«Сьогодні влада дуже тісно співпрацює з УПЦ Московського патріархату» – експерт

До розмови про нинішню ситуацію у стосунках церкви і держави в Україні Радіо Свобода запросило Юрія Чорноморця, експерта Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ), і Михайла Черенкова, релігієзнавця, віце-президента фонду «Духовне відродження»

Переглянути 1-шу частину:

Завантажити 1ч

Переглянути 2-гу частину:

Завантажити 2ч

– Панове, в Україні церква відділена від держави. Ця норма де-юре забезпечує рівні умови для людей, які сповідують різні релігії, і мала б забезпечувати рівні умови для церков і інституцій, які представляють ці релігії.

Пане Чорноморець, чи діє ця норма на практиці?

Юрій Чорноморець: Загальновідомо, що в Україні є 35 стаття Конституції, згідно якої, церква відділена від держави. Але завжди були ті чи інші більш тісні співробітництва між церквою і державою, які залежали довгий час від регіональної ситуації. Тобто, в західній Україні була більш тісна співпраця місцевої влади з одними церквами, а на всій іншій території була більш тісна співпраця місцевої влади з УПЦ МП. Були ще деякі виключення.

Але, як правило, ця співпраця розвивалася у такому форматі: якась церква і місцева влада. А влада загальноукраїнська толерувала саме цю норму Конституції. І дуже свято її дотримувалася. І для цього й було створено Державний комітет у справах національностей і релігій, який підкреслював, що всі для нас рівні, що немає особливих привілеїв, а те, що відбувається на місцевому рівні, то ми тут з цим боремося, але не дуже виходить.

Але на сьогоднішній момент ситуація змінюється, оскільки те, що відбувалося раніше на місцевому рівні, сьогодні привнесено на загальнодержавний рівень. Тобто, сьогодні влада дуже тісно співпрацює з УПЦ МП. Ніхто офіційно не відміняє 35 статтю Конституції про відділення церкви та держави, але існує, що де-факто вводиться коопераційна модель така, коли існує якийсь негласний конкордат між сучасною політичною елітою і елітою однієї з церков. Відповідно вже наступає епоха партнерських відносин.

Якби це була епоха партнерських відносин з кількома церквами, які б представляли певний спектр, більшість українського населення чи щось інше, то це була б одна ситуація. Але в нас одна з церков вибрана і кооперація з нею відбувається вже. Це нова реальність.

– Це нова реальність, яка сформувалася цього року.

Пане Черенков, чи Ви так само оцінюєте цю ситуацію?

Михайло Черенков: Так. Дійсно є досить гострі протиріччя між задекларованими тезами і реальністю. І тут проблема є з боку громадянського суспільства, тому що воно дійсно пасивне, і оці задекларовані свободи воно має обстоювати навіть більше, ніж влада, про яку ми згадуємо, політична влада. Тобто, пасивність громадянського суспільства не сприяє якраз конвергенції між деклараціями і реальністю.

З іншого боку, я сказав би, що ці розходження між декларацією та реальністю, вказують на неефективність влади також. Тобто, є провина та відповідальність суспільства, але є і ознаки неефективності влади, яка не може забезпечити виконання конституційних норм. І це серйозна проблема, тому що можна писати нові закони, можна змінювати Конституцію, але країна, суспільство, чиновники, службовці всіх рівнів не поспішають виконувати. І це дуже шкодить і державі, і суспільству, і для релігійної сфери зокрема.

– В нас дуже часто посилаються на громадянське суспільство, але, з іншого боку, це така реальність, яка ще тільки формується. І про це говорить багато експертів. І дійсність сама на це вказує.

А з іншого боку, є та частина громадянського суспільства, яка має чіткі вірування свої, вона відносить себе до певної релігії і ходить до певних церков або церковних інституції, і є керівники цих церков і цих релігійних інституцій. Як вони відстоюють оцю юридичну норму, що церква має бути відділена від держави, і має бути забезпечений рівний підхід до усіх церков?

Михайло Черенков: На жаль, часто церкви і взагалі ситуація в царині релігії віддзеркалює загальну ситуацію соціальну, суспільно-політичну навіть. Тому предстоятелі церков відстоюють саме так, як відстоюють свої права політики або свою владу захищають. Тобто, це кулуарно-конкордатні домовленості, тобто все залишається на рівні приватних домовленостей. Ось ти мене поважаєш, не будемо чіпати наших інтересів, якось це все демаркуємо.

Але це не перспективно, тому що церква – це не тільки ієрархи, це перш за все віряни. Якщо ми згадуємо вірян, тоді вже громадянське суспільство і церква якось поєднуються. Якщо вірян не згадувати, а розглядати ці всі відносини виключно на вищому рівні, там, де політики церковні та політики урядові домовляються між собою, то це ніяк не стосується громадянського суспільства.

Тобто, ми маємо очікувати і, я сподіваюся, це буде вже цього року, сподіватися та якось активізувати всі рівні церков, починаючи з самого нижнього, тобто рівень вірян. Не варто сподіватися на домовленості ієрархів політичних і церковних.

– Активність на базовому рівні, на рівні прихожан виливалася у конфлікти на рівні храмів. Це те, від чого треба відходити і шукати інші шляхи. Які шляхи Ви пропонуєте?

Юрій Чорноморець: Україна є країною з давньою християнською традицією. Саме побудова української християнської культури єдиної для всіх може стати такою метою громадянського суспільства і метою тих християн, які приймають активну участь в житті громадянського суспільства.

– Що Ви маєте на увазі? Бо в нас же є і мусульмани, і іудеї.

Юрій Чорноморець: Мова йде про те, що, наприклад, в країні, у Франції теж є мусульмани, іудеї, але ніхто не заперечує, що католицизм справив значний вплив на французьку культуру поруч з іншими ідеями гуманізму і так далі.

В українській ситуації християнство традиційно було такою «закваскою» для культури, однією з «заквасок», дуже важливою. І при всій толерантності, при всій повазі до мусульман, до іудеїв, нових релігій ми маємо чітко розуміти, що християни будуть відстоювати традиційність християнства для України. Вони відповідно або будуть відстоювати це.

Як? Боротися за храми, боротися за місце під сонцем, забирати якісь приміщення у музеїв і так далі. І це є дуже примітивний спосіб розбудови християнської країни. Або вони будуть це в спосіб правильний, культурний, в спосіб побудови української християнської культури, у спосіб побудови духовної України. То є більш правильно, тому що, поважаючи інші релігії, поважаючи їхню релігійну свободу, тим не менше християни будуть реалізовувати свою релігійну свободу у такий спосіб.

– Наскільки добрим був би для цієї побудови духовної єдності чи духовної основи суспільства і толерантності суспільства якраз розгорнутий, широкий діалог між керівниками усіх церков і усіх релігій, які в нас є?

Хтось із відвідувачів нашого сайту написав. Мовляв, ми намагаємося жити в мирі, але ми вимагали своєю громадою не так голосно до сходу сонця з мечетей молитву, яку справляє мула. На що хтось з представників цієї мусульманської громади плюнув мені в обличчя.

Або Франція. Там так само люди розповідають, які там живуть, що мусульмани вільно заходять в храми християнські будь-які, дивляться, поводять так, як вони собі дозволяють поводити, але якщо хтось хоче зайти в мусульманський храм, мечеть, то їм якраз перешкоджають це зробити, тому що дуже жорсткі правила.

Якось не вибудовується цей діалог.

Юрій Чорноморець: Тут повинне бути напрацювання певної культури і розуміння самими релігійними діячами того, що є основним, що є другорядним. Наприклад, церква стоїть у якомусь спальному районі. Неділя – зранку треба подзвонити у дзвони. Що робить батюшка? Звісно, треба благословити, щоб подзвонили в 7 ранку, в 8 ранку. Люди сплять після роботи виснажені і так далі. У нього написано у Типіконі, що треба подзвонити у дзвони. Він дзвонить у дзвони. Він думає про себе.

Це говорить про те, що будь-яка другорядна деталь є для нього дуже важливою. Він від неї не може відмовитися. Чому? Тому що у людини немає великої культури, в тому числі і релігійної. І це важлива річ, тому що якщо ми подивимося, наприклад, на християн в Америці. Чому найвидатніші православні богослови могли відмовитися від цього дзвону у кварталах? Тому що у них було щось інше велике в душі, великий запас, і цей дзвін не мав вже такого великого значення.

І коли будь-яка релігія розвиває власну культуру тут на теренах України, і є велике культурне багатство в цих релігіях, то тоді відповідно ці люди дійсно можуть і домовитися між собою, і виконати ці домовленості. Хтось відмовиться від того, щоб будити намазом, хтось відмовиться від того, щоб будити дзвонами. Це не буде сприйматися так, що сьогодні ми від цього відмовилися, а завтра взагалі відмовимося від своєї віри.

– Ось преференції, які отримала останнім роком УПЦ МП, як впливають в цілому на релігійне життя?

Михайло Черенков: Декілька слів щодо попереднього.

Як на мене, треба навчитися культурі добросусідства. Вже потім ми будемо вивчати культуру один одного. Потім, може, прийдемо до активного діалогу, але треба з чогось починати.

Культура добросусідства – це аксіома етична, релігійна і соціальна сучасного життя в умовах плюралізму, в умовах монокультуралізму і конфесійного різноманіття. І це стосується також Вашого запитання щодо церкви МП. Так сталося, що не одна традиція. Я погоджуюся, що Україна – це країна певної духовної традиції. Але в середині християнської традиції є різноманіття. І там є місце і православним різним, і католикам, і уніатам, і протестантам. І всі вони є традиційними. Я не кажу про нові течії. І якщо не навчитися добросусідства, якщо вимагати від держави однієї з конфесій, рівних конфесій рівнішою або першою серед рівних, то це буде збурювати суспільства, це буде порушувати статус-кво, стабільність, злагоду міжконфесійну.

Як на мне, для найбільшої конфесії варто сподіватися не на преференції, а варто сподіватися на духовний авторитет, завойовувати духовний авторитет. Вони, до речі, його наче й мають, бо це зумовлено історичним шляхом. Ми не проти, ми поважаємо. Але коли церква починає занурювати в політику, коли вона починає тиснути політичними інструментами, то це якраз викликає різкий спротив.

– Панове, як політична ситуації в країні залежить від того, як себе поводять ієрархи церков? У переддень Різдва хотілося б зрозуміти, наскільки ці люди є творцями цієї держави, в якій вони живуть.

Юрій Чорноморець: Від релігійних лідерів дуже багато залежить. Ще в часи президентства Леоніда Кучми була створена по ініціативі держави Всеукраїнська рада релігійних організацій, церков. Ця рада, з точки зору влади, повинна була обслуговувати інтереси цієї влади. Тобто, вона створювалася на той випадок, що раптом Україна без Кучми, ієрархи разом зберуться і будуть розказувати, що не треба виходити проти влади, всяка влада від Бога. Ця задумка була дуже прагматичною.

Але потім поступово ця рада набула власного звучання, власного смислу, тому що релігійні лідери зустрічалися один з одним у такому форматі, коли вони не один на один, а коли їх багато. І вони почали розуміти, що в них є дуже багато чого спільного, тому що християнська етика у школах, якась боротьба за мораль суспільну.

– А Ви за це?

Юрій Чорноморець: Ну, можна запроваджувати.

В тому то і справа, коли вперше це виносилося, це була програма греко-католицька. Були непогані програми. Потім православні намагалися свої зробити, протестанти свої. Зрештою так люди поступово приходили до висновку, що греко-католицька програма найкраща все-таки. Це дуже важливо, тому люди в цьому форматі спілкувалися, там були різні комісії, різні проекти. І це було цікаво, тому що потім формувалася спільна позиція, з якої вони вже виходили до держави.

Ця позиція була більш кращою. Чому? Тому що люди приходили і говорили: є права віруючих. Держава казала: так, є права віруючих. Ви знаєте, от ви підписали такі то конвенції (у нас є таке право), згідно з якими віруючі мають право на викладання християнської етики в школі. О, точно. Держава відповідно реагувала. І це йшло в плані того, що церкви представляють інтереси віруючих, не організацій, не себе самих, не якійсь проекти. І це було позитивом.

На сьогоднішній момент держава взагалі не хоче зустрічатися, Президент України, з цією Всеукраїнською радою церков і організацій, відповідно діалог між державою і релігійними лідерами зник, його на сьогоднішній момент немає.

– Пане Черенков, чи довіряєте Ви тій тезі, що коли патріарх Кирил приїжджає до України зі своїми візитами, то це його пасторські візити, він приїжджає сюди як патріарх? Чи є тут все-таки і політичний якийсь акцент?

Михайло Черенков: Це питання складне, тому що тут варто виваженими фразами говорити. Так, водночас воно дуже просте, тому що для московських ієрархів це вже стало звичкою якось поєднувати сферу духовну і політичну, що розділити це майже неможливо. Це традиція.

І, до речі, є така формула церковна, яка допомагає порозумітися на цьому. Це формула «неподільно-незлиянно». Якось треба впливати на сферу політичну, але не ототожнюватися з нею. Це складне завдання для церкви: бути з народом, бути в середині, навіть, я сказав би, в епіцентрі соціально-політичного життя, але водночас зберігати, може, не суспільну, а якусь внутрішню дистанцію, щоб залишатися собою. Це дуже складно.

Як на мене, патріархові це не вдається зараз. І це не вдається ієрархам українських церков, на жаль.

Я додав би кілька слів на користь Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, але хотів би сказати, що вона стала закритим клубом. І саме тоді, коли вона стала закритим клубом, вона втратила підтримку масову з боку церков. І це завело діалогу у глухий кут.

– Панове, а які ваші прогнози щодо розвитку християнських конфесій в Україні?

Тому що якраз УАПЦ дуже близько зараз до Константинопольського патріархату, московська вже дуже близько до РПЦ. А які перспективи Київського патріархату?

Юрій Чорноморець: Київський патріархат має погані перспективи саме тому, що він 20 років не займався розбудовою християнської культури, а шукав підтримки у держави.

І сьогоднішній момент. За рахунок тієї підтримки були побудова храми, а зараз їх забирають. Якби вони вклали всі ці ресурси, всі ці зусилля у виховання своєї молоді християнської, то вони б мали ті храми.

– Що Ви порадили б?

Юрій Чорноморець: Вже щось пізно радити.

Михайло Черенков: Для всіх конфесій є перспективи. І вони пов’язані не з політикою, а пов’язані перш за все з релігійністю особистісною. Треба відкривати Біблію, треба вчити молодь на Біблії. З цього починається відродження кожної церкви.

