. І все це може збутися у 2011 році! Однак чи своєчасними є всі ці міркування і ці надії?..
Акції протесту підприємців – які висновки ми можемо з них зробити окрім констатації факту зростання протестних настроїв? Очевидно, більшість висновків криються вже у самому формулюванні «протести підприємців».
В першу чергу варто зауважити, що під поняттям «підприємці» маються на увазі представники малого та середнього бізнесу, а отже – єдиного бізнесу, котрим володіють українці. Підприємці за своєю природою є досить пасіонарним суспільним елементом – тим елементом, котрий надає динаміки усьому соціуму. В умовах українського суспільства, котре пройшло тривалу колоніальну селекцію, це надзвичайно важливо: протягом тривалого часу окупанти цілеспрямовано знищували вітчизняну еліту – і то не лише духовну та політичну, але й економічну (досить лише згадати, який потенціал втратила Україна в наслідок розкуркулення, коли до Сибіру вивозили трударів, котрих «пролєтарії» змушені були повторно розкуркулювати вже через декілька років після того, як їх – навіть без сокири в руках – викинули посеред лісу). Тож суспільна активізація підприємців – це прояв відродження нації у всій повноті своєї стратифікованості, це, в решті решт, відродження життєздатності нації. При цьому варто пам’ятати про успіхи націоналістичної пропаганди серед підприємців... цілком можливо, що вислів «буржуазний націоналіст» із видуманого ворогами ярлика з часом нарешті перетвориться у дійсність. У всякому разі, ми можемо говорити про розширення фронту визвольної боротьби і формування дійсно українського середнього класу.
По-друге, все ж не можна ігнорувати очевидних негативів. «Акції протесту підприємців» – поняття вужче, ніж «супільні акції протесту», і в цьому є величезна проблема, а саме – неможливість дати належної відповіді використанню неприятилем вище згаданого принципу «розділяй і пануй». Так не повинно бути: не важливо, по кому б’є ворог – по бізнесменові чи шахтареві, по інтелігенту чи селянину, по робітнику чи студенту, – удар наноситься всьому народу, а отже і відповідь повинна бути спільною. Якщо ми й надалі будемо мати лишень «акції протесту підприємців», «акції протесту шахтарів», «акції протесту вчителів» і т.д., то про зміни на краще можна забути.
По-третє – і це стосується питання доцільності та своєчасності викладених щойно міркувань, – дещо лякає каталізатор протестних акцій. Чому українці почали протестувати лише тоді, коли опинилися перед небезпекою втрати матеріальних благ? Хіба це саме головне в житті? Хіба не важливішим чинником є факт національного пригноблення, факт безправності корінної нації на власній землі? Хіба в першу чергу спонукати до дії повинні шлункові інтереси, а не почуття образи і бажання справедливої відплати за всі оті плювки в національну душу? Що це: протест вільної людини чи бунт раба, в котрого господар недалекоглядно забрав пайку хліба, боротьба за Свободу чи банальне виживання – виживання заради животіння?
Із поставлених вище питань закономірно випливає наступне: чи має право на кращу долю народ, котрий ставить матерію вище за дух? Вороги України століттями не лише нищили нашу еліту, але й намагалися насамперед вбити будь-який аристократизм в середовищі українського народу: те, що було шляхетним, дуже часто гинуло в боротьбі, виживало ж те, що мало кастроване серце, фригідну душу та імпотентний дух – саме так нація перетворюється на плебс. Тож відродження української нації залежить від того, як поведуть себе самі українці: як плебс, що вимагає хліба й видовищ, чи як спільнота, котра бореться в ім’я здійснення власних вищих ідеалів.
Новорічно-різдвяний час змушує нас задуматися над ще одним питанням: чи заслуговують українці на краще життя з огляду на те, як вони розпоряджаються тим життям, яке мають? Сучасна цивілізація комфорту змушує людей щоразу покращувати своє матеріальне становище забуваючи при цьому про власне духовне життя. Чи сміють українці прагнути кращого життя з огляду на власний релігійно-духовний та моральний стан? Приміром, чи має право сучасне українське суспільство мріяти про кращу долю своїх дітей, якщо сьогодні мільйони цих дітей гинуть так і не народившись? Чи заслуговують на достойне Людини життя ті, хто увірував у «релігію шлунку і сексу» (Д. Донцов)? Чи може вимагати від Бога щастя народ, котрий майже забув про Нього?..