Юрій Чорноморець: Українцям бажаємо навернення до християнства, відкриття власної традиції, відкриття того, що київське християнство, яке є спільним для багатьох церков, відрізняється власною універсальністю. Воно не замкнене ні на який імперіалізм, ні на який націоналізм, воно якраз є тією здоровою традицією, яка може протистояти всякому тоталітаризму «руського світу», який зараз проповідується, всякого роду тоталітарним проектам зробити з України другу Білорусь.

Це якраз те багатство, яке може стати основою для православних українців, для українців християн всіх.

Михайло Черенков: Нам потрібна культура. Суспільство втомилося від політики, а справжня політика починається з культури.

Я хотів би побажати, щоби цей рік був роком культури, духовної культури для українців, щоб вони обирали книжки гідні для прочитання, фільми для своїх дітей і для себе, щоб вони були в медійному просторі більш обережними, щоб вони просто створювали християнську культуру, яка була більш впливовою, аніж будь-які політичні проекти.

Ірина Штогній

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на "КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ" обов'язкове.

В тексті існують граматичні помилки, але я їх навмисне не виправляв, бо це проблема "К.О." (пар.сторож)

Джерела:

Радіо Свобода

Воїни Христа Царя

"... Українцям бажаємо навернення до християнства, відкриття власної традиції ..."

Що це? Справжня ДИПЛОМАТІЯ чи ШКОЛА КГБ...?! Бо вона саме в тому й полягає, щоб говорити БАГАТО і не сказати НІЧОГО. Незнаю як Ви, любі у Христі, брати й сестри, але я особисто, для себе не почув від цих, з дозволу сказати "християнстких" експертів, жодної експертної думки. Скільки не вслухався у їхні балачки та й текст вже перечитував уважно, але так і не одержав жодної виразної думки. Лише - РОЗМОВА НІ ПРО ЩО!

Ці вихованці совєтських спецслужб мабуть і не спроможні вичавити з себе слова правди, бо їхні серця є далеко від Істини. Ба, вони закликають нас, маленьких, до навернення у християнство, але "боронь Боже" - без націоналізму, тобто без ЛЮБОВІ до Бога і ближнього. Вони бажають нам українцям, відкрити власну традицію, якої, буцім-то, в нас, протягом багатьох століть й аж до нині, ще немає... І що ж це? Елементарна безграмотність? Чи виразне лукавство на догоду сатані?!

А тепер відчуваю у собі потребу розвіяти сумніви (якщо в когось вони ще є) відносно "КАЗЬОННОЇ" церкви Московського Патріархату. Отже, читайте "експертну" думку парафіяльного сторожа: «Ви лише уявіть собі факт відокремлення церкви МП від Держави?! Та вона ж після цього перестане бути "казьонною" і, відповідно, не зможе виконувати ту функцію, яку на неї покладала і покладає до нині, московська імперія, ішими словами: не зможе бути інструментом поневолення народів, якими імперія володіє чи бажає володіти...

Знаєте, адже мій націоналізм, зовсім не завадив мені знайти порозуміння з іншовірцями, а зокрема, з одним мусульманином, чеченцем, який навіть уяви не мав, що існує інше, відмінне від "рускава православія і міра", - християнство, побудоване на любові Христа, а не на страхові Божої справедливості і кари. Після тривалої розмови з ним, він мені зізнався, що до зустрічі зі мною, особисто він все своє життя люто ненавидів християн, а тепер з поваги до Христа і християн, готовий вшановувати Неділю нарівні з П'ятницею. А, в іншому випадку, один простий хлопець-юдей, який приїхав в Україну відвідати родичів і з яким я мав нагоду декілька годин поспілкуватися, сказав: "Спочатку я був шокований тим фактом, що мій одноплемінець, жид - християнин, а ще більше тим, що він незабаром прийме облечини в одному з монастирів ЧСВВ, але саме цей факт дав мені поживу для призадуми і зміни ставлення до християн загалом." Ще інший випадок, це ЗОЛОТІ слова одного з імамів Чечні, який сказав дослівно таке:"Проблема між нами - мусульманами і вами - християнами, не в тому, що в нас різний світогляд, а в тому - чи ми живемо всім тим, що пропонує нам Коран і Біблія?!" Можна тут наводити ще багато подібних випадків міжрелігійного і міжнаціонального діалогу, але всі вони засвідчують та підтверджують одне: - мудрість і любов Божу, а не ОБМАН, СТРАХ, НЕНАВИСТЬ, ЗАЗДРІСТЬ, ВОРОЖНЕЧУ - людей зіпсованого розуму і серця... Це ж треба таке вигадати: "НАРОД-БОГОНОСЄЦ"! І зовсім не важко здогадатися якого "бога" вони носять, бо по плодах діл їхніх ми знаємо і нас неможливо звести й обманути.»

Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

Різдвяні листівки УПА - янголи, зброя, Віра і Надія

Партизани Української Повстанської армії намагалися жити повноцінним життям, у тому числі святкували Різдво й Новий рік. Ці мальовані і друковані листівки - іноді шикарні, а інодi кустарні - олюднюють дещо забронзовілий образ націоналістичного підпілля.

"Історична Правда" представляє підбірку різдвяних і новорічних вітальних поштівок, виготовлених за невідомих обставин невідомими авторами. Якщо у читачів є детальніша інформація щодо історії появи цих листівок, пишіть у коменти або на istpravda@gmail.com

.

Більше листівок дивіться на сайті "Оттавського вісника".

Джерела:

ІСТОРИЧНА ПРАВДА

Воїни Христа Царя

Святого Первомученика Степана

9 січня 2011 року

Святого Первомученика Степана

Коротка історія

У Христовому Різдві ми бачили безконечну Божу любов і жертву задля нас грішних. А третього дня після празника Христового Різдва свята Церква наводить нам геройський приклад любови Бога в особі святого первомученика Степана. Святий Григорій Ниський у проповіді на честь святого Степана каже: "Ось ми переходимо з празника на празник і приймаємо благодать за благодать. Вчора наповняв нас подивом Господь вселенної, а сьогодні наповняє нас подивом ученик Господа. Яким способом цей, а яким той? Той (Христос) задля нас прийняв людську природу, а цей (Степан) задля Господа позбувся людської природи". Мученицька смерть святого Степана дійсно незвичайна, але незвичайний також і культ, який він має у Христовій Церкві від апостольських часів.

Східна Церква, прославляючи святого Степана у своїх богослуженнях, дає йому потрійний титул, називаючи його апостолом, первомучеником і архидияконом. Святий Степан належав до сімдесяти апостолів, пам'ять яких наша Церква святкує 4 січня. Він своєю святістю, мужністю і ревністю у вірі за поширення Христової науки повністю заслуговує на ймення апостола. Діяння апостольські кажуть про нього, що він був "муж, повний віри і Святого Духа... повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі" (6, 5 і 8). Святий Йоан Золотоустий ставить святого Степа­на поміж апостолів. "Скажи мені, — каже він, — чого не достава­ло йому, щоб він зрівнявся з апостолами? Чи і він не творив знаків? Чи і він не показав великої відваги?" (Бесіда 15 на Ді. Ап.).

Святий Степан не тільки ревний апостол, але й первісток мучеників. Оскаржений перед Синедріоном — жидівською радою — фальшивими свідками, він мужньо визнає святу віру. Через це його виводять за місто й закидують камінням. Це діялося 34 або 35 року по Христі. Як Христос, так і він перед смертю молиться за своїх ворогів. У його мучеництві бере участь юнак Савло, пізніше — апостол Павло. Святий Августин приписує навернення Савла крові святого Степана. "Якщо б Степан не молився, — каже він, — то Церква не мала б Павла". Святий Степан перший після Христового вознесення за свого Господа кров пролив і життя віддав. Звідси він має почесний титул першого мученика. Цей титул святі Отці високо підносять у своїх проповідях, на ньому наголошує Церква у своїх богослуженнях празника святого Степана і перенесення його святих мощей 2 серпня.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Різдво твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння: в ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися тобі — Сонцю правди, і пізнавати тебе — Схід з висоти. Господи, слава тобі.

І святому, глас 4: Подвигом добрим змагався ти, первомученику Христовий і апостоле, і нечестя мучителів виявив ти, бо, камінням побитий з рук беззаконних, вінець прийняв ти з високої десниці і до Бога взивав ти, кличучи: Господи, не постав їм цього гріха.

Слава: Кондак, глас 3: Владика вчора до нас у тілі приходив — а раб днесь із тіла виходив; учора той, що царює, в тілі родився — днесь раба камінням побива­ють. Задля нього і кінчається первомученик і божественний Стефан.

І нині: Кондак празника, глас 3: Діва днесь преістотного родить і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви зо звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале — превічний Бог.

Діянь святих апостолів 6, 8-7, 5. 47-60

В тих днях Стефан повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі. І встали деякі з синаґоґи, так званої лібертинів, киринеїв, олександрійців із Кілікії та Азії, і сперечались із Стефаном, але не могли встоятися супроти мудрости й духа, яким говорив. Тоді вони підмовили людей, щоб сказали: Ми чули, як він говорив образливі слова проти Мойсея та проти Бога. І підбурили народ, старших та книжників, і, напавши, схопили і привели його в синедріон. Там вони поставили свідків, що говорили: Цей чоловік не перестає говорити проти цього святого місця та закону. Ми чули, як він говорив, що Ісус, отой Назарянин, зруйнує це місце і змінить звичаї, які Мойсей був дав нам. І коли всі, що сиділи в синедріоні, пильно дивилися на нього, бачили його лице, немов лице ангела. Первосвященик спитав: Чи воно справді так? Він відповів: Мужі, брати й отці, слухайте. Бог слави з'явився батькові нашому Авраамові, як він ще був у Месопотамії, перше ніж він оселився у Харані, і сказав до нього: Вийде із землі твоєї і з роду твого, і йди в землю, яку я тобі покажу. Тоді він вийшов з Халдейської землі й оселився у Харані; а звідти, як умер його батько, переселив його у цю землю, в якій ви живете нині. І не дав йому в ній спадщини ані на ступінь ноги. Соломон же збудував Йому дім. Та не в рукотворних храмах живе Всевишній, як говорить пророк: Небо - престіл Мій, земля ж підніжок ніг Моїх. Який дім ви Мені збудуєте, каже Господь, або яке місце Мого відпочинку, хіба то не Моя рука все те створила? Ви твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому. Які батьки ваші, такі і ви. Кого з пророків не гонили батьки ваші? Вони вбили тих, що наперед звіщали прихід Праведного, якого ви тепер стали зрадниками й убивцями; ви, що одержали закон за велінням ангелів, але його не зберігали. Почувши це, вони розлютилися у своїм серці й заскреготали зубами на нього. А він, повний Духа Святого, дивлячись на небо, побачив славу Божу й Ісуса, Який стояв по правиці Бога, й мовив: Ось бачу відкрите небо і Сина Людського, що стоїть по правиці Бога. Вони ж закричали сильним голосом і, затуливши вуха, кинулись на нього разом, вивели за місто, і стали каменувати його. Свідки ж поклали свою одежу у ногах юнака, що звався Савло. І каменували Стефана, який закликав, кажучи: Господи Ісусе, прийми духа мого. І впавши на коліна, крикнув сильним голосом: Господи, не візьми їм цього за гріх. І промовивши це, заснув смертю.

Євангеліє від Матея 21, 33-42

Сказав Господь притчу оцю: Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, найняв його виноградарям і відійшов. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяли від них належні плоди. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, а кого ж укаменували. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, та ті вчинили з ними те саме. Нарешті послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. Та виноградарі, уздрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Ходімо, вб'ємо його і візьмемо собі його спадщину. І, взявши його, вивели геть з виноградника, і вбили. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями? Відповіли йому: Злих люто погубить, а виноградник найме іншим виноградарям, що будуть давати йому своєчасно його плоди. Тоді Ісус сказав їм: Чи не читали ви ніколи в Писанні: Камінь, що відкинули будівничі, став наріжним каменем. Від Господа це сталось, і дивне воно в очах наших.

Проповідь

«Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає! Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає?» (Єв. 12. 6-7).

Цими словами апостол Павло закликає нас до терпеливості у перенесенні терпінь. І вони допомагають нам глибше, краще зрозуміти сутність сьогоднішнього свята. Адже, з однієї сторони, ми сьогодні святкуємо велику трагедію – несправедливу загибель праведника. Але це по-нашому, по-людському. А з огляду на вічність, з огляду на спасіння і життя у Царстві Небесному – ми святкуємо його день народження для щасливого життя у Небі, для вічного життя поблизу Господа Бога. Первомученик святий Степан приймає мученицьку смерть, чим засвідчує свою віру і довіру до Бога. Також він показує нам шлях до Неба – через терпіння. Першим цей шлях вказав нам Сам Спаситель – Ісус Христос. Святий Степан першим повторює Його шлях. чим дає нам велику надію на спасіння, тим що ми також зможемо пройти цей тернистий шлях, свою Хресну дорогу життя.

Як часто ми чуємо, що без терпіння немає спасіння. Доводиться чути, що терпіння це є найтвердіший камінь, на котрому можна збудувати нашу життєву дорогу до спасіння, збудувати будову відкуплення і прощення наших гріхи. Спробуймо сьогодні з’ясувати: чому терпіння такі важливі для спасіння людської душі, чому їм надавав таке велике значення Ісус Христос. «Хто не бере хреста свого і не йде за Мною, той Мене не достойний» (Мт 10.38).

Ми часто не розуміємо терпінь, ми, думаючи по-людському, по-своєму, вважаючи, що терпіння – це покарання, це те, чого в житті потрібно завжди оминати. А особливо, коли займаємо високе становище у суспільстві. Вважаємо, що, маючи терпіння, ми немов би втрачаємо нашу, так звану «гідність», що вони принижують нас, визнаючи себе недостойним тих терпінь. Ми не хочемо мати терпінь у житті і вважаємо їх своїм терпінням, не бажаючи їх переносити. І тим самим втрачаємо Божу ласку. Чомусь вважається масово, що щаслива людина, у якої немає в житті жодних терпінь, у якою все: «о’кей», «нов проблем». А терпіння – це для невдах. Господь ніколи людину не принижував би через терпіння, якби саме понесені терпіння не давали нам ті неймовірні блага, які ми отримуємо для себе від Нього.

Через терпіння найчастіше йде очищення людської душі і приготування місця для Божої Благодаті у ній. У нечисту, гріховну душу Божа Благодать не сходить і у ній не перебуває.

Хоча Святі Отці Церкви говорять про два шляхи до святості, досконалості – через самовдосконалення і постійну працю над собою та перенесення терпінь, ні одна людина, що жила на землі, на шляху до святості не уникнула терпінь. Святий Іван Касіян називає перший шлях постійного самовдосконалення і праці над собою – правицею людського спасіння, а через терпіння – лівицею людського спасіння. Так як людині для повноцінного життя потрібна і права рука і ліва, так і людині на шляху до святості потрібен і час самовдосконалення, праці над собою, і час перенесення терпінь. Тому що, на жаль, людський розум занадто слабкий і без Божої допомоги, Божого втручання не може досягнути святості і спасіння душі.

Саме тут ми підходимо до правильного розуміння наших терпінь, до того, як навчають Святі Отці Церкви, як вони їх розуміли і сприймали. Вони називали терпіння – ліками для душі. «Бо нерозумно бути нам невдячними як до лікарів - за оздоровлення тіла (навіть тоді, коли вони дають нам гіркі та неприємні на смак ліки), так і до Бога, коли посилає нам щось сумне, не усвідомлюючи, що все походить з Провидіння Його і корисне нам. Таким розумінням і такою вірою у Бога знаходимо спасіння і спокій душі» (святий Антоній Великий).

«Те, що ти страждаєш, означає, що душа твоя хвора; якби ти не був хворим, то й не страждав би. Тим-то мусиш бути вдячним братові за те, що він допоміг тобі пізнати недугу твою, і всі терпіння від нього з любов’ю прийняти, як цілющий лік, посланий від самого Господа Ісуса. Якщо ж ти не тільки невдячний, а ще й ображаєшся на брата твого, повстаєш, сплітаєш задуми проти нього, то тим ти неначе говориш Господу Ісусу: «Не бажаю ліків Твоїх і зцілення Твого! – Хочу зогнити в ранах моїх і слухатися бісів. – Не знаю Господа. Хто Він такий, щоб я слухався голосу Його?» (Вих. 5.2). Господь же, благий до людини, попри всю її злобу, дає їй можливість зцілитися – очищальним припіканням (один з методів лікування на сході, особливо під час укусів змій). Тож, хто бажає зцілення – мусить перетерпіти все, що призначить йому лікар, хай і болісне. Адже хворий тілесно також не вважає за солодке терпіти операції і припікання, та оскільки без того неможливо зцілитися, віддає себе в руки лікаря, бажаючи через тимчасовий біль позбутися страшного внутрішнього розладу й довготривалої хвороби» (блаженний авва Зосима).

Отже терпіння є тими болючими ліками, що допомагають нам перебороти свої пристрасті. Найгірше, коли людина не бажає переносити, нарікає на життя, вважає себе недостойним цих терпінь. Така людина робить свої терпіння ще більшими. Вона ніби щораз роздирає свої рани і не дає їм загоїтися. Від нарікання і злослів’я терпіння стають ще більшими.

Наслідком добре, праведно перенесених терпінь є просвітлення. Те, що видавалось нам неможливим і незрозумілим, стає легким і доступним. Так як після ночі приходить день, а після дощу і буревію виступає сонечко, так після терпінь до нашої душі повертається мир і спокій. Власне терпіння і для того є, щоб ми відкрили для себе нові істини, знання, щоб стали сильніші духом.

Терпіння вимагають від нас, як фізичних, так внутрішніх, духовних зусиль. Дуже гарну пораду, як переносити терпінням початківцям дають Святі Отці. Вони говорять, що потрібно шукати тих місць, тих думок, тих людей, що приносять нам душевний спокій. Абсолютно неправильно шукати тілесного спокою і тілесних насолод. Вони не принесуть душевного спокою. Потрібно шукати те, що приносить мир і спокій душі.

Пригадую, як одна жінка розповіла, як стала ревною християнкою і почала щодень ходити до церкви. Дуже важко пережила смерть чоловіка. Жили, як кажуть у народі, «душа в душу». І після смерті чоловіка було таке відчуття, що в неї забрали половину душі і там утворилася порожнеча. Душевний біль та гіркота втрати гнітили душу і викликали великий смуток. Єдине місце де до її душі приходив мир і спокій – це була церква. Могла довгий час сидіти просто не думаючи ні про що. Почала частіше ходити до церкви, познайомилась із жінками, що щодень ходять на молитву, поступово сама почала щодень молитися. Тепер без молитви і церкви не уявляє своє життя, це її найбільша радість і насолода в самітному житті. Так пошук душевного миру і спокою привів її у церкву, навчив її бути направду глибоко віруючою людиною. Тепер не почувається одинокою, бо знає, що з нею усюди і завжди Господь Бог.

Направду великий взірець, як потрібно переносити терпіння, показує нам святий Степан. Він не тільки смиренно переносить, дбаючи про спасіння своєї душі, але він молиться і переживає про спасіння душі тих, хто ці терпіння йому спричиняє. Власне так завжди робили великі християнські праведники. Вони не тільки переносили терпіння, але і дякували Господу Богу за них, дякували за те, що ними можуть спокутувати свої земні гріхи і йти тією хресною дорогою, що йшов Христос. Благословляли своїх гонителі і просили у Бога для них спасіння, вважали усі земні терпіння чимсь незначним у порівнянні до Небесної нагороди. Можна дивуватися їхньому довготерпінню, але саме думка про Небо, про Небесну нагороду давала їм це довготерпіння. Адже коли людина має чітку ціль, то набагато легше виконує важку працю, переносить терпіння.

То немовби, коли ми ідемо пустелею під палаючим сонцем і є втомлені. Нас охоплює зневіра: чому ми повинні терпіти і навіщо все це переносити? Здається, що кінця-краю цьому не буде. Але коли ми знаємо, що у кінці шляху нас чекає затишний і прохолодний будинок, чекають рідні і близькі, то цей шлях вже не видається нам таким важким і терпіння переносимо набагато легше.

Або на фронті, коли ми є в тяжких обставинах і є загроза нашого життя. Людину охоплює такий великий страх, що їй здається, ніби вона потрапила у пекло. Але коли вона розуміє, що прийшла захищати сюди своїх дітей, дружину, батька, матір, рідних, що вона захищає свою батьківщину, то буде мати сили усі ці терпіння перенести.

Подібно і християнин, коли знає, що то для нього є терпіння, яке несе за собою Бога і вічну Батьківщину, то він і не опускає рук своїх. Тоді усі земні терпіння йому видаються незначними. Навпаки люди, що живуть заради земних насолод, від найменших земних негараздів приходять у розпач. Саме відношенням до терпінь різняться правдиві християни, які усі свої думки мають про Бога і життя вічне, від тих, хто визнає Бога тільки устами.

Напевно, найбільші терпіння переживають люди-інваліди, що прикуті до ліжка. Вони не можуть існувати без сторонньої допомоги і позбавлені переважної більшості земних насолод. Коли це людина непобожна, то дуже важко переносить це направду дуже важке терпіння. Коли ж це людина побожна, глибоко віруюча, то поступово її життя перетворюється у постійну молитву. У ній знаходить сенс життя та найбільшу допомогу. Вона не нарікає на свою долю, але з Божою допомогою перемагає ці терпіння і виходить переможцем. Така людина потребує тільки фізичної допомоги, а сама здатна, не дивлячись на свій стан, надавати іншим моральну і духовну допомогу. Скільки ми знаємо святих, що мали фізичні вади, але молитвою навертали грішників, підтримували інших людей.

Коли під час терпінь ми не нарікаємо, не жаліємо себе, не падаємо духом, покладаючи своє життя в руки Бога, то ці терпіння принесуть користь нашій душі, будуть гірким лікарством для неї..

Що означає терпіння Боже для нас? Це вияв любові Бога для всього людства, бо Він завжди чекає нашого навернення до Нього, бо Він любить нас. Він був настільки лагідний, що «не загасив тлінного гнота і не поламав надламаної очеретини» (Мт. 12.20). Завжди дає людині її вибір, свободу дії, а терпіння – це те, що допоможе нам зробити правильний вибір. Амінь

Ієромонах Андрій Салогуб

"Сівач", січень 2011, Ч. 1 (136) рік 13

Для створення сторінки використано такі видання:

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;

Збірник проповідей "Сівач".

А також ікону святого Первомученика Степана.

Джерело:

КАЛЕНДАР УГКЦ

СЛОВО ВЛАДИКИ ІГОРЯ (ВОЗЬНЯКА) В ДЕНЬ УРОДИН СТЕПАНА БАНДЕРИ

Всечесні отці,

Високодостойні представники влади,

Шановні брати й сестри,

вітаю усіх вас у цей новорічний день та бажаю щасливого Нового року! Не знаємо, що доброго він нам принесе, але ми здобудемо стільки добра, скільки зуміємо самі його вчинити для наших ближніх та рідної України. Добро, вчинене комусь, ніколи не пропадає, воно глибоко й з нагородою відгукується для кожної людини тепер та у вічності. Тому вартує прислухатися до слів святого апостола Павла, котрий стверджує: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рм 12,21). Стоїмо перед пам'ятником блаженної пам'яті Степану Бандері, де ми молилися за упокій його душі. В енциклопедичному словнику «Історія України» (2008), мабуть, найкраще означено його постать - символ нації. На афішах у нашому Львові читаємо, що С. Бандера - скарб нації. У нашій державі за останній рік велися дебати про цю постать, навколо присвоєння йому посмертно звання Героя України. Одні це схвалюють й захищають, інші поборюють й в судовому порядку пробували анулювати це звання? А яким судом, наприклад, до цього часу, було засуджено ганебний вчинок органів радянської влади, зокрема КҐБ, що вбили цього невтомного борця, котрий відстоював правду українського народу та боровся за волю нашого краю!? Його підступно позбавили життя за те, що він жертвував своїми знаннями, силою, здоров'ям та життям, щоб здобути кращу долю для свого народу, для України. Син греко-католицького священика, що народився у селі Старий Угринів на Івано-Франківщині, став символом нації, невтомним борцем за кращу долю свого народу. Його засуджували на смерть в 1936 році, а потім, повторно в 1941 році був кинутий до концтабору в Саксенгаузен, але завжди залишався живим. За кордоном не спочивав, бо у 1956 році продовжував налагоджувати зв'язки з націоналістичним підпіллям в Україні. Вважав своїм обов'язком визволяти рідну землю від окупаційної чужої влади.

Що мислити взагалі про уряди в Україні за останні часи? У Верховній раді знаходяться різні провідники, багато із них не люблять українців, бо до цього часу ми не мали жодної влади, котра дбала б за свій народ, за його кращу долю, за добробут. Корупція укріплює свої позиції, усі про неї говорять, але жодної реакції від уряду, хіба зовнішні заяви, підписані накази та залякування тих, хто не при уряді. Чому наприклад, не судять Ківалова, котрий зловживав своїм урядовим положенням під час виборів 2004 року, фальшував їх, вчинив замішання в усьому нашому суспільстві, що привело до масових виступів та майдану? Чомусь не арештовують тих, хто вчинив з'їзд у Сіверськодонецьку 28 листопада 2004 року? Одного Кушнарьова по смерті поставлено як відповідального за ці заколоти та напруження, що відбувалися в нашій державі? Тоді прихильники кандидата в президенти Віктора Януковича закликали створити Південно-східну автономну республіку, з наміром приєднати цей регіон України до Росії? Ніхто немає нічого проти тих, кого сучасні урядовці викликають до суду та висувають різні звинувачення. Це - добре! Але таке добро повинно поширюватися на усіх, хто чинив заколоти протягом певного періоду часу. Правда, не усіх можемо рівняти під одну мірку, але більшість із урядників до цього часу дбають виключно про себе, стараються за свою вигоду, про забезпечення себе та своєї рідні тощо. Ніколи не оплатиться жодному чиновникові те, що на кривді інших будує свій добробут. Це, принаймні, закінчиться із недалекою смертю кожної людини. Тому вартує дбати за свій народ, посвятити своє життя для нього так, як це чинив Степан Бандера, який не шукав своєї вигоди, не обкрадав інших, але допомагав і мріяв вчинити увесь наш народ щасливим та багатим. Хоч Україна у той час була поневолена, окупована, зранена, позбавлена самостійності. Він йшов на великий ризик, бо дуже любив своїх людей та Україну! Цей чоловік вірив у свій народ, боровся за його щастя, добру долю та визволення від всякого роду захоплювачів. І займанці розправилися з ним у підступний спосіб, вбиваючи його рукою Б. Сташинського, із пістолета, ампулою насиченою ціанистим калієм. Звичайно, що за вбивство С. Бандери відповідальність ніс вже похований окупаційний уряд СРСР та ЦК КПРС. Зрозуміло, що усі поплічники комуністичного режиму, а їх ще у нас, в Україні, дуже багато, ніколи не будуть бажати присвоєння героя цьому невтомному лідерові та Героєві своєї нації. Коли дивимося на урядовців Верховної ради України, зі свічкою можна знайти таких, хто уболіває за її долю, народ, його добробут. Бракує відповідальності у наших чиновників, в провідників держави. Мені пригадується слова Ісуса Христа, котрий прирівнював тодішніх провідників Ізраїлю з дітьми. «Вони подібні до дітваків, що на майдані сидять і одні до одних кличуть та промовляють: Ми грали вам на сопілці, та ви не танцювали! Ми вам співали жалобної, та ви не плакали!» (Лк 7,32). Бракує керівних осіб в Україні, котрі б взяли на себе відповідальність за народ, згуртували його, підняли економіку та вчинили наш край багатим. Критиків багато, а великодушних осіб, відповідальних та люблячих свій народ обмаль. Критикою інших користуються ті, хто бездарний у керуванні, не спосібний взяти відповідальність та привести свій народ до кращої долі.

Велике завдання лежить на кожному свідомому українцеві, щоб любити свою націю, старатися про пошану для своїх героїв, не боятися тиску будь-якого уряду в нутрі чи зовні, що противиться нашій нації та Україні. Цей чоловік, Бандера С, любив свій народ, захищав його гідність, бажав для нього добра, виборював, як міг, краще майбутнє для своєї Батьківщини, в котрій він народився і для якої посвятив своє життя. Тому погляди анти народників для нас не повинні бути зразком, вказівкою чи статусом. Місцева влада повинна докладати всіх зусиль, щоб наші герої, наші провідники народу, були гідно вшановані. Для цього потрібно написати добру історію про їхнє життя, про їхню невтомну боротьбу, про їхню жертву ради кращого майбутнього народу, з котрого вони вийшли і за який поклали свої голови. Звертаюся до представників місцевої влади, щоб дбали за свій народ, за кожну людину, починаючи від немовляти, дітей, дорослих та людей старшого віку, хворих й опущених, щоб покращити життя усіх.