Та все ж, і в серцях одиниць, і в серцях мільйонів живе Надія. Ця Надія, хоч скільки ми не обливали б її брудом нашої суєтності, багном усіх наших падінь, є безсмертною. Вона є безсмертною, бо йде пліч-о-пліч з Любов’ю, є безсмертною, бо її приніс Той, хто Сам прийшов на нашу сповнену гріхом землю близько двох тисяч років тому.
Новий рік та Різдво – це час не лише підведення підсумків пройденого шляху та будування планів на майбутнє, але й особливий час для каяття та виправлення. Чи скористаються українці цим часом і, загалом, чи скористаються вони всіма тими шансами, котрі дає їм 2011 рік? З яким серцем, з якими помислами вони будуватимуть своє майбутнє?..
Усе покаже час. І так хочеться, щоб ми використали цей час так, як подобається Тому, хто цей час нам подарував.
До розмови про нинішню ситуацію у стосунках церкви і держави в Україні Радіо Свобода запросило Юрія Чорноморця, експерта Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ), і Михайла Черенкова, релігієзнавця, віце-президента фонду «Духовне відродження»
– Панове, в Україні церква відділена від держави. Ця норма де-юре забезпечує рівні умови для людей, які сповідують різні релігії, і мала б забезпечувати рівні умови для церков і інституцій, які представляють ці релігії.
Пане Чорноморець, чи діє ця норма на практиці?
Юрій Чорноморець: Загальновідомо, що в Україні є 35 стаття Конституції, згідно якої, церква відділена від держави. Але завжди були ті чи інші більш тісні співробітництва між церквою і державою, які залежали довгий час від регіональної ситуації. Тобто, в західній Україні була більш тісна співпраця місцевої влади з одними церквами, а на всій іншій території була більш тісна співпраця місцевої влади з УПЦ МП. Були ще деякі виключення.
Але, як правило, ця співпраця розвивалася у такому форматі: якась церква і місцева влада. А влада загальноукраїнська толерувала саме цю норму Конституції. І дуже свято її дотримувалася. І для цього й було створено Державний комітет у справах національностей і релігій, який підкреслював, що всі для нас рівні, що немає особливих привілеїв, а те, що відбувається на місцевому рівні, то ми тут з цим боремося, але не дуже виходить.
Але на сьогоднішній момент ситуація змінюється, оскільки те, що відбувалося раніше на місцевому рівні, сьогодні привнесено на загальнодержавний рівень. Тобто, сьогодні влада дуже тісно співпрацює з УПЦ МП. Ніхто офіційно не відміняє 35 статтю Конституції про відділення церкви та держави, але існує, що де-факто вводиться коопераційна модель така, коли існує якийсь негласний конкордат між сучасною політичною елітою і елітою однієї з церков. Відповідно вже наступає епоха партнерських відносин.
Якби це була епоха партнерських відносин з кількома церквами, які б представляли певний спектр, більшість українського населення чи щось інше, то це була б одна ситуація. Але в нас одна з церков вибрана і кооперація з нею відбувається вже. Це нова реальність.
– Це нова реальність, яка сформувалася цього року.
Пане Черенков, чи Ви так само оцінюєте цю ситуацію?
Михайло Черенков: Так. Дійсно є досить гострі протиріччя між задекларованими тезами і реальністю. І тут проблема є з боку громадянського суспільства, тому що воно дійсно пасивне, і оці задекларовані свободи воно має обстоювати навіть більше, ніж влада, про яку ми згадуємо, політична влада. Тобто, пасивність громадянського суспільства не сприяє якраз конвергенції між деклараціями і реальністю.
З іншого боку, я сказав би, що ці розходження між декларацією та реальністю, вказують на неефективність влади також. Тобто, є провина та відповідальність суспільства, але є і ознаки неефективності влади, яка не може забезпечити виконання конституційних норм. І це серйозна проблема, тому що можна писати нові закони, можна змінювати Конституцію, але країна, суспільство, чиновники, службовці всіх рівнів не поспішають виконувати. І це дуже шкодить і державі, і суспільству, і для релігійної сфери зокрема.