Висловлюю свою вдячність службі міліції, котрі день і ніч стоять біля пам'ятника й пильнують його, щоб злісна рука не вчинила наруги над ним. Дякую тим, хто організовує подібні заходи, але потрібно йти відважно вперед, щоб досягнути кращої долі для свого народу! Усім бажаю щасливого Нового року та радісних свят Різдва Христового! Слава Ісусу Христу!

+ Ігор (Возьняк),

Архиєпископ Львівський УГКЦ

1 січня 2011 року Божого

ФОТОРЕПОРТАЖ

Джерела:

Департамент інформації Львівської Архиєпархії УГКЦ

Воїни Христа Царя

«Святоотцівське вчення»

— В католицькому богослов’ї існує вчення про сім смертних гріхів, яке широко відоме. В православному богослов’ї існує вчення про вісім пристрастей душі, яке відоме менше. Чи не могли б Ви розказати звідки виникло православне вчення про сім пристрастей душі та в чому його суть?

— Християнське богослов’я виникало як свого роду християнський платонізм. Існувало два джерела для богословської думки. По-перше, богословську думку визначала Біблія та сама духовність як така, те що люди ходили в церкву, причащалися, каялися у гріхах. Але було і друге, більш теоретичне, джерело – це твори Платона. Класифікація восьми пристрастей душі виникла на основі платонівського вчення про три частини душі – розум, емоції, відчуття. Кожній із цих частин душі святі отці приписали кілька пристрастей, які має людина, якщо вона є егоїстом, самолюбцем. Ненажерливість, блуд та грошолюбство властиві для чуттєвості людини, яка прагне до придбання зовнішніх благ. Гнів, журба та смуток є реакціями людської емоційності на неможливість задоволення пристрастей здібності бажання. Пиха та гордість властиві розумові егоїста, при чому перша є пошуком людської слави, а друга є жагою до самообожнення.

Витоки схеми трьох частин душі та вчення про їх пристрасті – в платонізмі. В одному з творів Платона людська душа поділена на три частини і уподібнюється колісниці, якої є головна частина – візничий, це власне людський розум – і є два коні. Чорний кінь – це людська емоційність, емоційні реакції, позитивні й негативні, а білий кінь – це людська чуттєвість. В нормальному стані, згідно з Платоном, повинен по-перше нормально функціонувати розум (бо бувають помилки розуму), і по-друге повинні нормально функціонувати обидва коні, підкорені розуму; ну й самі вони повинні якось нормально рухатись, а не кидатись із боку в бік.

Коли християнські богослови займалися класифікацією здібностей людської душі та психологією пристрастей, вони саме й використали оцю схему поділу людської душі на три частини. І в результаті постійного самоспостереження, вони виявили, що існують кілька гріхів кожної частини цієї душі: розум – дві пристрасті, а емоційність та чуттєвість – по три.

Вважалося, що існує два гріхи розуму: пиха (російською «тщеславие») і гордість. Пиха – це коли людина із задоволенням приймає чиюсь похвалу чи сама себе хвалить, власне, це слабка форма гордості. Що таке гордість? Це коли, якщо навіть людину ніхто не хвалить, а вона вважає себе центром всесвіту, їй байдуже що думають про неї інші люди, Бог, а от існує тільки моє «Я», і це найголовніше. От власне на цих гріхах розуму видно, в чому суть гріха. Суть гріха в людському егоїзмі, в тому що «Я» оцінюється як центр всесвіту, а все інше та всі інші – як засоби для цього «Я».

Егоїзм – корінь гріхів емоційності та чуттєвості. Наприклад, пристрасті емоційності – це гріховні емоційні реакції егоїста на зовнішні подразники. Буває так, що хтось егоїсту в житті заважає здійсненню його бажань. У нього можуть бути дві реакції. Перша – це гнів. Егоїст гніваєтесь, хоче розірвати всіх співробітників на місці роботи або, скажімо, своїх родичів. Але у нього замало сил, щоб це зробити. Тоді у нього виникає інша реакція – депресія, в якій виділяли два різновиди – слабку та сильну. Звичайно що кожна людина схильна в ході психологічного аналізу об’єднувати слабку і сильну депресію в один різновид депресивного стану, і відповідно смуток і журба якось у людей не розрізняється, кожна депресія найбільша і остання. Але святі отці розрізняли ці два різновиди депресії.

Якщо розглянути святоотцівське вчення про гріхи чуттєвості, то це теж гріхи егоїзму. Тому що перший гріх це так звана ненажерливість, або жадоба, коли людина бажає завжди мати задоволення і ніколи не знати страждань. Тобто увесь час мати різні задоволення, починаючи з гастрономічних і до всяких інших, і не мати цих страждань. У розвиток цієї пристрасті йдуть дві інші пристрасті. Це побажання речей зовнішнього світу, щоб їх було у людини якнайбільше; а оскільки зовнішній світ рухається по закону товарообміну, то це побажання благ зовнішнього світу почали називати «сребролюбием». Гроші тоді були в основному срібними і бажання грошей – це бажання всіх земних благ. І третя пристрасть це пристрасть блуду. Людина має певні сексуальні бажання, і це виділили серед гріхів. Бо людина хоче не любові, якоїсь жертовної. Бо нормальна любов – це коли я дарую себе іншому, коли в нас відносини взаємного дарування.

Коли люди вінчаються, це символізує, що чоловік дарує себе дружині, і, як Христос постраждав за Церкву, так і він до кінця все своє життя кладе власне їй; а дружина, відповідно, жертвує своїм життям, і як Церква слухає Христа, так вона буде слухати чоловіка. Це взаємне жертвування. Не лише жінка повинна слухатись чоловіка, але й чоловік дарувати всього себе жінці. А блуд – це коли я бажаю сексуальної експлуатації, ставлюся до особи, з якою в мене є чи намічаються якісь відносини, як до об’єкту, до предмету, до того, що експлуатується мною. І це теж егоїзмі. Тобто корінь всіх людських гріхів це егоїзм. А розгортається цей егоїзм по-різному в людській розумності, емоційності, чуттєвості.

— Чому виникає егоїзм, цей корінь пристрастей?

— А егоїзм від того, що не знаємо Бога, ненавидимо ближнього, не маємо любові. Відповідно, егоїзм виникає в ситуації певної темноти, коли людина не хоче віри, надії, не хоче любові, які є засобом вибратись з цієї темноти незнання Бога щоб довіряти Богу, Біблії і тому подібне. І от з цього егоїзму виникає сім гріхів.

— Звідки виникла необхідність схематизації пристрастей? Як казав мені о. Андрій Ткачов, духовні явища завжди ширші за схеми, їх не вмістиш у схему. Це потрібно було щоб людям пояснити?

— Усі класифікації, які використовують психологи чи священики – чому вони існують? Тому що дійсно щось таке є. І відповідно якісь гріхи, чи пристрасті, протиприродні порухи душі можна узагальнити. Щось, що є не тільки проти Біблії , але й проти природи людини. І ось є певні класифікації. Бо ми подивимось: що переживає молодь? Якийсь «депресняк», «хочу того», «хочу цього», «мене не поважають». Всі ці гріхи, хоч як би змінювалось людство, є аналогічними, можуть лише зовнішні форми змінюватись. Це була колись велика мудрість філософів і релігійних діячів: все змінюється, але насправді все те саме, сонце те саме, земля та сама, і у людей гріхи ті самі – і чесноти ті самі зрештою. Добро і зло – воно завжди однакове. І от тут важлива річ, що була з античної філософії.

Античні філософи намагались досягнути стану безпристрасності, тобто щоб не було пристрастей, бо вважалося, що людина не може бути щасливою, якщо в неї пристрасті. Тому що якщо людина має пристрасті, то скільки їй не давай зовнішніх благ та жінок, скільки її не хвали – їй все буде мало й мало, бо це така ентропія гріха: все мало й мало. А людина може бути стриманою – це такий альтернативний шлях. Скажімо, в неї там є одна жінка – і ми діємо по любові. Стриманість не означає повної відсутності почуттів. І от щоб опанувати себе придумали такий феномен – духовні вправи. Про це є гарна книжка дослідника П’єра Адо. Він написав «Духовні вправи в античності» і «Що таке антична філософія». Там він говорить: давайте подивимось на трактати цих античних філософів; там є вправи як бути стриманим. І ще античні філософи придумали, що необхідно боротися з пристрастями розуму, з пристрастями емоційності, з пристрастями чуттєвості. І потім святі отці це використовувати.

Святоотцівську схему можна і потрібно використовувати в сучасній практиці сповіді. Спочатку давайте поговоримо про пристрасті чуттєвості, бо це найчастіші гріхи і найбільш помітні. Далі поговоримо про більш тонку сферу: чи ти гнівався на когось, сварився, чи були депресії? А далі вже переходимо до найтоншої сфери, де людина найменше помічає власні гріхи – пиху і гординю. Цей психологічний аналіз з трьох частин був розповсюджений в Середньовіччі, бо за короткий час сповіді священик міг легко зорієнтуватися і далі вже міг щось уточнювати; Не потрібно було перелічувати всі ситуації, в яких можуть бути гріхи. Власне, необхідно було тільки цей скелет перевірити. І зараз у кожному храмі продаються ці брошурки про пристрасті, скажімо, авторства святого Ігнатія Брянчанінова, чи святого Іоанна Кронштадського. І людина дивиться, чи є в неї ці сім пристрастей. Це полегшує спілкування з священиком, тому що є якась схема, яка відповідає загальнолюдській природі, і ми працюємо в цій схемі.

І якщо ми подивимось на сучасну психологію: скільки вона не копається в людині, вона знаходить те саме. Хтось вважає головними пристрастями людини ті бажання «заволодіти всі світом» чи бажання сексуальності. Хтось говорить про потребу в утвердженні свого «Я». Хтось говорить про емоційні реакції. Всі сучасні психологи все одно відкривають цю схему чи її окремі елементи, бо це щось таке загальнолюдське. Недарма ж її відкрили психологи давнини, які були філософами, бо тоді філософія і психологія ще не розділялись, психологія була частиною філософії. От святі отці її взяли, і, відповідно, далі це використовували священики, і це було правильно. Хіба в людини не є три головні частини її внутрішнього світу, тобто розум, емоційні реакції на світ і чуттєвість? Хіба не правда, що половина цих реакцій відбуваються свідомо, а половина – несвідомо? Це те саме, що говорили античні філософи. Схема працює, хочемо ми чи не хочемо. І приблизно можна виділяти саме ці пристрасті. Можна намалювати багато різних схем, але вони будуть розвитком цієї основної схеми.

— Чи всі гріхи однаково тяжкі для душі людини, для її спасіння, її покаяння? Чому спеціально говориться про головні пристрасті чи про сім смертних гріхів?

— Це давня традиція, що знайшла свою абсолютизацію на Заході. От є сім гріхів. Якщо ти згрішив одним із цих семи гріхів і відчуваєш це за собою – ти не можеш причащатися, а відповідно, повинен сповідуватися. Ти згрішив дрібними гріхами – ну, значить ти ще в стані благодаті і можеш причащатися. А на Сході практика така, що необхідно періодично відмиватися, працювати над всіма гріхами, починаючи від цих семи головних і закінчуючи найменшими. І ми знаємо, що найбільше займаються самоаналізом ті люди, які ближчі до святості. Бо на сонці помітні і маленькі плямочки. А коли це не сонце, а суцільна чорна пляма, то виділити ці сім гріхів і почати очищення з цього – це і є завданням. Ми помічаємо ці сім гріхів і починаємо боротьбу з ними. Перше: ми не допускаємо зовнішніх проявів. Тобто я не хапаю щось, коли воно лежить на столі, не кидаюсь на кожну дівчину, не відчуваю задоволення, коли мені лестять. Відповідно, цей гріх у мене в душі, але він вже не стимулюється мною, бо я вже його в душі стримую. А потім я починаю боротися з ним в душі. Тобто спершу боротьба з проявами гріхів, а потім боротьба з самими цими помислами. І я починаю поводити себе по-християнськи, чи по-філософськи.

Тобто хоч би що сталося – я маю внутрішню радість, бо живу вірою, надією, любов’ю; або розумним щастям, як говорить Сковорода, внутрішнім серцем. Зовнішній світ навіює мені якісь бажання, а я їх, скажімо, ігнорую, не приймаю, не реагую на них. Це ситуація внутрішньо здорової людини, яка не допускає ані сильних радощів, ані сильних депресій. Вона от іде по такому серединному царському шляху. Це не повний аскетизм, треба відрізняти. От є отці-пустельники, які йшли на максимум, боролися тим, що, скажімо, мало їли, або все життя були безшлюбні. Це не шлях для більшості. Шлях для більшості – це ось така стриманість, така помірність, що от «не треба мені десятої машини, достатньо двох». Тобто кожен знаходить у своєму житті свою міру. Певно, що є якийсь соціальний статус і в ньому я маю щось робити, але в межах цього соціального статусу я вибираю якийсь оцей серединний шлях. Я не відмовляюсь зовсім від мобільного телефону, але беру собі якийсь хороший, але скромніше. Такий серединний шлях, така боротьба з пристрастями, стриманість – вона можлива і сьогодні. Християнину легше, бо він має віру, надію, любов.

Тому на позитиві йому легше боротися з пристрастями. І тому більш неприємно бачити, коли християнин має якісь пристрасті. І християнство руйнується саме на цьому. Віри, надії, любові все менше, а розмов про них все більше. Це знову пристрасті роз’їдають, починаючи від гордині, самолюбства, і далі. Людина може любити себе взагалі, себе як росіянина чи українця, себе як священика чи професора… І всі пристрасті в результаті з’являються в душі. І так з кожним, і я не є винятком. В кожної людини є ці пристрасті. І все життя – це боротьба, як казали отці. Душа – це арена боротьби, і не тільки між Богом і дияволом, але й боротьби між любов’ю і оцим ось егоїзмом, самолюбством. Якщо ти вибираєш любов, то ти й живеш в цій любові, якщо ти вибираєш самолюбство – ти обов’язково потрапиш у гріх оцих пристрастей і в тебе вони будуть всі наявні. Це і для колективного аналізу. Цілі народи впадають у гріх гордині, цілі народи бажають «дайте всього», цілі народи можуть бути в гніві на когось або в депресії. Це навіть для соціального аналізу підходить, бо щось таке є в людській природі, коли йде гріх, нічого не зробиш.