– В нас дуже часто посилаються на громадянське суспільство, але, з іншого боку, це така реальність, яка ще тільки формується. І про це говорить багато експертів. І дійсність сама на це вказує.
А з іншого боку, є та частина громадянського суспільства, яка має чіткі вірування свої, вона відносить себе до певної релігії і ходить до певних церков або церковних інституції, і є керівники цих церков і цих релігійних інституцій. Як вони відстоюють оцю юридичну норму, що церква має бути відділена від держави, і має бути забезпечений рівний підхід до усіх церков?
Михайло Черенков: На жаль, часто церкви і взагалі ситуація в царині релігії віддзеркалює загальну ситуацію соціальну, суспільно-політичну навіть. Тому предстоятелі церков відстоюють саме так, як відстоюють свої права політики або свою владу захищають. Тобто, це кулуарно-конкордатні домовленості, тобто все залишається на рівні приватних домовленостей. Ось ти мене поважаєш, не будемо чіпати наших інтересів, якось це все демаркуємо.
Але це не перспективно, тому що церква – це не тільки ієрархи, це перш за все віряни. Якщо ми згадуємо вірян, тоді вже громадянське суспільство і церква якось поєднуються. Якщо вірян не згадувати, а розглядати ці всі відносини виключно на вищому рівні, там, де політики церковні та політики урядові домовляються між собою, то це ніяк не стосується громадянського суспільства.
Тобто, ми маємо очікувати і, я сподіваюся, це буде вже цього року, сподіватися та якось активізувати всі рівні церков, починаючи з самого нижнього, тобто рівень вірян. Не варто сподіватися на домовленості ієрархів політичних і церковних.
– Активність на базовому рівні, на рівні прихожан виливалася у конфлікти на рівні храмів. Це те, від чого треба відходити і шукати інші шляхи. Які шляхи Ви пропонуєте?
Юрій Чорноморець: Україна є країною з давньою християнською традицією. Саме побудова української християнської культури єдиної для всіх може стати такою метою громадянського суспільства і метою тих християн, які приймають активну участь в житті громадянського суспільства.
– Що Ви маєте на увазі? Бо в нас же є і мусульмани, і іудеї.
Юрій Чорноморець: Мова йде про те, що, наприклад, в країні, у Франції теж є мусульмани, іудеї, але ніхто не заперечує, що католицизм справив значний вплив на французьку культуру поруч з іншими ідеями гуманізму і так далі.
В українській ситуації християнство традиційно було такою «закваскою» для культури, однією з «заквасок», дуже важливою. І при всій толерантності, при всій повазі до мусульман, до іудеїв, нових релігій ми маємо чітко розуміти, що християни будуть відстоювати традиційність християнства для України. Вони відповідно або будуть відстоювати це.
Як? Боротися за храми, боротися за місце під сонцем, забирати якісь приміщення у музеїв і так далі. І це є дуже примітивний спосіб розбудови християнської країни. Або вони будуть це в спосіб правильний, культурний, в спосіб побудови української християнської культури, у спосіб побудови духовної України. То є більш правильно, тому що, поважаючи інші релігії, поважаючи їхню релігійну свободу, тим не менше християни будуть реалізовувати свою релігійну свободу у такий спосіб.
– Наскільки добрим був би для цієї побудови духовної єдності чи духовної основи суспільства і толерантності суспільства якраз розгорнутий, широкий діалог між керівниками усіх церков і усіх релігій, які в нас є?
Хтось із відвідувачів нашого сайту написав. Мовляв, ми намагаємося жити в мирі, але ми вимагали своєю громадою не так голосно до сходу сонця з мечетей молитву, яку справляє мула. На що хтось з представників цієї мусульманської громади плюнув мені в обличчя.
Або Франція. Там так само люди розповідають, які там живуть, що мусульмани вільно заходять в храми християнські будь-які, дивляться, поводять так, як вони собі дозволяють поводити, але якщо хтось хоче зайти в мусульманський храм, мечеть, то їм якраз перешкоджають це зробити, тому що дуже жорсткі правила.
Якось не вибудовується цей діалог.
Юрій Чорноморець: Тут повинне бути напрацювання певної культури і розуміння самими релігійними діячами того, що є основним, що є другорядним. Наприклад, церква стоїть у якомусь спальному районі. Неділя – зранку треба подзвонити у дзвони. Що робить батюшка? Звісно, треба благословити, щоб подзвонили в 7 ранку, в 8 ранку. Люди сплять після роботи виснажені і так далі. У нього написано у Типіконі, що треба подзвонити у дзвони. Він дзвонить у дзвони. Він думає про себе.
Це говорить про те, що будь-яка другорядна деталь є для нього дуже важливою. Він від неї не може відмовитися. Чому? Тому що у людини немає великої культури, в тому числі і релігійної. І це важлива річ, тому що якщо ми подивимося, наприклад, на християн в Америці. Чому найвидатніші православні богослови могли відмовитися від цього дзвону у кварталах? Тому що у них було щось інше велике в душі, великий запас, і цей дзвін не мав вже такого великого значення.
І коли будь-яка релігія розвиває власну культуру тут на теренах України, і є велике культурне багатство в цих релігіях, то тоді відповідно ці люди дійсно можуть і домовитися між собою, і виконати ці домовленості. Хтось відмовиться від того, щоб будити намазом, хтось відмовиться від того, щоб будити дзвонами. Це не буде сприйматися так, що сьогодні ми від цього відмовилися, а завтра взагалі відмовимося від своєї віри.
– Ось преференції, які отримала останнім роком УПЦ МП, як впливають в цілому на релігійне життя?
Михайло Черенков: Декілька слів щодо попереднього.
Як на мене, треба навчитися культурі добросусідства. Вже потім ми будемо вивчати культуру один одного. Потім, може, прийдемо до активного діалогу, але треба з чогось починати.
Культура добросусідства – це аксіома етична, релігійна і соціальна сучасного життя в умовах плюралізму, в умовах монокультуралізму і конфесійного різноманіття. І це стосується також Вашого запитання щодо церкви МП. Так сталося, що не одна традиція. Я погоджуюся, що Україна – це країна певної духовної традиції. Але в середині християнської традиції є різноманіття. І там є місце і православним різним, і католикам, і уніатам, і протестантам. І всі вони є традиційними. Я не кажу про нові течії. І якщо не навчитися добросусідства, якщо вимагати від держави однієї з конфесій, рівних конфесій рівнішою або першою серед рівних, то це буде збурювати суспільства, це буде порушувати статус-кво, стабільність, злагоду міжконфесійну.
Як на мне, для найбільшої конфесії варто сподіватися не на преференції, а варто сподіватися на духовний авторитет, завойовувати духовний авторитет. Вони, до речі, його наче й мають, бо це зумовлено історичним шляхом. Ми не проти, ми поважаємо. Але коли церква починає занурювати в політику, коли вона починає тиснути політичними інструментами, то це якраз викликає різкий спротив.
– Панове, як політична ситуації в країні залежить від того, як себе поводять ієрархи церков? У переддень Різдва хотілося б зрозуміти, наскільки ці люди є творцями цієї держави, в якій вони живуть.
Юрій Чорноморець: Від релігійних лідерів дуже багато залежить. Ще в часи президентства Леоніда Кучми була створена по ініціативі держави Всеукраїнська рада релігійних організацій, церков. Ця рада, з точки зору влади, повинна була обслуговувати інтереси цієї влади. Тобто, вона створювалася на той випадок, що раптом Україна без Кучми, ієрархи разом зберуться і будуть розказувати, що не треба виходити проти влади, всяка влада від Бога. Ця задумка була дуже прагматичною.
Але потім поступово ця рада набула власного звучання, власного смислу, тому що релігійні лідери зустрічалися один з одним у такому форматі, коли вони не один на один, а коли їх багато. І вони почали розуміти, що в них є дуже багато чого спільного, тому що християнська етика у школах, якась боротьба за мораль суспільну.
– А Ви за це?
Юрій Чорноморець: Ну, можна запроваджувати.
В тому то і справа, коли вперше це виносилося, це була програма греко-католицька. Були непогані програми. Потім православні намагалися свої зробити, протестанти свої. Зрештою так люди поступово приходили до висновку, що греко-католицька програма найкраща все-таки. Це дуже важливо, тому люди в цьому форматі спілкувалися, там були різні комісії, різні проекти. І це було цікаво, тому що потім формувалася спільна позиція, з якої вони вже виходили до держави.