Пропозиції деяких психологів не боротися із пристрастями, не регулювати цю сферу, можуть приводити до помилок, іноді – страшних. В онкоцентрі щоб дітям вижити, налаштувати дітей на позитив – це велика робота. І приходили психологи, священики, працювали з ними – і були навіть надприродні зцілення. Тобто якісь сили організму, Бог поміг, космос поміг - щось з дітьми ставалося. А тут прийшли з центру гештальт-психології, фонд Катерини Ющенко їм заплатив, і говорять: ви не повинні тримати пристрасті в собі, якщо ви когось ненавидите – намалюйте його і вбийте. Приходимо – діти як малі звірі, кидаються на всіх. І ніхто з цих дітей не вилікувався, хвороба розвивалась. І це помилка, це психологічна єресь.

Такі самі єресі бувають скрізь. Людям говорять: вам не треба боротьби з пристрастями, давайте будувати «руський світ», розбудовуватися – і займаються чимось зовнішнім. І вже миру в душі немає, немає добра, а є поле гріха – як у прихильників чергової утопії, так і у противників. Тому велика відповідальність на тих, хто починає такі теми утопічні віруючим підкидувати. Від стимулювання пристрастей будуть завжди погані наслідки. Тоді в онкоцентрі психологи прийшли до дітей і цей гнів вивільнили у дітей, а друга дзеркальна пристрасть цієї ж емоційної сфери: якщо він вивільнив гнів, то це значить, що завтра у нього буде депресія. І дійсно – завтра у нього депресія. Так не можна. Стриманість повинна бути завжди. От таке намагання бути в міру безпристрасним – і мир, благодать, і в сім’ї і на роботі; ця психологічна схема може працювати на позитив.

— Чи можна говорити, що людство стає більш чи менш грішним; чи людина однакова за всіх часів? Чи змінюються тільки прояви гріхів?

— Важко судити, бо по великому рахунку люди як були, так і залишаються грішними. Але є винятки – бувають часи нелюдських гріхів, якісно та кількісно інших за звичайний людський стан гріховності. Ми зараз в Києві, а багато років тому в тому самому Києві розстрілювали сотні тисяч людей. Звичайно, це був більший прояв гріха, ніж той стан гріха, який є на сьогодні. До речі, ми застраховані від того, що це не повториться. Тому що якщо люди допускають різні звичайні гріхи, в суспільному чи приватному житті, відбувається якийсь кумулятивний ефект. Бо люди жили собі нормально, потім дозволили собі одне, друге, потім дозволили п’яте-десяте – і зрештою дійшли до диявольського стану гріха, коли люди вже були прямим знаряддям зла і навіть відчували це зло в собі. Те саме було з більшовиками, коли вони стріляли самі себе по десятому колу, народ нищили по десятому колу.

Часто ми не задумуємося над цим феноменом переходу людського зла до зла диявольського. Над цим, наприклад, задумувався Андрей Шептицький, греко-католицький митрополит, або Михайло Булгаков в романі «Майстер і Маргарита»: такі явища, як фашизм, сталінізм – це вже не просто людське зло, а якесь надлюдське зло, це прояв диявольського зла. Але якщо існує надприродне зло, то повинно існувати і надприродне Добро. Бо надприродне зло – це лише тінь, яка неможлива без світла. Якби не було тіні, то не було й світла, світло і тінь завжди поєднані, говорить Воланд. Але у Булгакова в цілому зворотна логіка: якби не було світла, то не було б і тіні. Він вважав, що диявольське зло явно існує у світі. Щоб була власне тінь, оце світове зло, повинен бути Творець, який є Добром, і який навіть це світове зло спочатку створив як добро, а воно потім відхилилося і почало цей шлях деструкції, нагнітання гріха і тому подібне.

Тому якщо ми беремо людський розвиток саме як він іде на шляху людського, то гріховність людства завжди приблизно однакова. І що колись, сто років тому люди були кращі, бо більше ходили в церкву – це ні. Вони більше ходили в церкву і так само бажали зла, гріхів. Можливо, було менше проявів зла, але якихось, окремих: менше було блуду, але більше гордині чи ненависті. Але що спотворює людство час від часу – це такі вулканічні вибухи диявольського зла. Тоді стаються якісь глобальні війни, революції. Тому що тоді виникає таке зло і такі гріхи, які б людина сама по собі не вигадала б. І все це на ґрунті людської гордині. Ось цей найперший гріх розуму – гординя – є отим клапаном, який відкриває диявольське зло, безкінечне зло. Воно сюди вноситься і поки само себе не знищить, чи поки його не знищать, воно руйнує все навколо і все в людині.

От ми існуємо в такій ситуації, коли ще повинні загоїтися рани від цього диявольського зла, від того що «все, що сказала партія, є добром». От партія сказала: вбивайте своїх батьків – і це добро; чи доносьте на сусіда. І коли ці рани зрештою загояться і ми зможемо відірватися від диявольських проявів зла, від того, що «все, що говорить влада, є добром», чи «мета виправдовує засоби» – коли ми від цього відсторонимося, ми опинимося у звичайній ситуації, що треба боротися зі звичайними гріхами. І систематично: починаючи від гордості і закінчуючи якимись нашими бажаннями. Бути стриманим. Подивимось на західну людину. Вона приватно може проявляти якісь гріхи, але вона стримана, вона не показує власних депресій, не нав’язує власних бажань. Хоча б зовнішня стриманість.

— А от ця зовнішня стриманість на Заході – це результат чого? Роботи на собою?

— Це результат того, що західна цивілізація, як би про неї не говорили – це цивілізація християнська або постхристиянська. Тому що ця аскеза, боротьба з пристрастями, що повинен вести себе нормально – воно ввійшло в плоть і кров. І ти можеш приватно, десь там, де зібралися такі ж ідіоти, вести себе як хочеш. Але публічно, на роботі, цей моральний кодекс повинен бути. І це важлива річ. Ми говоримо: ми кращі. Де ми кращі? У нас гріхи буяють, пристрасті буяють, ми один на одного визвіряємось. То реально ми гірші.

Тому що якщо відбудеться дійсне повернення людства до християнства, до добра до любові – ми в однаково поганому становищі, і Захід, і ми. Бо ми поводимо себе не згідно з цими канонами, і вони внутрішньо вже від цього відреклися і лишилася зовнішня оболонка. Але, можливо, якщо є зовнішня оболонка, то легше прийти до внутрішнього; а якщо немає звички зовнішньо себе стримувати, то неможлива і внутрішня стриманість. Немає десь цього острова благодаті, немає «святої Русі» або «святого Києва», де ми просто були б святими людьми, які ще не спотворені гріхом. Ми спотворені, і можливо, навіть більше ніж західні люди. У нас просто інші форми тієї ж хвороби пристрасті.

— А чому так, що ми часто не намагаємось навіть зовнішньо себе контролювати?

— Це наслідок радянської влади. Прийшла радянська влада, Ленін виступив на третьому з’їзді комсомолу і сказав: яка може бути мораль? Мораль добра і зла? Викинути це все! Те є добро, що корисно для робітничого класу, те є зло, що не корисно. Відповідно ціль виправдовує засоби. І оця ось така мораль насаджувалась. Потім комуністи зрозуміли, що так неможна взагалі жити. Почали вигадувати там якийсь моральний кодекс будівничого комунізму. Мораль радянська – це мораль армії, чи якогось класу або ордену, мораль партійна, великої маси. От хтось там нагорі вирішив, що зараз морально ось це – і всі починають своїх батьків закладати. Хтось вирішив, що зараз морально кидатись на дзоти – і всі, замість того щоб воювати нормально, по уставу, прораховувати, як інші народи, де б мінімальні втрати були, кидаються на дзоти. Хтось вирішує, що це морально – а може воно моральне, може воно ні згідно з якимись об’єктивними законами – природи чи Божими законами. Але про це вже не думають – а морально тому що хтось так вирішив. І, відповідно, люди у нас звикли, що не існує об’єктивних критеріїв. Наприклад, ти їдеш в поїзді «Ужгород – Москва», і відповідно тебе обслуговує московська бригада. Ти говориш: пожалуйста, мне того-то. А тобі: «подождите». Тебе ігнорують, ти ніхто і ніщо. Тому що кожна людина є ніхто і ніщо. Який є об’єктивний критерій щоб тебе поважали?

Раніше цар-батюшка вирішував що є добро і зло, потім комуністична партія вирішувала, а зараз кожен сам вирішує, тут за мною ніхто не слідкує, що для мене добро, то й для всіх добро, а що мені зло – то й усім зло. Все. Ти їдеш назад, із Ужгорода в Москву. Підходить неспотворена радянською мораллю людина і каже: що пан хоче поїсти? Пан хоче багато чи так просто перекусити? У нас є те, можу запропонувати те… і т. п. Це людина прийшла з іншою мораллю, західною. А що вона була колись нав’язана з Австрії, з Польщі ця мораль – так вона була вихована в нормальних християнських умовах нормальної християнської Церкви, і навіть сорок чи п’ятдесят років радянської влади не змогли її зруйнувати. Чому у нас не так? Бо спочатку громадянська війна, потім голодомор, і тоді вже люди морально впали. І тоді вже, після таких катастроф, піднятися дуже важко. Різниця не в тому, що більше років Східна Україна була під радянською владою, ніж Західна. Різниця в тому, що Західна Україна не знала голодомору.

Якби по них пройшовся такий голодомор, можливо б і в них ця мораль не залишилась і вони б теж, напевно, перетворилися на цих шарікових чи постшарікових. А у нас це відбулося, і дуже важко бути просто людиною, просто християнином, відновлювати цю матрицю, бо вона навіть зовнішньо не збереглася. І тому люди такі агресивні, тому в них так багато зовнішніх проявів пристрастей, вони не тримають нічого в собі: що є в людині – те тут же й побачиш. Це погано. Нема внутрішньої дисципліни, зовнішньої дисципліни і ми стаємо таким-от єдиним пострадянським хворим грішником. І скрізь подібне. Д. Мережковський відчував це колись, і казав: «придет хам». Хто такий хам? Це людина яка грішить і яка дозволяє собі грішити, яка вважає це нормальним, має пристрасті – і культивує ці пристрасті, їй добре з ними, вона щаслива. І ми живемо в такій ситуації, коли ще не відбулося повернення, не відбулося перетворення, щоб це почалося від окремих людей, щоб ми бачили якісь взірці моральні.

Хоча є. Наприклад, бере журналіст у Руслани Лижичко інтерв’ю і каже: «у вас там багато хлопців було?» Руслана каже: «ні, у мене один, мій чоловік, Саша Ксенофонтов». А той журналіст далі допитується: «І ви на інших не дивитесь?» «Та ні, ви що. Я нормальна дівчина, християнка, я на інших не дивлюся, у мене мій улюблений чоловік.» «Не може бути, та ви повинні бути сучасною дівчиною…» От коли є такі приклади, що от Руслана не боїться сказати, що це нормально: мій улюблений чоловік, і нормально не дивитись на інших, нормально спілкуватися з ним, і от коли таких людей буде багато, які будуть говорити, що власне моральний спосіб життя, загальнолюдський, не лише християнський, такий стриманий – це нормально, тоді й люди почнуть пробувати. От у мене був друг, він ще за радянської влади пішов в армію. А він був християнином, і всі спочатку сміялися: що ж ти – не б’єшся, не п’єш? Ти ненормальний.

А проходить місяць-два, він там класно розмалював їм до Нового року концертний зал, ще щось зробив, вони дивляться – нормальна людина, у неї просто норма поведінки інша, і навіть його норма – краща за нашу. Тобто вони дивляться, що цей спосіб життя кращий за інші, бо він наповнений добром, наповнений смислом, любов’ю, у нього є надія, у нього є плани якісь на життя, а в нас нема нічого. І тут люди бачать, що можна інакше стратегію життя будувати, і люди починають бути християнами. Тобто кристалізація суспільства відбувається коли з’являється багато моральних людей і вони як каталізатор виступають, люди починають на ці зірки дивитися. Але нас багато що збиває.

Тому що є люди, які за своїм професійним покликанням повинні бути взірцями. Наприклад, священики. Коли ми бачимо, що вони грішать, це нас збиває. Це приводить до суспільної депресії. Бо люди втрачають віру. Вони дивляться що можна чекати від політиків? А нічого. І це дуже сильно. Бо, наприклад, в Росії – там згодні терпіти, що батюшка там п’є. І нічого, зате він батюшка. У них ставлення як до жерця: хоч який він є, хоч який у нього мерседес, а він собі покадив правильно, святою водою освятив – і все. Обряд відбувається правильно – він правильний. В принципі навіть така норма, що так воно й повинно бути. А в українців така свідомість, що вони дивляться за мораллю.

От дивляться: о, що ж це батюшка в піст м'ясо їсть? Все, не буду ходити в церкву. І зараз не можна вже нічого зробити, бо не можна народ якось загітувати. Він на ці приклади подивиться: ну, оскільки на верхах нічого не роблять, батюшки нічого не роблять, моральних прикладів не показують – і я не буду тоді моральним, буду як усі. Таке от суспільне падіння, і це дуже небезпечно. Бо сьогодні нема морального стрижня, а завтра нема ніяких сил і боротись ні за що. Ані за місце під сонцем для України, ані за «производительность труда», ані за те, щоб розбагатіти – нема вже сил ніяких, вони кудись пішли. Бо насправді в чому полягає і християнська, і філософська мудрість? Що сили є лише в добра. А зло – воно паразитує на силі добра, воно тимчасово користується якимись силами душі і от це добро перетворює на зло. І якщо людина бореться з пристрастями, то в неї з’являються великі ресурси енергії добра. А якщо людина не бореться, то в неї рано чи пізно сили закінчуються. Подивіться на багатих: у них постійні психологічні проблеми. Чому? Бо сила пристрасті, сила захоплення закінчилась.

— А чому люди, які зараз намагаються духовно рости часто звертаються не до християнства, а читають психологічні книжки, чи звертаються або до буддизмі?

— Християнин – це позиція особистості. Щоб бути християнином, необхідно бути особистістю, мати віру, надію, любов, необхідно мати добро, чинити добро, бажати всім добра, постійно мати добро у своїй чуттєвості за тією схемою, про яку ми говорили. Особистість у кожного є, Але люди роками і навіть століттями відучені від довіри до власної особистості. І тому цим людям так гарно з буддизмом. Буддизм вчить: особистість – це погано. І ти відрікайся від особистості. А люди навчені: «я – рядовий партії», вони привчені до того. Ну як це – особистість? Як відповідати за свої вчинки? І звідси всі нові рухи. Ти приходиш – там ніби живий бог, або пророк цього живого бога; і ти перекладаєш на нього всю відповідальність; він все вирішує за тебе, і ти відчуваєш свободу. Ти знову як дитина, за тебе все вирішують. І люди цього бажають.