Ця позиція була більш кращою. Чому? Тому що люди приходили і говорили: є права віруючих. Держава казала: так, є права віруючих. Ви знаєте, от ви підписали такі то конвенції (у нас є таке право), згідно з якими віруючі мають право на викладання християнської етики в школі. О, точно. Держава відповідно реагувала. І це йшло в плані того, що церкви представляють інтереси віруючих, не організацій, не себе самих, не якійсь проекти. І це було позитивом.
На сьогоднішній момент держава взагалі не хоче зустрічатися, Президент України, з цією Всеукраїнською радою церков і організацій, відповідно діалог між державою і релігійними лідерами зник, його на сьогоднішній момент немає.
– Пане Черенков, чи довіряєте Ви тій тезі, що коли патріарх Кирил приїжджає до України зі своїми візитами, то це його пасторські візити, він приїжджає сюди як патріарх? Чи є тут все-таки і політичний якийсь акцент?
Михайло Черенков: Це питання складне, тому що тут варто виваженими фразами говорити. Так, водночас воно дуже просте, тому що для московських ієрархів це вже стало звичкою якось поєднувати сферу духовну і політичну, що розділити це майже неможливо. Це традиція.
І, до речі, є така формула церковна, яка допомагає порозумітися на цьому. Це формула «неподільно-незлиянно». Якось треба впливати на сферу політичну, але не ототожнюватися з нею. Це складне завдання для церкви: бути з народом, бути в середині, навіть, я сказав би, в епіцентрі соціально-політичного життя, але водночас зберігати, може, не суспільну, а якусь внутрішню дистанцію, щоб залишатися собою. Це дуже складно.
Як на мене, патріархові це не вдається зараз. І це не вдається ієрархам українських церков, на жаль.
Я додав би кілька слів на користь Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, але хотів би сказати, що вона стала закритим клубом. І саме тоді, коли вона стала закритим клубом, вона втратила підтримку масову з боку церков. І це завело діалогу у глухий кут.
– Панове, а які ваші прогнози щодо розвитку християнських конфесій в Україні?
Тому що якраз УАПЦ дуже близько зараз до Константинопольського патріархату, московська вже дуже близько до РПЦ. А які перспективи Київського патріархату?
Юрій Чорноморець: Київський патріархат має погані перспективи саме тому, що він 20 років не займався розбудовою християнської культури, а шукав підтримки у держави.
І сьогоднішній момент. За рахунок тієї підтримки були побудова храми, а зараз їх забирають. Якби вони вклали всі ці ресурси, всі ці зусилля у виховання своєї молоді християнської, то вони б мали ті храми.
– Що Ви порадили б?
Юрій Чорноморець: Вже щось пізно радити.
Михайло Черенков: Для всіх конфесій є перспективи. І вони пов’язані не з політикою, а пов’язані перш за все з релігійністю особистісною. Треба відкривати Біблію, треба вчити молодь на Біблії. З цього починається відродження кожної церкви.
Юрій Чорноморець: Українцям бажаємо навернення до християнства, відкриття власної традиції, відкриття того, що київське християнство, яке є спільним для багатьох церков, відрізняється власною універсальністю. Воно не замкнене ні на який імперіалізм, ні на який націоналізм, воно якраз є тією здоровою традицією, яка може протистояти всякому тоталітаризму «руського світу», який зараз проповідується, всякого роду тоталітарним проектам зробити з України другу Білорусь.
Це якраз те багатство, яке може стати основою для православних українців, для українців християн всіх.
Михайло Черенков: Нам потрібна культура. Суспільство втомилося від політики, а справжня політика починається з культури.
Я хотів би побажати, щоби цей рік був роком культури, духовної культури для українців, щоб вони обирали книжки гідні для прочитання, фільми для своїх дітей і для себе, щоб вони були в медійному просторі більш обережними, щоб вони просто створювали християнську культуру, яка була більш впливовою, аніж будь-які політичні проекти.
Ірина Штогній
При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на "КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ" обов'язкове.