Бо ти приходиш у християнську Церкву і ти є членом цієї Церкви, все-одно за тебе не вирішують, це твоя битва між добром і злом; ти повинен в цій общині вжитися, ти повинен налагодити якось стосунки любові в цій общині, налагодити християнське життя в сім’ї. Це тільки особистість може робити: отак тримати себе в руках, працювати на позитив і т. п. А людям це важко, вони спокушуються. Як у Достоєвського Великий Інквізитор говорить: Христос, навіщо їм ця свобода? Навіщо ти робиш їх особистостями, що відповідають за свої вчинки, розбудовують життя? От у мене всім добре, вони всі раби, їм дали хліба – і все чудово. І люди дуже часто шукають такого психологічного способу знайти оце рабство. Він намагається стати рабом, наприклад, психоаналітика, хоч цей психоаналітик говорить йому повну дурню. Звичайно, буває, що психоаналітик кудись попадає, але переважно це випадково. І це вже проникло в християнство. Тобто люди й тут починають шукати якихось старців, у яких надприродні знання від Бога, приходять і запитують як їм жити.

Вони навіть не перевіряють цих старців. Раніше приходили і чекали, поки він розповість тобі про твої гріхи, про твоє минуле життя, і тоді розуміли, що людина хоч щось знає. А зараз перший зустрічний. «Батюшка Андрій Ткачов, як нам жити?». У отця Андрія нема ясновидіння, але він готовий роздавати поради направо й наліво. А він починає говорити, що у тебе є дружина, її треба ламати об коліно… Це не християнське вчення, що треба жити за «Домостроєм», ламати гордість людини, це він сам придумав. А він видає це за духовну пораду християнського священика. Ми стикаємося з тим, що приходять до священика православні жінки, а в них перебиті барабанні перетинки, бо хтось їх ламав об коліно і тому подібне. Діти приходять, покалічені цим. У них епілептичні припадки на цьому ґрунті, що батько бив матір.

Тобто жадоба духовного рабства проникає навіть в традиційні християнські церкви. А якщо є люди, які готові бути рабами, то завжди з’являються люди, які готові бути духовними провідниками, як от ці старці, і говорити будь-що. Вони наповнюють це християнським, або буддиським, або ще якимось жаргоном, і говорять все, куди їх несуть власні пристрасті. І вони видають не Євангеліє, а вони видають щось власне, своє вчення, власні поради. От питали у святого Серафима Саровського, у оптинських старців: як ви даєте поради? Вони говорили: ми молимося Богу, і коли чуємо в серці, що порадити цій людині, ми й говоримо. Святий Серафим Саровський, наприклад, відразу чув. Він говорить: були промахи, коли я не довіряв цьому голосу і говорив згідно зі своїм розумом. В такому випадку обов’язково були промахи, обов’язково вони не туди попадали. Оптинські старці, бувало, по троє діб молилися щоб була якась відповідь від Бога.

А якщо людина не чекає цієї відповіді від Бога, а починає говорити від себе, згідно зі своїми якимись психологічними знаннями, то, безумовно, згідно з логікою святості, вона обов’язково попаде не туди, обов’язково буде щось нехристиянське. Це велика спокуса. Бо живе в монастирі, значить знак якості на ньому стоїть, – і ніхто не дивиться на те, говорить він від Бога чи від себе. Вже дійшло до того, що ось в патріарх Алексій змушений був видати спеціальну постанову проти младостарчества. Бо кожен починає бачити себе старцем, який може давати якісь поради, а люди після цих порад залишаються «без кола, без двора», в повному розоренні. Патріарх написав: перевіряйте їхні слова Євангелієм. Це порада Симеона Нового Богослова і інших старців: перевіряти всі слова Євангелієм, особливо якщо ти не монах. У монахів там більше послушання, а якщо ти мирянин – ти обов’язково повинен перевіряти всі слова Євангелієм. Перевіряємо: це узгоджується з духом Євангелія – здавати дітей в інтернат, бити дружину? Ні, не узгоджується. Значить, батюшки щось не те говорять. Це важлива річ.

— Виходить, і поради незрозуміло в кого шукати.

— Поради завжди можна шукати в Біблії.

— Але це такий складний текст…

Ніякий він не складний. Коли ви берете Біблію, ви відкриваєте – і закриваєте, бо там багато чого написано. Але Бог звертається безпосередньо до людини в словах Євангелія, в проповіді Ісуса Христа. І це найлегший і найпростіший текст. От ви відкриваєте Матвія, 6, 5, 7-й розділи, Нагорну проповідь Христа про те, якою має бути людина не просто як людина, а як син Всевишнього; не просто як людина добра, а як людина святості. Ви відкриваєте – і це вже завдання на все життя. От духовна порада, і тобі не треба буде ніяких порад. Ось моя знайома, одна бабуся, кожен день кричить на свою дочку, на своїх онуків. Це явно суперечить Нагірній проповіді. Вона з ними ворогує – але вона кожного місяця їздить до якихось старців і там шукає, щоб вони підтримали її в її великій духовній боротьбі, що вона ж буде кричати, аж поки вони не стануть хорошими християнами, такими, як вона хоче. А духовна порада у тебе на столі, відкрий, почитай п’яту главу Євангелія від Матфія – і тобі стане все зрозуміло. Це суть християнства. Якби люди жили отак от просто, брали б свої пристрасті, аналізували згідно з цією класифікацією семи пристрастей і боролися з ними, а позитивний ідеал як творити добро брали б з Євангелія – то взагалі ніякої проблеми не було б.

— Хочеться, щоб хтось сказав, як отримати таку таблетку, що її приймеш – і завтра прокинешся вже чистим від всіх пристрастей та гріхів..

— Такого чуда не буває. Духовне здоров’я, як і тілесне здоров’я, досягається постійними вправами. Або зберігається постійними вправами. Бувають випадки, що людина здорова з дитинства. Але рано чи пізно вона зустрінеться з тим, що ці пристрасті виповзуть і необхідно буде з ними боротися. Я сам був свідком, як люди, доживши до тридцяти років, духовно були такими дітьми, які були вільні від всіх цих пристрастей. Але потім вони в них були розбуджені – і люди почали боротися з цими пристрастями. І борються. Хочеш чи не хочеш, це така ж річ, як і фізичне здоров’я. Постійні вправи. Не випадково в античності придумали, що це духовні вправи. І людина так постійно повинна жити. Хай це навіть буде так, як Франклін, що у свою таблицю коли щось зробив – ставив галочку, якийсь негатив зробив – ставив галочку. Але звичайно християнин молиться, він повинен подумати не настільки схематично, а спочатку – які були гріхи, потім – які блага Бог мені послав, і бути вдячним Богові за це, а потім подумати: а Нагірну проповідь як я виконую? Погано, ще далеко мені до довершеності. І ці три речі дуже дисциплінують людину. А монашество – це коли людина всерйоз вирішила цими духовними вправами займатися, кожен день. І їй важко, бо ті пристрасті, які в нас за десять років, у монаха можуть розвинутися за один рік, бо там все підігрівається, там тебе спокушують, бо помітно, що ти борешся. А мирянину потихеньку можна виконувати, користуючись психологічним методом боротьби із пристрастями. Ну і не забувати, що лише благодать церковних таїнства може дозволити людині суттєвого просунутися на шляху подолання восьми пристрастей.

— Дякую, дуже цікаво було.

— Маю надію, що цікаво.

Джерело:

КРЕДО

«Святоотцівське вчення»

— В католицькому богослов’ї існує вчення про сім смертних гріхів, яке широко відоме. В православному богослов’ї існує вчення про вісім пристрастей душі, яке відоме менше. Чи не могли б Ви розказати звідки виникло православне вчення про сім пристрастей душі та в чому його суть?

— Християнське богослов’я виникало як свого роду християнський платонізм. Існувало два джерела для богословської думки. По-перше, богословську думку визначала Біблія та сама духовність як така, те що люди ходили в церкву, причащалися, каялися у гріхах. Але було і друге, більш теоретичне, джерело – це твори Платона. Класифікація восьми пристрастей душі виникла на основі платонівського вчення про три частини душі – розум, емоції, відчуття. Кожній із цих частин душі святі отці приписали кілька пристрастей, які має людина, якщо вона є егоїстом, самолюбцем. Ненажерливість, блуд та грошолюбство властиві для чуттєвості людини, яка прагне до придбання зовнішніх благ. Гнів, журба та смуток є реакціями людської емоційності на неможливість задоволення пристрастей здібності бажання. Пиха та гордість властиві розумові егоїста, при чому перша є пошуком людської слави, а друга є жагою до самообожнення.

Витоки схеми трьох частин душі та вчення про їх пристрасті – в платонізмі. В одному з творів Платона людська душа поділена на три частини і уподібнюється колісниці, якої є головна частина – візничий, це власне людський розум – і є два коні. Чорний кінь – це людська емоційність, емоційні реакції, позитивні й негативні, а білий кінь – це людська чуттєвість. В нормальному стані, згідно з Платоном, повинен по-перше нормально функціонувати розум (бо бувають помилки розуму), і по-друге повинні нормально функціонувати обидва коні, підкорені розуму; ну й самі вони повинні якось нормально рухатись, а не кидатись із боку в бік.

Коли християнські богослови займалися класифікацією здібностей людської душі та психологією пристрастей, вони саме й використали оцю схему поділу людської душі на три частини. І в результаті постійного самоспостереження, вони виявили, що існують кілька гріхів кожної частини цієї душі: розум – дві пристрасті, а емоційність та чуттєвість – по три.

Вважалося, що існує два гріхи розуму: пиха (російською «тщеславие») і гордість. Пиха – це коли людина із задоволенням приймає чиюсь похвалу чи сама себе хвалить, власне, це слабка форма гордості. Що таке гордість? Це коли, якщо навіть людину ніхто не хвалить, а вона вважає себе центром всесвіту, їй байдуже що думають про неї інші люди, Бог, а от існує тільки моє «Я», і це найголовніше. От власне на цих гріхах розуму видно, в чому суть гріха. Суть гріха в людському егоїзмі, в тому що «Я» оцінюється як центр всесвіту, а все інше та всі інші – як засоби для цього «Я».

Егоїзм – корінь гріхів емоційності та чуттєвості. Наприклад, пристрасті емоційності – це гріховні емоційні реакції егоїста на зовнішні подразники. Буває так, що хтось егоїсту в житті заважає здійсненню його бажань. У нього можуть бути дві реакції. Перша – це гнів. Егоїст гніваєтесь, хоче розірвати всіх співробітників на місці роботи або, скажімо, своїх родичів. Але у нього замало сил, щоб це зробити. Тоді у нього виникає інша реакція – депресія, в якій виділяли два різновиди – слабку та сильну. Звичайно що кожна людина схильна в ході психологічного аналізу об’єднувати слабку і сильну депресію в один різновид депресивного стану, і відповідно смуток і журба якось у людей не розрізняється, кожна депресія найбільша і остання. Але святі отці розрізняли ці два різновиди депресії.

Якщо розглянути святоотцівське вчення про гріхи чуттєвості, то це теж гріхи егоїзму. Тому що перший гріх це так звана ненажерливість, або жадоба, коли людина бажає завжди мати задоволення і ніколи не знати страждань. Тобто увесь час мати різні задоволення, починаючи з гастрономічних і до всяких інших, і не мати цих страждань. У розвиток цієї пристрасті йдуть дві інші пристрасті. Це побажання речей зовнішнього світу, щоб їх було у людини якнайбільше; а оскільки зовнішній світ рухається по закону товарообміну, то це побажання благ зовнішнього світу почали називати «сребролюбием». Гроші тоді були в основному срібними і бажання грошей – це бажання всіх земних благ. І третя пристрасть це пристрасть блуду. Людина має певні сексуальні бажання, і це виділили серед гріхів. Бо людина хоче не любові, якоїсь жертовної. Бо нормальна любов – це коли я дарую себе іншому, коли в нас відносини взаємного дарування.

Коли люди вінчаються, це символізує, що чоловік дарує себе дружині, і, як Христос постраждав за Церкву, так і він до кінця все своє життя кладе власне їй; а дружина, відповідно, жертвує своїм життям, і як Церква слухає Христа, так вона буде слухати чоловіка. Це взаємне жертвування. Не лише жінка повинна слухатись чоловіка, але й чоловік дарувати всього себе жінці. А блуд – це коли я бажаю сексуальної експлуатації, ставлюся до особи, з якою в мене є чи намічаються якісь відносини, як до об’єкту, до предмету, до того, що експлуатується мною. І це теж егоїзмі. Тобто корінь всіх людських гріхів це егоїзм. А розгортається цей егоїзм по-різному в людській розумності, емоційності, чуттєвості.

— Чому виникає егоїзм, цей корінь пристрастей?

— А егоїзм від того, що не знаємо Бога, ненавидимо ближнього, не маємо любові. Відповідно, егоїзм виникає в ситуації певної темноти, коли людина не хоче віри, надії, не хоче любові, які є засобом вибратись з цієї темноти незнання Бога щоб довіряти Богу, Біблії і тому подібне. І от з цього егоїзму виникає сім гріхів.

— Звідки виникла необхідність схематизації пристрастей? Як казав мені о. Андрій Ткачов, духовні явища завжди ширші за схеми, їх не вмістиш у схему. Це потрібно було щоб людям пояснити?

— Усі класифікації, які використовують психологи чи священики – чому вони існують? Тому що дійсно щось таке є. І відповідно якісь гріхи, чи пристрасті, протиприродні порухи душі можна узагальнити. Щось, що є не тільки проти Біблії , але й проти природи людини. І ось є певні класифікації. Бо ми подивимось: що переживає молодь? Якийсь «депресняк», «хочу того», «хочу цього», «мене не поважають». Всі ці гріхи, хоч як би змінювалось людство, є аналогічними, можуть лише зовнішні форми змінюватись. Це була колись велика мудрість філософів і релігійних діячів: все змінюється, але насправді все те саме, сонце те саме, земля та сама, і у людей гріхи ті самі – і чесноти ті самі зрештою. Добро і зло – воно завжди однакове. І от тут важлива річ, що була з античної філософії.