В тексті існують граматичні помилки, але я їх навмисне не виправляв, бо це проблема "К.О." (пар.сторож)
"... Українцям бажаємо навернення до християнства, відкриття власної традиції ..."
Що це? Справжня ДИПЛОМАТІЯ чи ШКОЛА КГБ...?! Бо вона саме в тому й полягає, щоб говорити БАГАТО і не сказати НІЧОГО. Незнаю як Ви, любі у Христі, брати й сестри, але я особисто, для себе не почув від цих, з дозволу сказати "християнстких" експертів, жодної експертної думки. Скільки не вслухався у їхні балачки та й текст вже перечитував уважно, але так і не одержав жодної виразної думки. Лише - РОЗМОВА НІ ПРО ЩО!
Ці вихованці совєтських спецслужб мабуть і не спроможні вичавити з себе слова правди, бо їхні серця є далеко від Істини. Ба, вони закликають нас, маленьких, до навернення у християнство, але "боронь Боже" - без націоналізму, тобто без ЛЮБОВІ до Бога і ближнього. Вони бажають нам українцям, відкрити власну традицію, якої, буцім-то, в нас, протягом багатьох століть й аж до нині, ще немає... І що ж це? Елементарна безграмотність? Чи виразне лукавство на догоду сатані?!
А тепер відчуваю у собі потребу розвіяти сумніви (якщо в когось вони ще є) відносно "КАЗЬОННОЇ" церкви Московського Патріархату. Отже, читайте "експертну" думку парафіяльного сторожа: «Ви лише уявіть собі факт відокремлення церкви МП від Держави?! Та вона ж після цього перестане бути "казьонною" і, відповідно, не зможе виконувати ту функцію, яку на неї покладала і покладає до нині, московська імперія, ішими словами: не зможе бути інструментом поневолення народів, якими імперія володіє чи бажає володіти...
Знаєте, адже мій націоналізм, зовсім не завадив мені знайти порозуміння з іншовірцями, а зокрема, з одним мусульманином, чеченцем, який навіть уяви не мав, що існує інше, відмінне від "рускава православія і міра", - християнство, побудоване на любові Христа, а не на страхові Божої справедливості і кари. Після тривалої розмови з ним, він мені зізнався, що до зустрічі зі мною, особисто він все своє життя люто ненавидів християн, а тепер з поваги до Христа і християн, готовий вшановувати Неділю нарівні з П'ятницею. А, в іншому випадку, один простий хлопець-юдей, який приїхав в Україну відвідати родичів і з яким я мав нагоду декілька годин поспілкуватися, сказав: "Спочатку я був шокований тим фактом, що мій одноплемінець, жид - християнин, а ще більше тим, що він незабаром прийме облечини в одному з монастирів ЧСВВ, але саме цей факт дав мені поживу для призадуми і зміни ставлення до християн загалом." Ще інший випадок, це ЗОЛОТІ слова одного з імамів Чечні, який сказав дослівно таке:"Проблема між нами - мусульманами і вами - християнами, не в тому, що в нас різний світогляд, а в тому - чи ми живемо всім тим, що пропонує нам Коран і Біблія?!" Можна тут наводити ще багато подібних випадків міжрелігійного і міжнаціонального діалогу, але всі вони засвідчують та підтверджують одне: - мудрість і любов Божу, а не ОБМАН, СТРАХ, НЕНАВИСТЬ, ЗАЗДРІСТЬ, ВОРОЖНЕЧУ - людей зіпсованого розуму і серця... Це ж треба таке вигадати: "НАРОД-БОГОНОСЄЦ"! І зовсім не важко здогадатися якого "бога" вони носять, бо по плодах діл їхніх ми знаємо і нас неможливо звести й обманути.»
Партизани Української Повстанської армії намагалися жити повноцінним життям, у тому числі святкували Різдво й Новий рік. Ці мальовані і друковані листівки - іноді шикарні, а інодi кустарні - олюднюють дещо забронзовілий образ націоналістичного підпілля.
"Історична Правда" представляє підбірку різдвяних і новорічних вітальних поштівок, виготовлених за невідомих обставин невідомими авторами. Якщо у читачів є детальніша інформація щодо історії появи цих листівок, пишіть у коменти або на istpravda@gmail.com