Античні філософи намагались досягнути стану безпристрасності, тобто щоб не було пристрастей, бо вважалося, що людина не може бути щасливою, якщо в неї пристрасті. Тому що якщо людина має пристрасті, то скільки їй не давай зовнішніх благ та жінок, скільки її не хвали – їй все буде мало й мало, бо це така ентропія гріха: все мало й мало. А людина може бути стриманою – це такий альтернативний шлях. Скажімо, в неї там є одна жінка – і ми діємо по любові. Стриманість не означає повної відсутності почуттів. І от щоб опанувати себе придумали такий феномен – духовні вправи. Про це є гарна книжка дослідника П’єра Адо. Він написав «Духовні вправи в античності» і «Що таке антична філософія». Там він говорить: давайте подивимось на трактати цих античних філософів; там є вправи як бути стриманим. І ще античні філософи придумали, що необхідно боротися з пристрастями розуму, з пристрастями емоційності, з пристрастями чуттєвості. І потім святі отці це використовувати.

Святоотцівську схему можна і потрібно використовувати в сучасній практиці сповіді. Спочатку давайте поговоримо про пристрасті чуттєвості, бо це найчастіші гріхи і найбільш помітні. Далі поговоримо про більш тонку сферу: чи ти гнівався на когось, сварився, чи були депресії? А далі вже переходимо до найтоншої сфери, де людина найменше помічає власні гріхи – пиху і гординю. Цей психологічний аналіз з трьох частин був розповсюджений в Середньовіччі, бо за короткий час сповіді священик міг легко зорієнтуватися і далі вже міг щось уточнювати; Не потрібно було перелічувати всі ситуації, в яких можуть бути гріхи. Власне, необхідно було тільки цей скелет перевірити. І зараз у кожному храмі продаються ці брошурки про пристрасті, скажімо, авторства святого Ігнатія Брянчанінова, чи святого Іоанна Кронштадського. І людина дивиться, чи є в неї ці сім пристрастей. Це полегшує спілкування з священиком, тому що є якась схема, яка відповідає загальнолюдській природі, і ми працюємо в цій схемі.

І якщо ми подивимось на сучасну психологію: скільки вона не копається в людині, вона знаходить те саме. Хтось вважає головними пристрастями людини ті бажання «заволодіти всі світом» чи бажання сексуальності. Хтось говорить про потребу в утвердженні свого «Я». Хтось говорить про емоційні реакції. Всі сучасні психологи все одно відкривають цю схему чи її окремі елементи, бо це щось таке загальнолюдське. Недарма ж її відкрили психологи давнини, які були філософами, бо тоді філософія і психологія ще не розділялись, психологія була частиною філософії. От святі отці її взяли, і, відповідно, далі це використовували священики, і це було правильно. Хіба в людини не є три головні частини її внутрішнього світу, тобто розум, емоційні реакції на світ і чуттєвість? Хіба не правда, що половина цих реакцій відбуваються свідомо, а половина – несвідомо? Це те саме, що говорили античні філософи. Схема працює, хочемо ми чи не хочемо. І приблизно можна виділяти саме ці пристрасті. Можна намалювати багато різних схем, але вони будуть розвитком цієї основної схеми.

— Чи всі гріхи однаково тяжкі для душі людини, для її спасіння, її покаяння? Чому спеціально говориться про головні пристрасті чи про сім смертних гріхів?

— Це давня традиція, що знайшла свою абсолютизацію на Заході. От є сім гріхів. Якщо ти згрішив одним із цих семи гріхів і відчуваєш це за собою – ти не можеш причащатися, а відповідно, повинен сповідуватися. Ти згрішив дрібними гріхами – ну, значить ти ще в стані благодаті і можеш причащатися. А на Сході практика така, що необхідно періодично відмиватися, працювати над всіма гріхами, починаючи від цих семи головних і закінчуючи найменшими. І ми знаємо, що найбільше займаються самоаналізом ті люди, які ближчі до святості. Бо на сонці помітні і маленькі плямочки. А коли це не сонце, а суцільна чорна пляма, то виділити ці сім гріхів і почати очищення з цього – це і є завданням. Ми помічаємо ці сім гріхів і починаємо боротьбу з ними. Перше: ми не допускаємо зовнішніх проявів. Тобто я не хапаю щось, коли воно лежить на столі, не кидаюсь на кожну дівчину, не відчуваю задоволення, коли мені лестять. Відповідно, цей гріх у мене в душі, але він вже не стимулюється мною, бо я вже його в душі стримую. А потім я починаю боротися з ним в душі. Тобто спершу боротьба з проявами гріхів, а потім боротьба з самими цими помислами. І я починаю поводити себе по-християнськи, чи по-філософськи.

Тобто хоч би що сталося – я маю внутрішню радість, бо живу вірою, надією, любов’ю; або розумним щастям, як говорить Сковорода, внутрішнім серцем. Зовнішній світ навіює мені якісь бажання, а я їх, скажімо, ігнорую, не приймаю, не реагую на них. Це ситуація внутрішньо здорової людини, яка не допускає ані сильних радощів, ані сильних депресій. Вона от іде по такому серединному царському шляху. Це не повний аскетизм, треба відрізняти. От є отці-пустельники, які йшли на максимум, боролися тим, що, скажімо, мало їли, або все життя були безшлюбні. Це не шлях для більшості. Шлях для більшості – це ось така стриманість, така помірність, що от «не треба мені десятої машини, достатньо двох». Тобто кожен знаходить у своєму житті свою міру. Певно, що є якийсь соціальний статус і в ньому я маю щось робити, але в межах цього соціального статусу я вибираю якийсь оцей серединний шлях. Я не відмовляюсь зовсім від мобільного телефону, але беру собі якийсь хороший, але скромніше. Такий серединний шлях, така боротьба з пристрастями, стриманість – вона можлива і сьогодні. Християнину легше, бо він має віру, надію, любов.

Тому на позитиві йому легше боротися з пристрастями. І тому більш неприємно бачити, коли християнин має якісь пристрасті. І християнство руйнується саме на цьому. Віри, надії, любові все менше, а розмов про них все більше. Це знову пристрасті роз’їдають, починаючи від гордині, самолюбства, і далі. Людина може любити себе взагалі, себе як росіянина чи українця, себе як священика чи професора… І всі пристрасті в результаті з’являються в душі. І так з кожним, і я не є винятком. В кожної людини є ці пристрасті. І все життя – це боротьба, як казали отці. Душа – це арена боротьби, і не тільки між Богом і дияволом, але й боротьби між любов’ю і оцим ось егоїзмом, самолюбством. Якщо ти вибираєш любов, то ти й живеш в цій любові, якщо ти вибираєш самолюбство – ти обов’язково потрапиш у гріх оцих пристрастей і в тебе вони будуть всі наявні. Це і для колективного аналізу. Цілі народи впадають у гріх гордині, цілі народи бажають «дайте всього», цілі народи можуть бути в гніві на когось або в депресії. Це навіть для соціального аналізу підходить, бо щось таке є в людській природі, коли йде гріх, нічого не зробиш.

Пропозиції деяких психологів не боротися із пристрастями, не регулювати цю сферу, можуть приводити до помилок, іноді – страшних. В онкоцентрі щоб дітям вижити, налаштувати дітей на позитив – це велика робота. І приходили психологи, священики, працювали з ними – і були навіть надприродні зцілення. Тобто якісь сили організму, Бог поміг, космос поміг - щось з дітьми ставалося. А тут прийшли з центру гештальт-психології, фонд Катерини Ющенко їм заплатив, і говорять: ви не повинні тримати пристрасті в собі, якщо ви когось ненавидите – намалюйте його і вбийте. Приходимо – діти як малі звірі, кидаються на всіх. І ніхто з цих дітей не вилікувався, хвороба розвивалась. І це помилка, це психологічна єресь.

Такі самі єресі бувають скрізь. Людям говорять: вам не треба боротьби з пристрастями, давайте будувати «руський світ», розбудовуватися – і займаються чимось зовнішнім. І вже миру в душі немає, немає добра, а є поле гріха – як у прихильників чергової утопії, так і у противників. Тому велика відповідальність на тих, хто починає такі теми утопічні віруючим підкидувати. Від стимулювання пристрастей будуть завжди погані наслідки. Тоді в онкоцентрі психологи прийшли до дітей і цей гнів вивільнили у дітей, а друга дзеркальна пристрасть цієї ж емоційної сфери: якщо він вивільнив гнів, то це значить, що завтра у нього буде депресія. І дійсно – завтра у нього депресія. Так не можна. Стриманість повинна бути завжди. От таке намагання бути в міру безпристрасним – і мир, благодать, і в сім’ї і на роботі; ця психологічна схема може працювати на позитив.

— Чи можна говорити, що людство стає більш чи менш грішним; чи людина однакова за всіх часів? Чи змінюються тільки прояви гріхів?

— Важко судити, бо по великому рахунку люди як були, так і залишаються грішними. Але є винятки – бувають часи нелюдських гріхів, якісно та кількісно інших за звичайний людський стан гріховності. Ми зараз в Києві, а багато років тому в тому самому Києві розстрілювали сотні тисяч людей. Звичайно, це був більший прояв гріха, ніж той стан гріха, який є на сьогодні. До речі, ми застраховані від того, що це не повториться. Тому що якщо люди допускають різні звичайні гріхи, в суспільному чи приватному житті, відбувається якийсь кумулятивний ефект. Бо люди жили собі нормально, потім дозволили собі одне, друге, потім дозволили п’яте-десяте – і зрештою дійшли до диявольського стану гріха, коли люди вже були прямим знаряддям зла і навіть відчували це зло в собі. Те саме було з більшовиками, коли вони стріляли самі себе по десятому колу, народ нищили по десятому колу.

Часто ми не задумуємося над цим феноменом переходу людського зла до зла диявольського. Над цим, наприклад, задумувався Андрей Шептицький, греко-католицький митрополит, або Михайло Булгаков в романі «Майстер і Маргарита»: такі явища, як фашизм, сталінізм – це вже не просто людське зло, а якесь надлюдське зло, це прояв диявольського зла. Але якщо існує надприродне зло, то повинно існувати і надприродне Добро. Бо надприродне зло – це лише тінь, яка неможлива без світла. Якби не було тіні, то не було й світла, світло і тінь завжди поєднані, говорить Воланд. Але у Булгакова в цілому зворотна логіка: якби не було світла, то не було б і тіні. Він вважав, що диявольське зло явно існує у світі. Щоб була власне тінь, оце світове зло, повинен бути Творець, який є Добром, і який навіть це світове зло спочатку створив як добро, а воно потім відхилилося і почало цей шлях деструкції, нагнітання гріха і тому подібне.

Тому якщо ми беремо людський розвиток саме як він іде на шляху людського, то гріховність людства завжди приблизно однакова. І що колись, сто років тому люди були кращі, бо більше ходили в церкву – це ні. Вони більше ходили в церкву і так само бажали зла, гріхів. Можливо, було менше проявів зла, але якихось, окремих: менше було блуду, але більше гордині чи ненависті. Але що спотворює людство час від часу – це такі вулканічні вибухи диявольського зла. Тоді стаються якісь глобальні війни, революції. Тому що тоді виникає таке зло і такі гріхи, які б людина сама по собі не вигадала б. І все це на ґрунті людської гордині. Ось цей найперший гріх розуму – гординя – є отим клапаном, який відкриває диявольське зло, безкінечне зло. Воно сюди вноситься і поки само себе не знищить, чи поки його не знищать, воно руйнує все навколо і все в людині.

От ми існуємо в такій ситуації, коли ще повинні загоїтися рани від цього диявольського зла, від того що «все, що сказала партія, є добром». От партія сказала: вбивайте своїх батьків – і це добро; чи доносьте на сусіда. І коли ці рани зрештою загояться і ми зможемо відірватися від диявольських проявів зла, від того, що «все, що говорить влада, є добром», чи «мета виправдовує засоби» – коли ми від цього відсторонимося, ми опинимося у звичайній ситуації, що треба боротися зі звичайними гріхами. І систематично: починаючи від гордості і закінчуючи якимись нашими бажаннями. Бути стриманим. Подивимось на західну людину. Вона приватно може проявляти якісь гріхи, але вона стримана, вона не показує власних депресій, не нав’язує власних бажань. Хоча б зовнішня стриманість.

— А от ця зовнішня стриманість на Заході – це результат чого? Роботи на собою?

— Це результат того, що західна цивілізація, як би про неї не говорили – це цивілізація християнська або постхристиянська. Тому що ця аскеза, боротьба з пристрастями, що повинен вести себе нормально – воно ввійшло в плоть і кров. І ти можеш приватно, десь там, де зібралися такі ж ідіоти, вести себе як хочеш. Але публічно, на роботі, цей моральний кодекс повинен бути. І це важлива річ. Ми говоримо: ми кращі. Де ми кращі? У нас гріхи буяють, пристрасті буяють, ми один на одного визвіряємось. То реально ми гірші.

Тому що якщо відбудеться дійсне повернення людства до християнства, до добра до любові – ми в однаково поганому становищі, і Захід, і ми. Бо ми поводимо себе не згідно з цими канонами, і вони внутрішньо вже від цього відреклися і лишилася зовнішня оболонка. Але, можливо, якщо є зовнішня оболонка, то легше прийти до внутрішнього; а якщо немає звички зовнішньо себе стримувати, то неможлива і внутрішня стриманість. Немає десь цього острова благодаті, немає «святої Русі» або «святого Києва», де ми просто були б святими людьми, які ще не спотворені гріхом. Ми спотворені, і можливо, навіть більше ніж західні люди. У нас просто інші форми тієї ж хвороби пристрасті.

— А чому так, що ми часто не намагаємось навіть зовнішньо себе контролювати?

— Це наслідок радянської влади. Прийшла радянська влада, Ленін виступив на третьому з’їзді комсомолу і сказав: яка може бути мораль? Мораль добра і зла? Викинути це все! Те є добро, що корисно для робітничого класу, те є зло, що не корисно. Відповідно ціль виправдовує засоби. І оця ось така мораль насаджувалась. Потім комуністи зрозуміли, що так неможна взагалі жити. Почали вигадувати там якийсь моральний кодекс будівничого комунізму. Мораль радянська – це мораль армії, чи якогось класу або ордену, мораль партійна, великої маси. От хтось там нагорі вирішив, що зараз морально ось це – і всі починають своїх батьків закладати. Хтось вирішив, що зараз морально кидатись на дзоти – і всі, замість того щоб воювати нормально, по уставу, прораховувати, як інші народи, де б мінімальні втрати були, кидаються на дзоти. Хтось вирішує, що це морально – а може воно моральне, може воно ні згідно з якимись об’єктивними законами – природи чи Божими законами. Але про це вже не думають – а морально тому що хтось так вирішив. І, відповідно, люди у нас звикли, що не існує об’єктивних критеріїв. Наприклад, ти їдеш в поїзді «Ужгород – Москва», і відповідно тебе обслуговує московська бригада. Ти говориш: пожалуйста, мне того-то. А тобі: «подождите». Тебе ігнорують, ти ніхто і ніщо. Тому що кожна людина є ніхто і ніщо. Який є об’єктивний критерій щоб тебе поважали?

Раніше цар-батюшка вирішував що є добро і зло, потім комуністична партія вирішувала, а зараз кожен сам вирішує, тут за мною ніхто не слідкує, що для мене добро, то й для всіх добро, а що мені зло – то й усім зло. Все. Ти їдеш назад, із Ужгорода в Москву. Підходить неспотворена радянською мораллю людина і каже: що пан хоче поїсти? Пан хоче багато чи так просто перекусити? У нас є те, можу запропонувати те… і т. п. Це людина прийшла з іншою мораллю, західною. А що вона була колись нав’язана з Австрії, з Польщі ця мораль – так вона була вихована в нормальних християнських умовах нормальної християнської Церкви, і навіть сорок чи п’ятдесят років радянської влади не змогли її зруйнувати. Чому у нас не так? Бо спочатку громадянська війна, потім голодомор, і тоді вже люди морально впали. І тоді вже, після таких катастроф, піднятися дуже важко. Різниця не в тому, що більше років Східна Україна була під радянською владою, ніж Західна. Різниця в тому, що Західна Україна не знала голодомору.

Якби по них пройшовся такий голодомор, можливо б і в них ця мораль не залишилась і вони б теж, напевно, перетворилися на цих шарікових чи постшарікових. А у нас це відбулося, і дуже важко бути просто людиною, просто християнином, відновлювати цю матрицю, бо вона навіть зовнішньо не збереглася. І тому люди такі агресивні, тому в них так багато зовнішніх проявів пристрастей, вони не тримають нічого в собі: що є в людині – те тут же й побачиш. Це погано. Нема внутрішньої дисципліни, зовнішньої дисципліни і ми стаємо таким-от єдиним пострадянським хворим грішником. І скрізь подібне. Д. Мережковський відчував це колись, і казав: «придет хам». Хто такий хам? Це людина яка грішить і яка дозволяє собі грішити, яка вважає це нормальним, має пристрасті – і культивує ці пристрасті, їй добре з ними, вона щаслива. І ми живемо в такій ситуації, коли ще не відбулося повернення, не відбулося перетворення, щоб це почалося від окремих людей, щоб ми бачили якісь взірці моральні.

Хоча є. Наприклад, бере журналіст у Руслани Лижичко інтерв’ю і каже: «у вас там багато хлопців було?» Руслана каже: «ні, у мене один, мій чоловік, Саша Ксенофонтов». А той журналіст далі допитується: «І ви на інших не дивитесь?» «Та ні, ви що. Я нормальна дівчина, християнка, я на інших не дивлюся, у мене мій улюблений чоловік.» «Не може бути, та ви повинні бути сучасною дівчиною…» От коли є такі приклади, що от Руслана не боїться сказати, що це нормально: мій улюблений чоловік, і нормально не дивитись на інших, нормально спілкуватися з ним, і от коли таких людей буде багато, які будуть говорити, що власне моральний спосіб життя, загальнолюдський, не лише християнський, такий стриманий – це нормально, тоді й люди почнуть пробувати. От у мене був друг, він ще за радянської влади пішов в армію. А він був християнином, і всі спочатку сміялися: що ж ти – не б’єшся, не п’єш? Ти ненормальний.

А проходить місяць-два, він там класно розмалював їм до Нового року концертний зал, ще щось зробив, вони дивляться – нормальна людина, у неї просто норма поведінки інша, і навіть його норма – краща за нашу. Тобто вони дивляться, що цей спосіб життя кращий за інші, бо він наповнений добром, наповнений смислом, любов’ю, у нього є надія, у нього є плани якісь на життя, а в нас нема нічого. І тут люди бачать, що можна інакше стратегію життя будувати, і люди починають бути християнами. Тобто кристалізація суспільства відбувається коли з’являється багато моральних людей і вони як каталізатор виступають, люди починають на ці зірки дивитися. Але нас багато що збиває.

Тому що є люди, які за своїм професійним покликанням повинні бути взірцями. Наприклад, священики. Коли ми бачимо, що вони грішать, це нас збиває. Це приводить до суспільної депресії. Бо люди втрачають віру. Вони дивляться що можна чекати від політиків? А нічого. І це дуже сильно. Бо, наприклад, в Росії – там згодні терпіти, що батюшка там п’є. І нічого, зате він батюшка. У них ставлення як до жерця: хоч який він є, хоч який у нього мерседес, а він собі покадив правильно, святою водою освятив – і все. Обряд відбувається правильно – він правильний. В принципі навіть така норма, що так воно й повинно бути. А в українців така свідомість, що вони дивляться за мораллю.

От дивляться: о, що ж це батюшка в піст м'ясо їсть? Все, не буду ходити в церкву. І зараз не можна вже нічого зробити, бо не можна народ якось загітувати. Він на ці приклади подивиться: ну, оскільки на верхах нічого не роблять, батюшки нічого не роблять, моральних прикладів не показують – і я не буду тоді моральним, буду як усі. Таке от суспільне падіння, і це дуже небезпечно. Бо сьогодні нема морального стрижня, а завтра нема ніяких сил і боротись ні за що. Ані за місце під сонцем для України, ані за «производительность труда», ані за те, щоб розбагатіти – нема вже сил ніяких, вони кудись пішли. Бо насправді в чому полягає і християнська, і філософська мудрість? Що сили є лише в добра. А зло – воно паразитує на силі добра, воно тимчасово користується якимись силами душі і от це добро перетворює на зло. І якщо людина бореться з пристрастями, то в неї з’являються великі ресурси енергії добра. А якщо людина не бореться, то в неї рано чи пізно сили закінчуються. Подивіться на багатих: у них постійні психологічні проблеми. Чому? Бо сила пристрасті, сила захоплення закінчилась.

— А чому люди, які зараз намагаються духовно рости часто звертаються не до християнства, а читають психологічні книжки, чи звертаються або до буддизмі?

— Християнин – це позиція особистості. Щоб бути християнином, необхідно бути особистістю, мати віру, надію, любов, необхідно мати добро, чинити добро, бажати всім добра, постійно мати добро у своїй чуттєвості за тією схемою, про яку ми говорили. Особистість у кожного є, Але люди роками і навіть століттями відучені від довіри до власної особистості. І тому цим людям так гарно з буддизмом. Буддизм вчить: особистість – це погано. І ти відрікайся від особистості. А люди навчені: «я – рядовий партії», вони привчені до того. Ну як це – особистість? Як відповідати за свої вчинки? І звідси всі нові рухи. Ти приходиш – там ніби живий бог, або пророк цього живого бога; і ти перекладаєш на нього всю відповідальність; він все вирішує за тебе, і ти відчуваєш свободу. Ти знову як дитина, за тебе все вирішують. І люди цього бажають.

Бо ти приходиш у християнську Церкву і ти є членом цієї Церкви, все-одно за тебе не вирішують, це твоя битва між добром і злом; ти повинен в цій общині вжитися, ти повинен налагодити якось стосунки любові в цій общині, налагодити християнське життя в сім’ї. Це тільки особистість може робити: отак тримати себе в руках, працювати на позитив і т. п. А людям це важко, вони спокушуються. Як у Достоєвського Великий Інквізитор говорить: Христос, навіщо їм ця свобода? Навіщо ти робиш їх особистостями, що відповідають за свої вчинки, розбудовують життя? От у мене всім добре, вони всі раби, їм дали хліба – і все чудово. І люди дуже часто шукають такого психологічного способу знайти оце рабство. Він намагається стати рабом, наприклад, психоаналітика, хоч цей психоаналітик говорить йому повну дурню. Звичайно, буває, що психоаналітик кудись попадає, але переважно це випадково. І це вже проникло в християнство. Тобто люди й тут починають шукати якихось старців, у яких надприродні знання від Бога, приходять і запитують як їм жити.

Вони навіть не перевіряють цих старців. Раніше приходили і чекали, поки він розповість тобі про твої гріхи, про твоє минуле життя, і тоді розуміли, що людина хоч щось знає. А зараз перший зустрічний. «Батюшка Андрій Ткачов, як нам жити?». У отця Андрія нема ясновидіння, але він готовий роздавати поради направо й наліво. А він починає говорити, що у тебе є дружина, її треба ламати об коліно… Це не християнське вчення, що треба жити за «Домостроєм», ламати гордість людини, це він сам придумав. А він видає це за духовну пораду християнського священика. Ми стикаємося з тим, що приходять до священика православні жінки, а в них перебиті барабанні перетинки, бо хтось їх ламав об коліно і тому подібне. Діти приходять, покалічені цим. У них епілептичні припадки на цьому ґрунті, що батько бив матір.

Тобто жадоба духовного рабства проникає навіть в традиційні християнські церкви. А якщо є люди, які готові бути рабами, то завжди з’являються люди, які готові бути духовними провідниками, як от ці старці, і говорити будь-що. Вони наповнюють це християнським, або буддиським, або ще якимось жаргоном, і говорять все, куди їх несуть власні пристрасті. І вони видають не Євангеліє, а вони видають щось власне, своє вчення, власні поради. От питали у святого Серафима Саровського, у оптинських старців: як ви даєте поради? Вони говорили: ми молимося Богу, і коли чуємо в серці, що порадити цій людині, ми й говоримо. Святий Серафим Саровський, наприклад, відразу чув. Він говорить: були промахи, коли я не довіряв цьому голосу і говорив згідно зі своїм розумом. В такому випадку обов’язково були промахи, обов’язково вони не туди попадали. Оптинські старці, бувало, по троє діб молилися щоб була якась відповідь від Бога.

А якщо людина не чекає цієї відповіді від Бога, а починає говорити від себе, згідно зі своїми якимись психологічними знаннями, то, безумовно, згідно з логікою святості, вона обов’язково попаде не туди, обов’язково буде щось нехристиянське. Це велика спокуса. Бо живе в монастирі, значить знак якості на ньому стоїть, – і ніхто не дивиться на те, говорить він від Бога чи від себе. Вже дійшло до того, що ось в патріарх Алексій змушений був видати спеціальну постанову проти младостарчества. Бо кожен починає бачити себе старцем, який може давати якісь поради, а люди після цих порад залишаються «без кола, без двора», в повному розоренні. Патріарх написав: перевіряйте їхні слова Євангелієм. Це порада Симеона Нового Богослова і інших старців: перевіряти всі слова Євангелієм, особливо якщо ти не монах. У монахів там більше послушання, а якщо ти мирянин – ти обов’язково повинен перевіряти всі слова Євангелієм. Перевіряємо: це узгоджується з духом Євангелія – здавати дітей в інтернат, бити дружину? Ні, не узгоджується. Значить, батюшки щось не те говорять. Це важлива річ.

— Виходить, і поради незрозуміло в кого шукати.

— Поради завжди можна шукати в Біблії.

— Але це такий складний текст…

Ніякий він не складний. Коли ви берете Біблію, ви відкриваєте – і закриваєте, бо там багато чого написано. Але Бог звертається безпосередньо до людини в словах Євангелія, в проповіді Ісуса Христа. І це найлегший і найпростіший текст. От ви відкриваєте Матвія, 6, 5, 7-й розділи, Нагорну проповідь Христа про те, якою має бути людина не просто як людина, а як син Всевишнього; не просто як людина добра, а як людина святості. Ви відкриваєте – і це вже завдання на все життя. От духовна порада, і тобі не треба буде ніяких порад. Ось моя знайома, одна бабуся, кожен день кричить на свою дочку, на своїх онуків. Це явно суперечить Нагірній проповіді. Вона з ними ворогує – але вона кожного місяця їздить до якихось старців і там шукає, щоб вони підтримали її в її великій духовній боротьбі, що вона ж буде кричати, аж поки вони не стануть хорошими християнами, такими, як вона хоче. А духовна порада у тебе на столі, відкрий, почитай п’яту главу Євангелія від Матфія – і тобі стане все зрозуміло. Це суть християнства. Якби люди жили отак от просто, брали б свої пристрасті, аналізували згідно з цією класифікацією семи пристрастей і боролися з ними, а позитивний ідеал як творити добро брали б з Євангелія – то взагалі ніякої проблеми не було б.

— Хочеться, щоб хтось сказав, як отримати таку таблетку, що її приймеш – і завтра прокинешся вже чистим від всіх пристрастей та гріхів..

— Такого чуда не буває. Духовне здоров’я, як і тілесне здоров’я, досягається постійними вправами. Або зберігається постійними вправами. Бувають випадки, що людина здорова з дитинства. Але рано чи пізно вона зустрінеться з тим, що ці пристрасті виповзуть і необхідно буде з ними боротися. Я сам був свідком, як люди, доживши до тридцяти років, духовно були такими дітьми, які були вільні від всіх цих пристрастей. Але потім вони в них були розбуджені – і люди почали боротися з цими пристрастями. І борються. Хочеш чи не хочеш, це така ж річ, як і фізичне здоров’я. Постійні вправи. Не випадково в античності придумали, що це духовні вправи. І людина так постійно повинна жити. Хай це навіть буде так, як Франклін, що у свою таблицю коли щось зробив – ставив галочку, якийсь негатив зробив – ставив галочку. Але звичайно християнин молиться, він повинен подумати не настільки схематично, а спочатку – які були гріхи, потім – які блага Бог мені послав, і бути вдячним Богові за це, а потім подумати: а Нагірну проповідь як я виконую? Погано, ще далеко мені до довершеності. І ці три речі дуже дисциплінують людину. А монашество – це коли людина всерйоз вирішила цими духовними вправами займатися, кожен день. І їй важко, бо ті пристрасті, які в нас за десять років, у монаха можуть розвинутися за один рік, бо там все підігрівається, там тебе спокушують, бо помітно, що ти борешся. А мирянину потихеньку можна виконувати, користуючись психологічним методом боротьби із пристрастями. Ну і не забувати, що лише благодать церковних таїнства може дозволити людині суттєвого просунутися на шляху подолання восьми пристрастей.

— Дякую, дуже цікаво було.

— Маю надію, що цікаво.

Джерело:

КРЕДО